Смак Благодатi

“Я був молодий і постарівся, та не бачив я праведного, щоб опущений був, ні нащадків його, щоб хліба просили” (Псалом 36 (37), 25 вірш).

Та й поки ми іще діти у вірі, і ще тільки робимо перші кроки на шляху правдивого зростання нашого, – то й тут не сумніваймося, дасть нам Господь “усі торти й всі тістечка”, що їх ми бажаємо мати. Поки іще бажаємо мати їх...

“НЕ РОЗПАЛЮЙСЯ ГНІВОМ СВОЇМ НА ЗЛОЧИНЦІВ...”

Запитання: Чи справедливо це, що грішники нерідко живуть краще, аніж праведники?

Відповідь: Інколи із уст недосвідчених іще християн-початківців можна почути таке запитання: чому часто-густо тим людям, які сіють зло, добре живеться на світі? Вони накопичують за чужий рахунок багатство, стараються утримати в будь-який спосіб владу, здатні обманювати, вдаються до наклепів, а Бог їх тримає на землі... Невже це справедливо, коли чесні люди, які керуються у своєму житті законом справедливості, нерідко страждають, а ці живуть і потішаються? І чому далеко не завжди зло карається (не державним законом, а Богом)? То Бог є милостивий, чи справедливий?

Відповідь на це запитання насправді вміщена у 36 (37)-му псалмі Давида:

“Не розпалюйся гнівом своїм на злочинців, не май заздрості до беззаконних,

бо вони, як трава, будуть скоро покошені, і мов та зелена билина – пов’януть!..” (читай Псалом 36 (37) повністю).

Насправді через свою банальність істина “не в грошах щастя” не перестає бути істиною. Тож, по-перше, тим людям, які сіють зло, зовсім не добре на світі! Це нам зі сторони так здається, бо ми не можемо увійти в серце їхнє. А якби увійшли, то, запевняю вас, не знайшли б там ні миру, ні радості, ні щастя. Ми побачили б лише пекельний вогонь ненависті і гріха, та невсипущу черву вічного невдоволення. Зовнішність оманлива, і за маскою успішності та потішання завжди приховується обличчя страждання.

Пристрасть, яка б вона не була – чи то злість, чи заздрість, чи жадібність, чи владолюбство, чи лицемірство, чи неправдомовство, чи інша яка пристрасть душевна а чи тілесна, неодмінно є джерелом руйнації, а отже страждання (тому вона й “пристрасть” – від “страсть”, “страх”, “страждання”). Як висловився святий отець Церкви Григорій Богослов, ми “сластолюбством купуємо собі пошкодження”. У самій суті пристрасті гріховної потенційно уже закладена ідея страждання в значенні руйнації, поневолення (рабства гріху) та смерті. Тому “раб гріха” не може бути щасливим за визначенням, бо не може мати справжнього, не сурогатного задоволення своїх духовних та фізичних потреб.

По-друге, хто сказав, що зло не карається?

“Не бариться Господь із обітницею (із обітницею “Я відплачу, Мені помста належить!”), як деякі вважають це барінням, але вам довготерпить, бо не хоче, щоб хто загинув, але щоб усі навернулися до каяття.

День же Господній прибуде, як злодій вночі...” (2 Петра, 3 розділ, 9–10 вірші).

Господь довго терпить, дає нам шанс, чекаючи покаяння нашого! І це стосується як кожного окремо взятого грішника, так і людства у цілому. Тому не звинувачуймо Його у вселенському злі – у бідах та стражданнях наших. Він “жне там, де не сіяв, і збирає, де не розкидав”. Це ми з вами розкидаємо! Ми сіємо зло! Це з нашої ласки – через гордість, лінивство та лукавство наше – князем світу цього і богом віку цього є не Бог, а сатана!..

Ось вам і відповідь на поставлене запитання. Стосовно ж останнього пункту: “Бог є милостивий чи справедливий?” – то відповім однозначно: і милостивий, і справедливий, бо Він є ЛЮБОВ. Бог безпристрасний, але не байдужий. Він любить, шкодує, співчуває, радіє. Однак справедливий Він не у нашому, людському розумінні цього слова. Як повідає старець Силуан (Антонов):

“Про Бога не можна сказати, що Він несправедливий, тобто що в Ньому є неправда (несправедливий – неправедний – неправдивий), але не можна й казати, що Він справедливий так, як ми розуміємо справедливість. Святий Ісак Сирійський каже: «Не наважся Бога назвати справедливим, бо яка ж це справедливість – ми згрішили, а Він Сина Єдинородного віддав на хрест?»...”

