Таeмниця пiдземноi галереi

І замовк, запитально дивлячись на шинкаря.

— Ну й що? Спитай у Сави, — мовив Чунту.

Парубок важко зітхнув.

— Сава помер. А вантажник більше не вийшов з “Якоря”. В усякому разі, він не вийшов звідти живим.

— Ти впевнений у тому? — спитав Чунту. — Бо я вперше чую…

— Я вважаю, що тобі все відомо. Ти ж працював там.

— А ти мене бачив?.. Чи, може, тебе прислали з поліції?.. — зашипів Чунту, наче злякавшись цієї несподіваної думки.

— Ні, — стиха заперечив парубок. — Я його брат…

З кутка, де зачаїлась Султана, почулось приглушене зітхання. Було жарко і тихо, тільки мухи набридливо дзижчали, намагаючись одірватися від клейкої смужечки паперу, що звисав із стелі. Чунту глянув на дівчину і повільно вимовив:

— Не пам’ятаю, туди приходили сотні… Ти кажеш — справжня людина… Всі ми люди… Чому не спитаєш у пана Арістіде? Він їх записував до книги…

Наче говорив уже лагідніше, однак докінчив досить глузливо.

— Ще спитаю, — сказав юнак. — Я тільки сьогодні довідався, що слід Грігоре загубився в “Якорі”.

Дзижчали мухи. З вулиці долинали приглушені голоси перехожих.

— Здається, тоді велося й слідство, — пригадав Чунту. Він говорив неохоче, тримаючись за плече. — Поліція нічого не виявила. В усякому разі, Януліс виплутався….

— Знаю, — сказав юнак і підвівся, зрозумівши, що шинкар більше нічого не скаже. — Щоб ти не смів бити її, — додав, кивнувши головою в куток, де стояла перелякана Султана.

— Коли захочу, то й уб’ю, — мовив Чунту з якоюсь глузливою веселістю. — Вона моя дочка.

Юнак прикусив губу. Лише тепер глянув на дівчину, і вона, — круглолиця, з гострими вилицями, з косими татарськими очима, — зніяковіла.

— Моя дочка, так, — глумливо повторив Чунту.

Він розумів, що юнак вважав її за наймичку і тепер трохи збентежився.

— Як би там не було, а битися не смій, — мовив похмуро незнайомець і вийшов з корчми. А Чунту все сидів на стільці, тримаючись за плече.

Сторопіла Султана, зачаївшись в кутку, боялась глянути на батька. Озирнула лампу, велику картину з зображенням корабля, захопленого бурею на морі, і вже не відривала погляду од неї, наче вперше побачила.

— Постарів я, Султане, правда ж? — зненацька спитав Чунту якимсь дивним голосом. Дівчина здригнулася і глянула на нього, беззахисного і немічного. У неї стиснулося серце — цього суворого чоловіка ще ніхто не перемагав при ній. Розчулена, підійшла ближче і шепнула:

— Тату…

Чунту блискавично підвів очі, і вона аж перелякалась тієї ненависті, яка палала в них. Його пронизливий погляд колов, наче отруєний ніж.

— Передчасно ти мене жалієш, Султаніко! — мовив Чунту лагідно, що її дуже здивувало.

Сидячи згорблений, хотів щось додати, але раптово одчинилися двері. Він неохоче глянув на відвідувача. Той прошкутильгав через кімнату і сів біля корчмаря, обережно ставлячи на підлогу покалічену ногу.

— Привіт! — гукнув він досить веселим тоном. — Чого ти засмутився, дядьку Чунту?

— Ат, дурниці! Трохи ниє плече, — відповів шинкар, поглядаючи спідлоба на Султану. — Мабуть, на переміну погоди…

— Тоді зрадіють німці, — посміхнувся гість, — бо досі, між нами кажучи, вона їм не сприяла…

— Сміється той, хто сміється останнім, — сказав похмуро Чунту. — А хто базікатиме, тому… — і показав на стіну, де висіло письмове розпорядження властей.

— Тому п’ять років копати сіль, це я знаю, — додав відвідувач, не звертаючи уваги на похмурість корчмаря. — Все, я здаюсь. І вітаю Султану. Прошу вибачення, що не привітався раніше.

— Ти такий же балакучий, як і був, — мимоволі посміхнулась дівчина.

— Парикмахера видно не по тому, як він стриже, а по тому, як базікає, — засміявся Горе, блиснувши білими зубами. — Покажи мені мовчуна-перукаря, і я його з’їм.

Обличчя в нього було вродливе, губи видавалися ще червонішими через невеличкі вусики, а чорне блискуче волосся він зачісував на проділ так, як усі італійські офіцери.

