Iван Туркенич

– Так,-чітко промовив Туркенич.

– Тоді відповідай: хто комуніст у таборі?

– Не знаю.

Німець постукав пальцем по краю стола:

– Ось що, Іване, ти, здається, людина розумна. Ну, подумай сам: адже я тебе за те, що відмовляєшся відповідати, накажу розстріляти. Або ні: відправлю тебе в інший табір, у нас є недалеко таке місце для впертих полонених. О, там особлива розмова з тобою буде! І розмова дуже-дуже коротка. Зрозумів?

– Зрозумів,- глухо відповів Туркенич.

– Ну, і як ти вирішив? Будеш відповідати?

Туркенич, різко хитнувши головою, відмовився.

– Значить, ні? Не будеш? Ну, як знаєш. Ще пожалкуєш, голубчику, пожалкуєш.

Зібравши документи Туркенича, він кинув їх писареві.

– У дев'ятнадцятий. З першою ж партією.

– Добре,- підскочив писар, беручи папери.

Він поклав їх на свій столик; маленька Фотокарточка випала з його рук на підлогу. Офіцер зацікавився:

– Що там таке?

Туркенич метнувся до столика писаря,але обидва поліцаї повисли на його плечах. Гострий біль примусив Туркенича глухо застогнати,

– О-о, яка красива особа! Це твоя, як кажуть, подружка? – сказав офіцер, розглядаючи фотокарточку дівчини, з якою Туркенич дружив, коли вчився у Севастопольському артилерійському училищі. І, насміхаючись, закінчив: – Шкодую, що вона незабаром залишиться без свого жениха.

Поліцаї схопили Туркенича і потягнули з комендатури. …Минуло ще кілька днів. «Турботи» лікаря «весела смерть» і дизентерія робили свою справу: в байраці за табором щодня росли маленькі горбики.

– Що ж, вони нас мором вирішили знищити? – із злістю запитав Лагутін своїх друзів.- Але ж ми люди, люди!

Тимофій осміхнувся і коротко відповів: – Ми – люди. А ось вони хто? На п'ятий день, надвечір, під час перевірки до номера 1072 підійшов поліцай і махнув рукою:

– Йди за мною.

«В дев'ятнадцятий…» – майнуло в Туркенича, і він завмер, не відриваючи погляду від безмовно спрямованих на нього очей Лагутіна і Тимофія, Як багато може передати поглядом солдат солдатові в коротку мить розлуки! І братський привіт, і підбадьорення, і побажання мужньо пройти останню путь…

У новий табір полонених погнали ввечері. В голові колони їхав німецький офіцер, але конвоїрами були румуни. Вони нервували й поспішали: ще вчора партизани обстріляли штабну машину і підірвали міст на шосе. На ремонт дороги пішло чимало часу, і останні кілометри перед новим табором полоненим довелося йти уже в густих сутінках. Коли минули основне шосе, конвоїри попрямували степом. У темряві, що швидко опускалась на землю, нечітко вимальовувались то кургани, то зарості. Вузька доріжка вилася між балками, здалеку виднілись контури невисоких будинків.

«Табір… або, можливо, якийсь розбитий фашистами радгосп»,- подумав Туркенич.

Кілька разів перед полоненими виникали силуети підбитих танків – колона проходила по місцях недавніх боїв. Туркенич ішов в одному з останніх рядів. Плече дуже боліло, в усьому тілі відчувався то озноб, то сильний жар.

«Що ж робити? – думав він, інстинктивно намагаючись пробратися до краю.- Смерть у «таборі профілактики» або від голоду і хвороби?..»

– Швидше, швидше!.. Темпо, темпо!..- квапили конвоїри.

Дорога ставала вужчою, колона полонених розтягнулась, огинаючи глибокий яр. Дикий вишняк, таволга і дикий мигдаль буйно розрослися по його краях.

Туркенич, напружуючи зір, хотів визначити віддаль до яру. Він знав, які глибокі і звивисті глухі балки в донецьких степах.

Попереду почулися крики і лайка: хтось із поранених полонених упав, а конвоїр «піднімав» його ударами приклада і важкого кованого чобота.

Туркенич на секунду затримався. Долаючи біль, він кинувся до яру. Почулись крики конвоїрів, кілька пострілів. Але Туркенич їх уже не чув: не розбираючи дороги, він добіг до крутого обриву і кинувся вниз, ударившись при падінні головою об вапняк…

Конвойні обмежились безладною стріляниною. Обшукувати яр у густих сутінках вони побоялись.

