Чотири танкiсти i пес

– Мотора поміняли, – докинув Григорій.

– Кожна подряпина на броні – наче на власному тілі, – додав Єлень.

Технік відсунув миску й простяг руку до сусіда.

– Автомат!

Узяв від Густліка зброю, встромив у дуло кістку і віддав, сказавши:

– Стріляй!

– Але ж розірве, – обурився Єлень, витягнув кістку і, добувши з кишені хусточку, почав старанно чистити дуло.

– А того, що вам гармату розірве, не хочете второпати? Мені зрозумілі ваші почуття, бо змалку на заводі працюю. Коли починав, мусив ставати на ящик, аби сягнути до токарного верстата. Коли машину любиш, доглядаєш її, не даєш скривдити – вона ніколи не підведе. Але вашому «Рудому» нічим іншим, як пилкою, не допоможеш. Нема ні часу, ані запасних частин. За кілька днів на передмостному укріпленні дістанете нового ствола…

З-за дерев вибіг захеканий Віхура у кашкеті, зсунутому на потилицю, в розстебнутому мундирі.

– Ой лишенько, хлопці! – гукав здалека. – Не дають до вас жандарми під'їхати, мусив коробку залишити на півкілометра звідси. Привіт! Ага, ви обідаєте, то і я щось до рота вкину, – зрадів, побачивши розставлені миски й термос.

Тільки тепер помітив офіцера.

– Вибачте, громадянине хорунжий, я не помітив, Капрал Віхура, дозвольте…

– Сідайте, – урвав його технік і вказав місце.

– Ось тобі, – Єлень підсунув Віхурі миску. – З самого дна, густа, – встромив ложку, показуючи, як стоїть.

Віхура уминав мовчки, позираючи на всі боки.

– Ну, до роботи, – сказав технік Григорію.

Обидва підвелися, пішли до танка. Хорунжий скрутив цигарку, запалив і, взявши в руку пилку для різання металу, прицілювався до гарматного ствола.

– Він що? – запитав Віхура. – З глузду з'їхав?

– Дістали від «пантери», і треба різати, – зі злістю буркнув Янек.

– Кепські справи. – Віхура похитав головою, засовуючи в рота кусень яловичини. – Тринатого…

– Не говори з повною пелькою, – повчально мовив Єлень.

– Тринадцятого, кажу, важкий день…

– Адже ж не дали німцям втекти.

Почувся неприємний скрегіт пилки об метал. Усі здригнулися, проте ніхто й не глянув на танк.

– Ще цього бракувало. Ротмістра поранено, «Рудий» пошкоджений і з Марусею ти не зустрівся…

– Казна-що, – втрутився Кос. – Забобони…

– Хлопці, – сказав потиху Віхура, – Я. чув, як генерал у штабі говорив: будемо переправлятися з першою дивізією.

– По мосту? – запитав Янек.

– Ні, поромом. Перед дивізійними штурмовими гарматами. Я вас прошу, не рвіться дуже вперед…

– А я тобі раджу, не виїжджай з окопу, – злостиво кинув Янек, якого дедалі дужче нервував скрегіт сталі. – Взагалі, навіщо ти сюди приліз?

– Не кричи на мене, бо заїкою стану, – відрубав Віхура. – Я забіг сказати, що знаю, де Вогник, і можу підкинути, але як ти такий нервовий… – Шофер почав поволі підводитися.

– Почекай, – попросив Кос і мовив до Єленя: – За уставом од машини не можна, але Маруся була над морем, чекала…

– За годину встигнеш туди й назад? – запитав Густлік Віхуру.

– Півтори.

– Ризик – благородна справа. Їдь, командире, а ми тут за тебе…

Кос зірвався на ноги, потягнув Віхуру в ліс. Слідом за ним кинувся Шарик.

– Мусить Янек побачити дівчину, – сказав Єлень Черешнякові. – Бо інакше на «Рудому» було б половина гарматного ствола, а в командира – половина серця.

– Пане взводний, – відізвався Томаш.

– Що таке?

– Хорунжий казав, що на тому березі дасте нам новий ствол.

– Казав.

– А де візьме?

– З розбитого танка.

– А як наш розіб'ють?

– То з нашого іншим не придасться, бо надпиляний. Єлень похитав головою, затулив долонями вуха, щоб не чути гострого скреготу металу й дурних запитань. Звісно – у кожен танк може влучити снаряд, кожну машину – охопити полум'я, але не годиться про це балакати. Натягнув на голову шоломофона, застебнув ремінець під підборіддям. Відгородившись у такий спосіб од усяких звуків, ліг під сосною і заплющив очі.

