Чотири танкiсти i пес

Генерал по коротких оплесках і дружніх вигуках читав далі:

– Параграф другий: оголошуємо про заручини обох вищеназваних сержантів союзних армій.

– Хай живуть! – вигукнули поляки.

– Ура-а-а, – вторували росіяни, українці, білоруси і хто тільки там був.

Саме тоді Густлік, який стояв під вікном, смикнув за шнур. В руїнах блиснуло і аж так, що останні шибки луснули з дзенькотом, із стін посипалась штукатурка і впав надбитий прикладами гітлерівський орел над оркестром, відкриваючи старі, вирізьблені в камені хрести гданського герба й крило польського орла.

Музиканти, які звикли до всього на фронті, й оком не моргнули. І знову закружляли у вальсі пари, тільки вже інші.

– Розлюбив мене, – скаржилася Лідка грузинові схиливши голову йому на плече. – Єдина надія – коли війва скінчиться, вона муситиме виїхати.

– В мене ще складніше становище, – сказав Саакашвілі, – бо я запросив Анну, потім вони нас поміняли, отже та, що з нею танцював, то Ганна. Але як її тепер розпізнати, щоб освідчитися в коханні?

Янек і Маруся танцювали мовчки, не помічаючи нічого навкруги – чули тільки музику власних сердець. Все вирувало навколо них: мундири й гілки спліталися зеленими смугами з багрянцем знамен, а людська обличчя кружляли, мов усміхнені планети. Не помітили, як до радянського генерала підійшов офіцер у касці й вручив пакет. Не бачили, як генерал розпечатав пакет і, пробігши очима текст, попрощався з командиром бригади й вийшов. Не завважили, що залою з уст в уста передається наказ, що радянські солдати вибачаються перед дівчатами, потискують долоні танкістам і зникають за дверима.

Вже було просторо на паркеті, коли старшина Чорноусов підійшов до зарученої пари і ляснув Янека по плечу.

– Відбиваєш дівчину? – весело запитав Кос.

– Ні. Вирушаємо на берлінський напрям. Прощайтесь.

Вони скам'яніли. Хотілось обнятися, пригорнутися одне до одного, та між ними вже стала війна, і тільки тінь смутку перебігла обличчям, та побіліли руки в короткім потиску, та пригасли очі.

– Яне, я щодня…

– Вогнику…

В кутку зали, де Ганя і Аня вбирали Григорія й Густліка в блакитні стрічки, раптом з'явився задиханий Віхура, тикаючи всім під носа старого пропотілого капелюха.

– Гляньте. Не хотіли вірити, а я спеціально привіз як доказ.

– Сиди тихо, – урвав його сілезець. – Руські на фронт ідуть, і Маруся з ними.

Дивився услід дівчині, аж поки та зникла в темряві, й тільки потім, узявши в руки капралів трофей, докладно оглянув і мовив:

– Якби не так далеко звідси, то сказав би, що Черешник близько.

– Хто?

– Той дядько, що нас вів під Студзянками. Мав на голові такий самісінький циліндр.

Розділ II ТОМАШ І КІНЬ

Під час серпневої битви село чотирнадцять разів переходило з рук у руки, і можна було б сказати: каменя на камені не залишилось, якби не вціліли стіни однієї фільваркової клуні, кладені з колотого граніту. До січня поблизу проходив фронт, солдати копали траншеї, будували землянки й бункери, розтягуючи останні цеглини з коминів і обгорілі балки.

Коли фронт зрушив з місця і за тиждень до Громничної перші селяни повернули з-за Вісли до Студзянок, вони навіть не могли знайти місця, де було село, точно показати, де чия садиба, бо стежки в снігу протоптані були інші: від гармат до командного пункту, від окопів до землянок, із спостережних пунктів до вогневих точок – одне слово, такі, як солдатам треба. Ледве зійшов сніг, вилізли з землянок, розглянулися, що й де було, почали радитись, як будувати.

Ще радилися, коли Черешникові військова автомашина привезла деревню на будинок. Добряча деревня – вдосталь балок, жердин і дощок, ще й дві сокири та ящик цвяхів. Одні балакали, що то за сина Томаша, який часто до партизанів бігав, а інші, що сам старий показав росіянам, де якийсь німецький генерал карти й спирт переховував.

