Iван Туркенич

– Чого ж ви стоїте? – звернувся він до санітарки.-Негайно в медсанбат. Скажіть лікареві, що я прошу зробити все можливе. І щоб мені відразу ж подзвонили про результати першого огляду.

…Рана виявилась дуже небезпечною: великий, з рваними краями осколок снаряда глибоко проник у грудну клітку.

– Ми вжили всіх заходів,- сказав лікар ад'ютантові командира дивізії.- Зробимо переливання крові. Через дві години приїде професор, порадимось разом, що можна ще зробити. Але не буду приховувати: рана страшна, та й крові багато втрачено.

Лікарі доклали всіх зусиль, але врятувати Туркенича було неможливо. Кров уперто пробивалась крізь тугу пов'язку, накладену досвідченим лікарем. Рідшим і слабішим ставало дихання…

Надвечір Туркенич знову на мить опритомнів. Він подивився на чергову санітарку, перевів погляд на серйозне обличчя лікаря. Насилу повернув голову до вікна. Легенький вітерець ворушив верхівки дерев; наступав тихий, ясний вечір.

Туркенич глибоко-глибоко зітхнув. Червона піна виступила в куточках губів. Він завмер… Життя відлітало… відлетіло…

Санітарка підійшла до вікна й відчинила вузеньку створку. Останнє проміння сонця заглянуло в просторе приміщення медсанбату.

***

Минуло два дні. Стихли постріли гармат. Бої точились уже далеко за Глогувом. У містечку знову почалось мирне життя: з полів звозили на токи важкі снопи жита й пшениці; з навколишніх лісів повертались у свої хатки місцеві мешканці; синій димок закучерявився над критими червоною черепицею будиночками. Глогув – невелике містечко, проте і його не пошкодувала війна: на самому в'їзді, в містечко чорніло згарище спаленої німцями школи; у багатьох будинках вибиті рами; обвуглились і почорніли дерева вздовж вулиць.

…Ховали Туркенича ввечері. На околиці Глогува лунала траурна мелодія. Тужливі звуки линули над полями й перелісками. Покрита червоним полотнищем труна височіла на лафеті гармати. Щільними рядами ішли в строю солдати першої і другої рот другого батальйону – їх командири просили призначити на похорон саме ці роти. Виднілися білі косинки і червоні нарукавні хрести медичних сестер, вузенькі погони лікарів. І звідусюди – з вулиць містечка, з навколишніх хуторів – прийшли місцеві жителі провести в останню путь радянського офіцера. Дівчата й хлопці несли квіти.

Офіцери зняли труну з лафета і понесли до могили. її викопали друзі Туркенича, обіч з якими він воював у останньому бою. Серед них був і Євстигнєєв – він стояв тепер у перших рядах бійців, що вишикувались перед могилою.

Сумно і тяжко було на душі солдата. Затуманеними очима дивився він, як до труни підійшли командир дивізії та начальник політвідділу. Говорили коротко, всі знали свого бойового товариша, його геройську пїдпільну боротьбу в Краснодоні, самовіддану працю в політвідділі дивізії.

– Ти був справжнім другом солдатів, -_} братом наших хороших комсомольців, які ви- 1 зволили радянську землю від ворогів і тепер визволяють братів-поляків,- говорив начальник політвідділу дивізії. – Хай буде легкою І тобі ця земля – із далеких донецьких степів І прийшов ти сюди із своїми друзями, щоб і тут, над Віслою, розцвіло мирне щасливе І життя!

Євстигнєєв помітив, як сльози заіскрились на очах командира дивізії, як він, не соромлячись, повільно витирав їх. І Євстигнєєв відчув, що і по його обличчю котились скупі солдатські сльози.

Перед ним знову постали епізоди недавнього бою, він уявив Туркенича на чолі взводу з автоматом у руці… І ще нижче опустив голову солдат, затуливши широкою долонею обличчя.

Запала тиша. Бережно опустили труну в могилу. Пролунав залп, автоматники віддали останню шану своєму командирові. Могилу засипали свіжою землею, і горбочок одразу зник під квітами. Молоденька полька, майже дівча, поклала зверху букет скромнихПОЛЬОВИХ квітів. Мов краплі крові, зачервоніли гвоздики. Дівчина хотіла щось сказати, але ридання перешкодило їй. Затуливши обличчя руками, вона плакала, повертаючись до своїх подруг нерівною ходою. Євстигнєєв допоміг їй піднятись на пагорбок, де стояли городяни Глогува. Дівчина довірливо взяла його руку й припала заплаканим обличчям до солдатської гімнастьорки.

* * *

Минуло ще кілька днів.

Підрозділ, в якому служив Євстигнєєв, вирушив до Вісли. Бійці йшли мовчки. Не чути було звичайних у поході балачок і жартів. Євстигнєєв ішов задумливо, притримуючи рукою автомат. Він нахилив голову, не звертаючи уваги ні на своїх товаришів, ні на першу позолоту придорожніх осик та беріз.

– Глянь, скільки їх прилетіло! – вигукнув сусід Євстигнєєва.

– Ти чого? – обізвався Євстигнєєв і знехотя позирнув на телефонні дроти, що тягнулись уздовж дороги. Він мимоволі зупинився – так здивувала його звичайна мирна картина, на яку він, мабуть, і не звернув би уваги, якби не вигук сусіда. На блискучих тонких проводах сиділи десятки ластівок. Вони нагадували жвавих дітлахів, які сидять погожого вечора на узбіччі дороги.

Гуркочучи і скрегочучи гусеницями, ішли дорогою важкі танки, з-під величезних гармат курився пил, земля гула під міцними кроками тисяч солдатів, а зовсім недалеко від дороги на сонці грілися зграйки легких і веселих ластівок. Вони чепурились, підставляючи золотисточервоному промінню сонця то блискучі чорні спинки й боки, то сніжно-білі груди. І щебетали, щебетали, ніби старались досхочу наговоритись, перш ніж на землю впаде ніч. Іноді на мить замовкали, і тоді особливо виразно лунав щебіт однієї ластівки, ніби вона в чомусь переконувала своїх подруг. Але це тривало недовго, весь табунецъпочинав навперебій галасувати і щебетати, перебиваючи і заплутуючи одна одну.

– Касатки,- сказав Євстигнєєв, пригадуючи, як називала його мати цих щебетливих бистрокрилих пташок.

– Еге ж, касатки,- тихо погодився сусід.

Євстигнєєв прискорив ходу, зрідка озираючись на веселу зграйку ластівок, що ніби проводжала солдатів у далеку дорогу добрими побажаннями.

«Так, життя все перемагає і все відроджує», – подумав солдат.

Він ішов своєю звичайною, чіткою ходою фронтовика, підвівши голову і поправивши пілотку, що, було, зовсім з'їхала набакир.

«Життя перемагає… Але якою дорогою ціною доводиться нам платити за це! Кров'ю… Кров'ю своїх найкращих друзів».

КИIВ 1963