— Дивлюсь я на тебе і дивуюсь, — мовив сердито Чунту. — Наче зовсім недавно біг перед фаетонами Януліса…

Корчмареві хотілося чимсь дошкулити юнакові, і він зрадів, бо Горе в ту ж мить спохмурнів. “Так, так, вгамуйся, базіко!”

— Не згадуй того, — промимрив Горе, намагаючись сховати під стіл покалічену ногу. — Я прийшов… Коли не заперечуєш… один хлопець хоче піти увечері з Султаною в кіно…

— Облиш, їй ніколи, — крикнув Чунту, трохи суворіше і голосніше, ніж це було потрібно.

Веселість Горе як рукою зняло.

— Може, ще передумаєш, дядьку Чунту, — мовив він благально. — Ти ж знаєш мене вже давно…

Який він не був балакучий, а все ж не знайшов більше слів і змовк, втупивши погляд у корчмаря

— Я з охотою, чом ні? — відповів Чунту вже трохи лагідніше. — Але ж їй ніколи… Так? — обернувся, міряючи Султану чорними, наче зерна перцю, очима.

— Не гнівався, Горе, — шепнула дівчина. — Мені треба ще прати…

Юнак зітхнув, засмучений Мовчки підвівся і вийшов. Корчмар встав і собі з стільця. Гнів, що його викликав перший відвідувач, змінився вдоволенням. Чунту радів, що завдав неприємності Горе. Раптом він побачив на підлозі сірникову коробку і підбив її ногою. Коробка була не порожня і, вдарившись об стіну, затарахкотіла. Скупердяга, який підбирав на вулиці всякий дріб’язок, нагнувся, вхопив коробку.

Крім сірників, побачив у ній складений удвоє папірець. Вийняв його і розправив на руці. Лише три слова прочитав шинкар, але не міг одірватися від них.

— Так, так… — прошепотів, криво посміхаючись.

Раптом здригнувся і повернув голову до Султани. Та дівчина дивилась на вулицю. Зітхнувши, засунув цидулку в коробку і сховав у кишеню.

Напевне, щось незвичайне писалося в тому папірці, бо старий глибоко замислився. Довго думав, турбуючись, що так і не дізнається, хто загубив ту коробку. Адже в неділю у шинку побувало багато відвідувачів.

— Хай йому чорт! — вигукнув Чунту, мимоволі стежачи за Султаною. А вона змітала сіль, яка розсипалась, коли батько стягнув з столу скатертину.

Враз думки його прояснилися. Як колись випадок допоміг Архімедові, про якого Чунту нічого й не чув, хоч усе життя переливав рідини, йому теж поталанило випадково розгадати таємницю.

Адже о третій годині ночі корчма спорожніла, і він пішов у свою кімнату, щоб трохи поспати. А Султана взялася підмітати. Чунту навіть не уявляв, щоб дочка не підняла коробки, якби вона там уже лежала. А після того до шинку заходило лише двоє: брат вантажника, який зник кілька років тому, і Горе.

“Евріка!” — вигукнув колись Архімед

— Ось воно, ось… — промимрив тепер Чунту, замислено потираючи короткопалі руки.

Султана давно вже поприбирала в корчмі, а він усе ще сидів, наче старий папуга, за прилавком і думав. Потім несподівано спитав, порушивши тишу, в якій чулося лише безнадійне дзижчання мух:

— Може, тобі все-таки хочеться піти в кіно?

Його сухий голос був тепер лагідним, наче старий тамував у собі якусь радість. Та дівчина пригадала, якою ненавистю горіли недавно його очі.

— Мені треба прати, — відповіла мляво. — Чого ж ти питаєш?

Чунту вийшов з-за прилавка, взяв дочку за руку і довго дивився на неї, наче тільки побачив її.

— Ти вже виросла, Султано… — стиха промовив. — Сів біля столу і притяг дочку до себе, посадив на стілець. — Давно ми розмовляли з тобою, ще тоді, коли ти бігала скаржитись на дітей, що проганяли тебе з гурту… Пам’ятаєш?

Султана намагалася помітити на батьковому обличчі вираз якогось глузування. Та лице його було лагідним, а в голосі бриніла давно вже забута ласка.

— Вони не хотіли гратися зі мною, з татаркою, — прошепотіла Султана, на якусь мить згадавши своє безрадісне дитинство. — Чому ти мене ненавидиш? — спитала зненацька, глянувши на батька.

— Ти схожа на свою бідолашну матір, хай її бог простить, бо вона померла мовчки, як і жила, — зауважив шинкар, наче й не чуючи її останніх слів. — Я міг одружитися з ким захотів би, а вибрав собі татарочку в шароварах!.. Викрав її, — засміявся несподівано, але одразу ж похопився. Голос його пом’якшав. — Звісно, я поводжуся з тобою суворо. Але для кого ж і дбаю, як не для своєї доньки? Не заберу ж добро з собою в могилу… І вже постарів я, Султано, сама ж бачила.