Витязь у тигровiй шкурi

Знову зміг тримати зброю цар Фрідон, коли зміцнів;

Ми галер наготували та юрбу войовників,-

Скільки сил той мусить мати, хто здолати б їх схотів!

Я повім, як бився витязь, воювавши ворогів.

Ми пішли на них війною, щоб наш ворог не спочинув.

Нам назустріч через море цілий тлум човнів нахлинув:

Я напав на них, ногою їхній човен перекинув.

Мов жінки, вони вищали: кожен думав, що загинув.

Другий човен я за прову взяв і кинув у вали,-

Ворогів топив у морі, не потративши й стріли!

Ті, кого не вбив,- побігли, аж до пристані втекли,

І тоді від самовидців я зажив собі хвали.

Ми на берег вийшли. Кінне військо кинулось на нас,

Встряли знову ми у січу, та мінливий бою час.

Милувавсь я, що в Фрідона дух звитяжця не загас:

Бився лев, чий лик - мов сонце, стан - алое, цвіт окрас.

Він на небожа і дядька налетів, як грім із хмари,-

Пальці рук повідтинали їм меча його удари;

Він погнав один двох бранців, пов'язавши їх до пари.

Це для нас був день потіхи, а для них був день покари.

Ми війська порозганяли, ворогами вкривши лан,

Та в боях не зледачіли - хутко вдерлися в їх стан,

їм коліна перебили, їх зім'яли, мов сап'ян.

Вбий мене, як всю ту здобич міг забрати караван!

Всі скарби Фрідон провірив і наклав свої печаті;

Йшов за ним і дядько з сином - лиходійники завзяті,-

Він отут же, серед поля, їх віддав негайній страті.

«Ти - алое»,- так про мене гучно люд співав на святі.

Ми до міста повернулись,- вийшли натовпи святкові,

Потішали всіх присутніх штукарі - митці чудові.

І мене, й Фрідона люди прославляли в кожнім слові І казали:

«Наточили з ворогів ви ріки крові!»

Як царя, вітав Фрідона тьмочисленний людський збіг;

Як царя царів, мене так славив клич присутніх всіх,

Та я хмурий був і журний, не збирав троянд-утіх;

Діл моїх вони не знали,- тяжко й згадувати їх!