– Пане взводний, технік уже збирає свій інструмент – гукнув Томаш, відхиляючи навушник шоломофона.

– Командир не повернувся? – Густлік швидко сів.

– Ні.

– Треба перевірити, бо ще мені попаде, – мимрив під ніс Єлень, вилазячи на танка; пірнув до середини й за хвилину знову виглянув. – Почекайте трошки, пане хорунжий! – гукнув технікові, який скидав уже комбінезона й застібав ґудзики на мундирі. – Айн момент, як сказала ворожка. Ми собі тихесенько тільки один-два рази стрельнемо, ніхто не знатиме, і відразу ж назад на місце.

– Можуть за таке шию намилити. Незапланований вогонь.

– Зате вашу роботу перевіримо, пане майстер. Томеку, лізь у машину. Ідемо, – кинув рішуче до вихиленого з переднього люка грузина.

Усі троє зникли в танку, зачинили за собою люки, «Рудий» з обтятим стволом подався назад, виліз з окопу і, повернувши, щоб минути його, поповз уперед. Машина розгорнула густі кущі, висунулась над урвищем високого берега.

Технік, застібаючи пояса, дивився на танк збоку. Встиг скрутити з газети цигарку і затягнутися махорковим димом, поки гримнув перший постріл.

Єлень довго глядів у приціл, чи снаряд упаде близько самітного голого дерева на дамбі, куди він цілив.

– Нічого, – пробурмотів, коли темний фонтан вибуху виріс біля самого стовбура.

Зарядив, узяв поправку, вдарив удруге, а потім утретє і вчетверте.

– Утято, але завзято, – промовив у риму Густлік. Вітер розвівав дим після останнього вибуху, коли раптом яскравий блиск роздер дамбу, підкинув угору дерево.

– Але вдарило! – здивувався Густлік, мов мисливець, який стріляв у зайця, а влучив у дикого кабана, – От ситуація, – вилаявся і наказав: – Гжесю, відчалюємо додому. Повний вперед!

Танк рвучко подався назад. Поки встиг з'їхати до окопу, з західного берега Одеру долинув широкий, мов морська хвиля, гуркіт багатократного вибуху. Подув загойдав на деревах гілки.

Утрьох чимдуж вистрибнули з машини, знічені тим, що сталося. Стихаюча луна вибуху ще котилася в повітрі.

– Як ствол? – запитав хорунжий.

– Довгий, короткий, аби тільки було добре. – Густлік кивнув головою. – Розсіювання трохи більше, але можна терпіти.

– Тільки що тихенько – то вам не дуже вдалося,- технік по черзі потиснув усім руки.

– А потім дасте нам нового? – спитав Єлень.

– На тому березі. Адже ж обіцяв. Привіт. Тільки-но технік зник поміж деревами, до танка підбіг зв'язковий піхотинець.

– Громадянине сержант, – звернувся до Григорія. – Командир роти питає, хто стріляв.

– Стріляв? Хто? – Саакашвілі зробив здивовану міну. – Всякі стріляли, як то на фронті буває.

Солдат хвилину стояв ні в сих, ні в тих, дивився на танкістів і, зрозумівши, що нічого більше не почує, засалютував, повернувся на підборах і побіг назад.

– Чого баньки витріщили? Скоч, Гжесю, глянь, чи ще димить, а ти бери гармошку і грай.

Не встиг ще Саакашвілі повернути, а Черешник – узяти перші акорди, як до Густліка, карбуючи крок, підійшов товстощокий сержант.

– Привіт, танкісти!

– Привіт!

– Сержант Костянтин Шавелло. Через два ел, – відрекомендувався, простягаючи руку.

– Взводний Єлень. Через одно ел.

– Одно ел? Ну й жартівник… Командир батальйону запитує, чи то ви стріляли.

– Ні.

Сержант підвів брови і відступив на кілька кроків. З насипу біля окопу виліз на танк і понюхав гармату.

– Значить, ствол сам по собі порохом смердить? – спитав, зіскакуючи на землю.

– Чим же йому пахнути, парфумами? – буркнув Густлік.

– Ну й жартівники ви всі, танкісти, – засміявся товстощокий на прощання. – Так і доповім: не стріляли, а з ствола порохом тхне, як у суботу пивом од постового поліцая.

– Димить і блискає, – доповів Гжесь, зачекавши, поки піде сержант, – Мабуть, влучили випадково у склад боєприпасів.

– Сто чортів, самі випадки. Залишилися ви в танку з Віхурою і відразу ж ствола підставили під снаряд, а тепер…

– Що тепер? Треба було в інше місце цілитись.