РОЗДIЛ ТРЕТIЙ

Отямився Туркенич у напівтемряві. Голову підняти він не міг,- кожний порух віддавався по всьому тілу різким, пекучим болем. Але поступово очі звиклися з темрявою якогось незвичайного приміщення, у якому він лежав. Поранений ледве розрізнив спочатку маленький триногий столик, грубо збиту табуретку, земляну долівку.

Невелика печера-землянка, всього кроків чотири у довжину, була вирита в глибині балки, недалеко від піщаного насипу. Навколо – густі кущі дикого терну, акації, ожини. Лише погляд досвідченої людини міг знайти між піщаних горбків і пожухлої спаленої пекучим сонцем трави ледве помітну лазівку у землянку.

В літню спеку чабани зберігали тут молоко, закопували у прохолодний грунт глечики із свіжою холодною водою, принесеною з віддаленого, ледве видного на горизонті селища – центральної садиби радгоспу. Денне світло скупо пробивалося з майже непримітного отвору у стелі землянки, обережно зробленого біля коріння розлапистого куща терну. Таких потайних печер було чимало вирито пастухами по глибоких, глухих ярах." Поступово свідомість повернулася до Туркенича, і він трохи підвівся. Під стелею землянки на мотузочках висіли пучечки дикої м'яти, волошок, буркуна. Від гостро-солодкого аромату в'янучих трав запаморочилося в голові. Майже посередині землянки білів свіжообтесаний з обох кінців березовий комель, що служив підпіркою для двох навхрест збитих під стелею дощок-перекладин. Але кора на підпірці була не зідрана, тому погляд пораненого затримався довше на срібному одязі берези. Туркенич лежав на снопках пшениці. Груба, але чиста, ще трохи волога наволочка невеликої подушки освіжала лице, яке аж пашіло.

Туркенич мимоволі простягнув руку до правого боку грудей, але замість кишені намацав пов'язку. Плече було туго перетягнене бинтами.

– Де ж це я? Мабуть, знову рана відкрилась… Хто ж перев'язав? – прошепотів він і спробував сісти на незвичайній постелі. Але біль примусив його впасти на подушку. Вирвався глухий стогін, ще сильніше занило плече, на яке він необережно сперся, намагаючись підвестися.

Біля входу почувся шурхіт. Тоненькі дощаті двері відчинились, і в землянку, зігнувшись, увійшла жінка. В одній руці вона несла вузлик, а в другій – вишиту хустинку, обережно зв'язану всіма чотирма кінцями.

– Ожив, рідненький? Полегшало? – привітно сказала вона. її грудний, ласкавий голос звучав сердечно й схвильовано.

Жінка поклала вузлик на столик, щільніше причинила за собою двері і підійшла до постелі. Вона стала перед пораненим на коліна і, обережно піднявши його голову, підбила подушку. Таким же легким і в той же час впевненим, сильним рухом опустила і тихо промовила:

– Лежи, рідненький, поправляйся. Давай-но руку отак, вище покладем, я тобі м'якенького сінця підмощу під неї. А головою не крути, бач, он яку ґулю набив, на весь лоб… Об камінь, мабуть, вдарився, коли в яр падав. І, схилившись над ним, додала: – Бач, як схуд… У домовину кращих кладуть…

Туркенич хотів пильніше вдивитися в лице жінки, але дрімота знову охопила його. Наче здалеку чулися йому підбадьорюючі слова:

– Ти ні про що не думай, а лише про те, щоб тобі швидше з болем своїм справитися. Станеш злим на свою рану, задумаєш поправитись швидше, і всю твою хворобу як рукою зніме.

– Не помру я? – несподівано для самого себе зашепотів Туркенич.

– Поомреш? – щиро здивувалася жінка, обережно наливаючи на долоню густу, маслянисту рідину з пляшечки, принесеної в хустинці.- Та хіба від таких |ран помирають? Ні, про це ти і думати забудь. Ось я тебе тижнів зо три полікую маззю цією та відваром з семи корінців, так ти швидко і на коня попросишся!

Вона вправно трохи підвела пораненого, стягнула з нього через голову сорочку і, ніби відповідаючи на думки Туркенича, спокійно додала:

– Ти мене не соромся. Я трохи знаю, як доглядати поранених. Та ще й бабуся, царство їй небесне, навчила мене маззю рани лікувати. Бач, знову кров через пов'язку проступила. Та не сумуй, тіло твоє молоде, переборе напасть.