Андрiй Лаговський

— І ви нічого тим грекам не сказали?!

— Що ж я мав їм казати? Чи мав я підвестися з ліжка, стати в ораторську позу та й заявити: «Панове-греки! 'AvSpsc; ’'ЕШ|ує<;! Не думайте, що я вкрав ваші три карбованці, бо вони мені не потрібні: знайте, що я на чай своєму слузі по три карбованці даю, коли він добре виповнить якесь моє доручення...»

— Се правда, ви страшенно, чула я, розпустили свого слугу, — ввернула слівце генеральша. Але Лаговський ніби того не чув.

— «...То хіба ж ви думаєте, що я захотів би поганити себе, крадучи чужі три карбованці?» Невже я отак мусив їм сказати?! Або, може, треба було витягти паспорт та показати: «Читайте, панове-греки: я екстраординарний професор, маю од казни добре жалування, красти не стану»?

Всі зареготалися. Художниці професор і подобався й інтересував її.

— Прощавайте, Катерино Пилипівно, — попрощалася вона з генеральшею. — Може, схочете колись із Володимиром Ростиславовичем заглянути до мене, подивитися, як я обробила свій участок?..

— Аякже, якже! Неодмінно!

— А вас, Herr Professor, я не запрохую прийти вкупі з ними, бо цим разом вам, мабуть, скучно буде слухати нашу мову про всякі господарські справи. Краще заходьте якось пізніше... Поглянете на ті кавказькі краєвиди, які я малюю. А може, схочете — намалюю з вас портрета?

— Ну, вже й портрета! — засоромився Лаговський. — Що я таке, щоб з мене портрета малювати!.. Але таки зайду якось до вас, разом з Володимиром... — Він спинився. — Ростиславовичем, — доказав він та й помітив собі, що йому вже стало важко вимовити оте церемонне ім’я «Ростиславович», бо здавалося, що він молодого Шмідта знає вже не п’ять тижнів, а трохи чи не п’ятсот літ.

Ледве пішла Петрова, для генеральші принесли в гости-ницю телеграму з Москви. Генерал сповіщав її, що в Туапсе приїде літувати ще й їхня заміжня дочка із своєю сім’єю: двома дітьми й нянею, — то щоб вона нашукала й для них квартиру.

— В такім разі ми з татом і Зіна'ідиною сім’єю займемо школу, а тобі з братами, Володимире, наймемо десь хатку поблизу, — поміркувала генеральша.— Та, певне, й ви, Андрію Йвановичу, схочете разом з ними оселитися, щоб було веселіш?

— Авжеж.

— Але де шукати? — казала генеральша далі. — Ага, хіба піти поглянути, що то за квартира, про яку казав був учора той грек?.. Як він на ймення?

— Андропуло, — неохоче підказав професор, згадуючи Грицька. Якесь прикре й зловіще передчуття черкнуло його по серцю. Йому чогось були заздалегідь антипатичні всі родичі Грицькові ба й сама тая квартира Андропулів, хоч він її ще й не бачив.

Та всі його антипатії й передчуття разом усі порозвіюва-лися, скоро вони втрьох напитали господу Андропулів і зайшли до неї. Вона стояла коло церкви, близько до того самого гарного місця, де так недавнечко професор з молодим своїм товаришем любувався на морську сагу, та на зелені гори, та на долину з алмазною річкою Туапсинкою.

Хазяїн, старий Андропуло, був заможний туапсинський купець, родом з Трапезунда, чи Требізонда, так само, як і вся його сім’я. Він саме тоді забіг був із крамниці додому, щоб поснідати, і генеральша, не гаючи часу, дуже швидко погодилася з ним; він одступив їм ліву половину своєї господи, де з усіх вікон і з балкона видко було й море, й гори, і гарну долинку коло устя ще другої туапсинської річки, що по-чер-кеськи звалася Паюк, а нові осадчі перехрестили її на Павук. Меблювання було в тих покоях не богзна-яке і без усяких окрас, от хіба що... се замість картин... висіли на стінах грецькі лубочні літографії з портретами полковника Вассо-са та інших героїв останньої грецько-турецької війни або

поганенькі фотографії сім’ї Андропулів та їхніх родичів; в усякім разі, жити можна було тут вигідніше, ніж у гостиниці. Генеральша заздалегідь великодушно заявила: котра з трьох оцих світлиць найкомфортніша, себто котра неперехідна, бо лежить на кутку, — тую може найняти собі професор; а сини її нехай порозміщаються не так догідно: Володимир — нехай живе у тій світлиці, що лежить направо од кутньої, од професорової, а менші сини, — Костянтин з Аполлоном, — у тій, що лежить наліво; професор могтиме виходити із своєї кімнати або через одну, або через другу з тих двох кімнат, бо з його покою єсть аж двоє дверей: і в кімнату Володимирові і в другу кімнату, де житимуть два другі Шмідти; але його самого ніхто не має турбувати, бо його покоїк, що лежить на ріжку, адже ж нікому не буде на дорозі.