НІКОЛИ ЛЮБОВ НЕ ПЕРЕСТАЄ!

З листа читача: Порадьте, як мені бути. В мою душу вселився страх, неспокій, невпевненість...

Я розумію, що секс – це гріх...

Я люблю його, і він мене любить (навіть більше, ніж я його). Він дуже хоче, щоб ми були разом. Але саме зараз я стала розуміти, що не зможу бути з ним щасливою. В першу чергу це тому, що він не вірить у Святе Письмо...

Мене лякає те, що він у всьому хоче бути главою... Цим він принижує мене. Він егоїст, завжди думає тільки про себе і робить усе так, аби тільки йому було добре...

Ось чому у мене дуже великі сумніви щодо того, чи будемо ми з ним щасливими. Чи буде між нами вічно любов, злагода, повага, довіра, взаєморозуміння...

А зараз я взагалі розгубилася. Я боюсь, що моя любов може взагалі зникнути...

Відповідь: Слава Ісусу Христу, сестро!

Зупинюся на деяких пунктах Вашого листа. І перш за все – на Вашому душевному стані.

Страх, неспокій, невпевненість, про які Ви пишете, суть результат втрати благодаті Всесвятого Духа. А це буває через гордість, лінивство та блуд наш зі світом. І причина цих проблем завжди криється у першу чергу в нас самих. Втім, вагомий “внесок” у те, що з нами відбувається, вносять також батьки, суспільство та церква, які не навчають, як належить, чад своїх. Як і сказано: “Погине народ Мій за те, що не має знання...” (Осії, 4 розділ, 6 вірш). Про те ж, що конкретно робити у даному випадку, а також у всіх трапунках, коли маємо проблеми в сім’ї, із здоров’ям, матеріальні та на роботі я детально написав у “ПАМ’ЯТЦІ ДЛЯ ТИХ, ХТО ШУКАЄ СПАСІННЯ”, яку Господь благословив мені скласти як відповідь на подібні запитання (див. Додатки до цієї книги – прим. авт.).

Далі Ви пишете, що “секс – це гріх”. Насправді ж не секс, як статеві відносини, сам по собі є гріх, але секс без любові, тобто той-таки блуд! А її, цієї любові, у ваших стосунках, як видно з листа, насправді й немає! Присутня сама лише декларація любові. І це біда більшості молодих людей (особливо ж це робиться помітним в останні часи), які з головою кидаються у вир “дорослого життя”, стають на “рушничок щастя”, навіть і не усвідомлюючи насправді, що це таке – правдиве кохання. Не відаючи не лише чистої любові, але й смирення, як шляху здобуття її (“Мене лякає те, що він у всьому хоче бути главою... Цим він принижує мене...”). Плутаючи любов і хіть, любов і часове захоплення, любов і нехитру симпатію. “Він (вона) мені подобається” – ось єдиний “аргумент” на користь спільного життя, який звідують батьки від своїх “дорослих” дітей. А коли навіть і “Я люблю його (її)” – то здебільшого мається на увазі те ж таки “подобається”.

Любов – це союз досконалості. Любов – над усе. Любов, якщо вона є, покриває багато гріхів (навіть і гріх хули на Господа – “невіри у Святе Письмо”, про який Ви пишете). Але якщо вона є! Якщо ж немає, то:

“Коли я говорю мовами людськими й ангельськими, та любові не маю, – то став я як мідь та дзвінка, або бубон гудячий!

І коли маю дара пророкувати, і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любові не маю, – то я ніщо!

І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любові не маю, – то пожитку не матиму жодного!..” (1 Коринфянам, 13 розділ, 1–3 вірші).

Це гімн про Любов божественного Павла. “Ось чому у мене дуже великі сумніви щодо того, чи будемо ми з ним щасливими...” – пишете Ви. Ось чому такі ж самі “дуже великі сумніви” щодо цього і у мене також! Бо не в’яжеться оце Ваше: “Він егоїст... завжди думає тільки про себе... не цінує того, що для нього роблять... не розуміє моєї душі... він поганий... моя любов може взагалі зникнути...” з Павловими ознаками істинної любові: