Витязь у тигровiй шкурi

Серце ще її не знає найвідрадніших звісток.

Сміючись, аж сяють зуби, їй гукають догори:

«Гей, Асмат, ось ми дістали неба радісні дари,-

Місяць втрачений знайшли ми, дочекалися пори,

Що вогонь нам згасить доля, радість дасть замість жури!»

Автанділ з коня зіскочив; на Асматині привіти

Він простер обійми,- хилить стан алое пишні віти.

Стала дівчина прибульця цілувати, сльози лити:

«Що розвідав ти? Благаю, плачу я,- скажи мені ти!»

Автанділ Асмат журливій дав листа від господині,

Вість од зблідлого алое, звістка від зорі в пустині.

«Ось її послання,- мовив,- ти журбу покинь віднині:

Сонце сходить вже і сяйвом розжене похмурі тіні».

Почерк дівчини впізнала у листі Асмат ураз,-

Затрусилась, жах і подих їй завдав нових ураз,

З голови до ніг нещасна тріпотіла раз у раз, Простогнала:

«Що я чую? Правда це? - скажи ще раз!»

Автанділ сказав: «Не бійся,- це лиш істина сама.

Наступає радість, злидні відступають крадькома,

Понад нами сходить сонце, геть розвіюється тьма;

Подолавши зло, завади на шляхах добра нема!»

Дівчині владар індійський розповів усе про лист,-

Діва плакала в обіймах, як листа почула зміст;

На троянду збили роси вії - вороновий хвіст.

Бог не кине тих, що богу віддають свій дух, свій хист.

Прославляли ревно бога: «Добродайні божі справи!

Нині знаємо, що знищить бог одчаю всі появи».

Руки звівши, цар індійський проказав молитву слави,

І тоді ввійшли в печеру, і Асмат принесла страви.

Таріел, присівши поруч, так промовив Автанділу:

«Слухай, що тобі скажу я, свідком будь такому ділу:

Я здобув оцю печеру, розігнавши дивів силу,

А скарби їх незліченні заховав тут, як в могилу.

Не навідувавсь відтоді я до гарних тих речей,

А тепер ходім поглянем,- цінне знайдемо ачей!»

Вкупі з ним Асмат звелася,- сяє блиск її очей.

Сорок зал вони минули, сорок викутих дверей.

Там знайшли скарбон багато, їх розкрили без вагань,-

Заясніли самоцвіти, всі добірні грань у грань,

Як великі кулі, перли грали грою висявань,

Щире золото блищало,- дивів незліченна дань.

Сорок зал пройшли високих, де скарби лежать в схороні,

І ввійшли до зарадхани, до зброярні,- купи броні,

Купи зброї там лежали, наче овочі солоні,

І тяжка стояла скриня. Напис був на тій скарбоні:

«Тут лежить чудесна зброя, виріб славних зброярів:

Меч басрійський, і кольчуги, й шоломи для вояків.

Як підуть на дивів каджі,- знищить їх наш владний гнів.

Хто відкриє цю скарбону, стане вбивцею царів».

Відімкнувши скриню, бачать - три убори молодечі,

Три риштунки витязівські, захист в січі й колотнечі:

Шоломи, мечі, кольчуги, стрій на груди і на плечі;

Як ті мощі у кіотах, так лежать в скриньках ці речі.

Одягнувшись, левні стали випробовувати зброю,-

їх риштунка не пробити ні мечем, ані стрілою;

Меч розсік залізо, наче нитку ніжного завою.

Отаким мечам не був би всесвіт гідною ціною!

«Це є знак,- вони сказали,- що полегшає тягар:

Боже око стежить з неба, захистить в годину чвар!»

Одягнувся кожен витязь, зброю кожен взяв моцар;

Третій стрій, запакувавши, понесли Фрідону в дар.

Трохи золота забрали, лали вибрали гранчаті,

На всі сорок зал наклали до дверей свої печаті.

Автанділ сказав: «Однині я з мечем стою на чаті;

На світанку ж мусять бути наші мандри розпочаті».

Тут. художнику, змалюй ти побратимів цих подобу,

Двох міджнурів, що кохають дві зорі, небес оздобу,

Двох цих велетнів всеможних, що погублять ворохобу.

Ось прибудуть у Каджеті - спис їх витримає пробу.