Слухаючи, як щиро ним опікуються, Лаговський забув про всякі злі передчуття. А Володимир смішив його, сіпаючи за полу кожен раз, як старий Андропуло вимовить грецьким звичаєм букву з замість ж або ц замість ч. Потім Андропуло поплескав у долоні і таким способом викликав сім’ю, щоб познайомити з новими своїми сусідами-пожильцями.

— Це моя жінка, — одрекомендував він, — зветься Ірина Василівна, трохи вміє по-руськи... Оце син мій... в мене є ще один старший — той сидить тепер у крамниці; а цей малий — тут. І він уміє говорити по-руськи, бо вчиться в Катеринодарі...

— Яраліст, — гордовито докинула мати, перекручуючи слово «реаліст», яким звуть учеників реальних шкіл.

— Ну, а ці дочки говорять тільки по-грецьки та по-ту-рецьки, — показав Андропуло на трьох гарненьких підлітків того типу, що німці звуть Backfische¹. — Бо ще недавно приїхали з Трапезунда, по-російському не навчилися. Звуться Андромахі, Елені та Пенелопі. Єсть іще в мене трохи старша од них — Кассандра — то вона балакає й по-французьки, бо вчилася в трапезундському грецькому дівочому інституті... А ще живе в мене тут далека родичка, тож само приїхала недавно з Трапезунда... молодесенька, а вже вдова... Zcof|! вка 86!, — покликав він, заразом плещучи в долоні.

— ^vEX,a 80? — машинально перепитав за ним Лаговський. — Це значить «ходи-но сюди»?

— Еге ж, — сказав Андропуло

— То це, мабуть, eXauve 6st>po?

— ’'EA.at»ve 8єшр)о — це буде по-книжному, — згодився Андропуло, хоч не був певний, чи воно справді так. — А по-хохлацьки буде к Ля 86.

— По-хохлацьки?! — здивувався професор.

— Еге ж, себто по-простому... А от і Зоя... Ну, вона знає тільки по-грецьки та по-турецьки.

Він сказав їй скількись слів по-грецьки, і вдовиця мовчки поздоровкалася з гостями за руки. Професора незвичайно вразила її краса. Він пильно вглядався в неї, а в душі повставало щось немов дуже знайоме, ніби він давно вже її десь бачив. Нарешті він згадав, що такі обличчя, з грецьким носом, який становить одну суцільну просту лінію з лобом, він бачив на античних грецьких статуях і що в типі сучасних греків з Еллади немає вже такого профілю, бо ті греки — здебільша не чисті елліни, а погречені слов’яни. Очевидячки, античний еллінський профіль ще заховався в Малій Азії. Він по-французьки сказав своє спостереження Шмідтові і додав, що в Зої профіль, як у Артеміди.

Несподівано Зоя розсміялася: очевидячки, вона щось була зрозуміла з тої мови. Професор попавсь у клопіт.

— То ви розумієте по-французьки?! — скрикнув він засоромлений.

— Трошечки, — сказала Зоя каліченою французькою мовою, — бо дуже мало вчилася... Трошечки розбираю, але сама балакати ледве-ледве можу... Я по-грецьки та по-ту-рецьки.

— Ну, то галантний професор могтиме вам свої античні компліменти говорити дуже зрозумілою для вас мовою, — сказав Шмідт по-французьки, — бо він добре щебече по-кримсько-татарськи, а в Криму говорять так, я чув, трохи чи не так само, як у Туреччині.

І цю фразу Зоя, може, здебільша второпала, бо знов весело розляглася сміхом. Лаговському не хотілося очей одвести од неї.

Старому Андропулові Зоїн регіт не дуже сподобавсь.

— Вона ані французької, ані навіть доброї грецької мови не знає гаразд, — невдоволений воркнув він, — бо ніколи не хотіла нічого вчитися, а тільки вміла зуби вищиряти... Ама-ліє! — гукнув він, заразом плескаючи знов у долоні.

Увійшла служниця.

— А це вам буде за служанку, — оголосив він. — І вона з Требізонду, та вже вміє по-руськи...