Сам Черешняк нічого не говорив, тільки від самого світанку до темної ночі не випускав із рук сокири. Син, на пів-голови вищий за старого, допомагав, а жінка обом варила. В середині березня стільки вже збудували, що коли прийшли сапери, то в Черешняковій хаті поселився офіцер. А на початку квітня вже й зовсім побудувалися.

Днина була тепла, з промитого дощами неба світило сонце, коли Томаш виніс на дах віху, рясно оздоблену червоними стрічками, і старий, зсунувши на потилицю зім'ятого пропотілого капелюха, прибив її двома цвяхами до крокви.

Витер чоло і усміхаючись дивився на віху, а потім на сина, який також сидів верхи на даху, намагаючись пригладити розпатлану вітром чуприну. Згори видно було необгороджене подвір'я, скриню на вапно, козли для пиляння дерева, порозкидану скрізь стружку, а далі заіржавілий плуг поміж засохлими будяками. З поля надходив молоденький сапер з карабіном за плечима й довгим щупом у руці.

– Скінчили, пане Черешняк? – запитав, задираючи голову.

– Та наче скінчили! – відповів старий і махнув синові, щоб злазив.

Першим з'їхав по солом'яній стрісі молодий, потім старий ліг на живіт і, скрикнувши тоненько, пустив крокву. Томаш ледь підтримав його перед посадкою.

– Наче скінчили, – повторив Черешняк, не дивлячись на солдата. – Жити можна, за комір не накапає. – Поправив збитий капелюх кольору сухої картопляної гички і гордо поглядав на свою роботу, потім на поле, де стояв розбитий танк. – Скільки сьогодні?

– Чотири. – Хлопець розгорнув ганчірочку, показав запали, блиснув білозубою усмішкою. – Ще до заходу сонця попрацювати – і ваше поле буде чисте.

Черешняк постукав у вікно з єдиною шибкою, решту квадратів у рамі замість скла заліплено папером і забито німецьким рябим маскувальним брезентом.

– Їсти.

Жінка прочинила вікно й подала миску, два кусні хліба, дві ложки.

– Дай третю.

– Своєї не має? – буркнула, і вікно, грюкнувши, зачинилося.

– Маєш?

– Що то за солдат без ложки, – відповів сапер. – Мати дала мені, коли на війну йшов. – Витяг з-за халявки дерев'яну, гарно вирізьблену ложку, а з кишені окраєць хліба, загорнений в чисту льняну ганчірку.

Присіли на колодах, поставили миску на пеньок. Томаш простяг був уже ложку, але Черешняк спинив його очима, перехрестився, почекав, поки молоді зроблять те саме. Потім заходилися неквапливо їсти, по-селянськи пильнуючи черги: Черешняк, його син і запрошений в гості сапер. Чути було лише, як сьорбають картопляну юшку, грюкають горщики в хаті та по-весняному радісно щебечуть жайворонки.

Межею надійшов молодий офіцер. Перший побачив його сапер і, засунувши ложку за халяву, виструнчився. Черешняки оглянулись, собі повставали.

– Кінець, пане офіцер, – пояснив старий.

– Я здалека побачив і біжу, щоб на сприскування поспіти.

– Нужда в нас. У неділю свяченої води принесу, окроплю, та й годі.

– А я несвяченої приніс. – Офіцер поставив на пеньок пляшку.

Батько дав знак, і Томаш одніс миску, бігцем повернувся з чотирма склянками. Всі вони різнилися за формою і кольором, але офіцер розливав рівно, роблячи нігтем позначки на склі. Цокнулись із старим. Молоді й собі простягли руки, але Черешняк, сам уже п'ючи, стримав їх жестом.

– Ти обіцяв сьогодні пройти все поле, – мовив до сапера. – Вип'єш увечері – і покликав: – Мати, ходи-бо сюди!

Подав чарку хорунжому й жінці – соромливо відвернувшися, вона надпила трішки, скривилася і решту повернула чоловікові.

Сапер засалютував, узяв щуп і мовчки пішов у бік танка. Офіцер, частуючи тютюном хазяїна і Томаша, пильно дивився йому вслід.

Жінка, забравши склянки, повернулася до хати, а чоловіки скручували цигарки. Черешняк ударив уламком сталевого терпуга об кремінь, викресав іскру на гніт, вставлений у гвинтівочну гільзу, дав припалити офіцерові й сам зачадив. Синову самокрутку забрав і засунув за стрічку капелюха.

Спочатку покурювали мовчки, а потім обізвався офіцер:

– Ну що, пане Черешняк? Одержали землю, збудували хату, починається життя.