Витязь у тигровiй шкурi

Автанділу від купецтва дяку й шану склав Усам:

«Ти нас, кволих, засоромив, повернувши силу нам;

Наше все - тобі належить, наші статки, здобич, крам.

Ми собі рішили взяти тільки те, що дав ти сам».

Витязь мовив: «Це вам, браття, хай напученням стає.

До потоків слізних ваших бог звернув лице своє;

Рятівник не я, нещасний,- він рятунок вам дає.

Нащо дар оцей для мене? Я та кінь - добро моє.

Якби я багатства прагнув, то не можна й полічити

Скарб, що мав я,- ті єдваби, оксамити й самоцвіти.

Все - марнота! Я тим часом - ваш супутник сумовитий,

Та мета у мене інша, ніж багатством володіти.

З тих багатств, що тут знайшов я, з тих клейнодів і прикрас,

Кожен з вас хай стільки візьме, скільки зможе взять за раз;

Прошу тільки: не завдайте ви мені жалю й образ,-

Для моєї справи треба, щоб сховався я між вас.

Не кажіте ви нікому, що я витязь і ваш пан; Ви кажіте:

«Це отаман, що веде наш караван».

Торгуватиму, вдягнувши гідний крамаря жупан.

Заклинаю вас братерством - не вчиніть якийсь обман».

Караванники зраділи, чувши те, що витязь рік;

Всі прийшли, йому вклонились: «Ти нам щастя дав навік,-

Просиш ти того, що просить в тебе кожен чоловік.

Вірно ми тобі послужим. Справді, лик твій - сонця лик!»

Звідти рушили негайно, щоб не гаять марно днів.

Гожий час стояв на морі - прудко їх баркас летів.

Всі вславляли Автанділа в пісні, повній ніжних слів,

Дарували перли сяйні, наче блиск його зубів.