Таeмниця пiдземноi галереi

Трохи почекавши, Павло рушив слідом. Босі ноги ступали безшумно, а перед собою він бачив латку світла, що повзла галереєю, наче величезна медуза.

Павло переслідував прибулого, аж поки той не спинився. Нахилився вперед, щоб краще все роздивитися. Промінь ковзнув по кам’яній стіні, потім на якусь мить вихопив з темряви руку. Більше юнак нічого не побачив, бо незнайомий заступив світле коло своїм тілом. І враз воно зникло зовсім.

Не чути ніякого шуму і нічого не видно. Що він може там робити?

Трохи почекав, але світло вже не з’являлося. Стояла німа тиша. Тоді Павло нечутно рушив уперед. Лівою рукою він обмацував холодну стіну, а правою, з ліхтариком, — був готовий у першу-ліпшу мить ударити. Незабаром долонею відчув холод плити. Одразу збагнув, що стоїть біля стіни, яку недавно освітлював невідомий. Миттю блиснув ліхтариком. Нема нікого.

Незнайомець наче крізь землю провалився.

4. ДИВНІ ВІДВІДИНИ

Чунту нетерпляче ждав, поки Султана піде з дому.

Горе дуже радів, що дівчина погодилась погуляти з ним. Юнак узяв її під руку, і вони попростували до кінотеатру.

Як тільки молодята вийшли, корчмар підступив до двох столів, де ще виділи люди, щоб розрахуватися. Біля одного два старих діди грали в кості, час від часу позираючи на порожні чашки, з яких давно випили ерзацкаву.

— Не прогнівайтесь, — сказав Чунту. — У мене важлива справа… Мушу вже зачинити…

— Так рано? — без найменшої ознаки гніву висловив подив дідусь, якого прохання Чунту рятувало од явного програшу.

— Зараз кінчаємо, — вигукнув другий. — Заждіть трошки, дядьку Чунту. Не горить же у вас!

Корчмар, похитуючи головою, сумно повторив:

— Дуже поспішаю, пане. Прошу вас, невідкладна справа…

За другим столом два безбороді татари грали в гюлбагар [8].

— Один-один! — крикнув по-татарськи хтось із них. — Пане Чунту, дай нам дограти!

Кленучи їх в думках, шинкар змушений був трохи почекати.

І як тільки клієнти закінчили гру, він закрив віконниці, на якусь мить зайшов до своєї кімнати, а тоді вислизнув з дому чорним ходом і подався на вулицю Вітру. Напевне, Чунту ждали дуже спішні справи, бо він майже біг. Дивувало тільки те, що у нього була наклеєна довга чорна борода…

Вулиця Вітру, вимощена рінню, — одна з багатьох вуличок, що плавно спускалися до моря; тротуари знижувалися сходами. І назва цієї вулиці була цілком виправдана. Влітку гарячий, а взимку холодний вітер гув і свистів у димарях, несучи з пляжу хмари піску. Отож вулиця завжди була вкрита шаром піску. Коли дивитися згори, з міста, то внизу, як у біноклі, виднілося море, і не можна було його відрізнити од неба, з яким воно зливалося в сіру чи блакитну безконечність.

На вулиці Вітру Чунту зупинився перед будинком номер 9, одним з найстаріших у Констанці, збудованим ще в турецькому стилі. З фасаду цей непомітний будинок був схожий на голову циклопа. В глухій кам’яній стіні жодного великого отвору. Тільки над вузьким входом самітно блимало одне-єдине віконечко. Двері стояли розчинені навстіж.

Через темнуватий коридор Чунту пройшов у просторий, вимощений плитами двір. І лише тут помітив усю привабливість старого будинку.

Посеред двору плюскотів фонтан, а в басейні, де колись під час ритуалу милися правовірні, вигравали зграйки рибок. Стара черепаха повільно повзла по плитах, щипаючи травицю або милуючись квітами, які росли поміж камінням. Навколо височів будинок, виходячи в двір безліччю вікон. Над вікнами і дверима першого поверху тягся дерев’яний балкон, до якого вело четверо сходів.

Оскільки ще не було пів на восьму, коли всі вікна мають бути затемнені, Чунту міг роздивитися старий турецький будинок пані Стражі, вдови судді, про якого у королівській Румунії ходило безліч чуток. Оберігаючи пам’ять покійного, слід відзначити, що плітки ці стосувалися не його самого, вони ганили Аделаїду Стражу, чарівну дружину пана судді.

Тепер, коли Чунту збирався зустрітися з нею, Аделаїді було близько сімдесяти років, хоч вона запевняла, що їй сповнилося лише п’ятдесят вісім. І справді, ніхто не дав би цій жінці більше. Невисока, худенька, з блакитними очима, які ще й тепер не втратили своєї привабливості, Аделаїда носила дивне вбрання, пошите за власними викройками. Ніхто ніколи не бачив її в чорному. Всі сукні у неї були світлі, з безліччю оборок та оборочок, оздоблені мереживами, разками намиста, блискітками. В цьому одязі Аделаїда здавалася сяючою птицею, яка з казкового царства потрапила в прозаїчне, буденне царство констанцської знаті.

Феєричний світ, з якого прийшла Аделаїда, був цирк. У ньому проминули її дитинство г юність. З цього світу, який вона не могла забути, вирвав її, на нещастя для них обох, суддя Атанасе Стража. Бувши цирковою наїзницею, Аделаїда зазнала слави і успіху. Коли артистка, блискуча, мов срібний метелик, з’являлася на арені верхи на Геркулесі, білому коні, оркестр грав марш, і аплодисменти лунали гучніше, ніж труби у Відні, Парижі й Лондоні, такі ж голосні, як і в Петербурзі, Римі та Берліні. Геркулес мчав риссю, а Аделаїда виробляла різні піруети, сальто мортале, ходила на руках, стрибала з коня і знову опинялась на його широкій спині, виконуючи все, що належить виконувати наїзниці, танцівниці і акробатці, для якої спина білого коня була надійнішим місцем виступу, ніж підлога естради.

Такою побачив її одного вечора й суддя. І відтоді він уже не пропускав жодної вистави. Коли Аделаїда після успішних піруетів востаннє об’їжджала на Геркулесі арену, посилаючи глядачам повітряні поцілунки, Атанасе кидав до її ніг величезний букет троянд. Згодом цирк виїхав з міста, Аделаїда ж лишилася. Атанасе Стража забрав її до себе і замкнув у старому турецькому будинку на вулиці Вітру. Наїзниця оббила стіни фотографіями, де вона, рівна, як свічка, стояла на спині Геркулеса, заповнила численні кімнати сувенірами, зібраними з усієї Європи, та подарунками од поклонників з усього світу.

Бідолашний суддя помер, не звикнувши до дивацтв блискотливої птиці, яку він замкнув у старій клітці з віконцем, і Аделаїда змушена була поступово віддати під квартири весь дім, зоставивши собі лише дві кімнатки, з яких одна віконцем виходила на вулицю.

— Чи зможу я вам чимсь допомогти? — несподівано почув корчмар захриплий голос.

Рвучко повернувшись, Чунту побачив високого дідуся з кучмою сріблястого волосся, що спускалося нижче потилиці. Рум’яний і здоровий на лиці, він був одягнений у старомодний чорний костюм з лацканами, облямованими шовком.

— Професор Заня, пенсіонер, — відрекомендувався дідок. І відразу ж ввічливо спитав: — Ви когось шукаєте?

— Так. А ви… ви мешканець цього будинку?

— Стовп! — відповів професор, піднявши палець. — Стовп цього шановного дому. Перший пожилець після смерті бідолашного судді, земля йому пером… Але, пробачте, це, знаю, як вас величати… З ким маю честь вести розмову?

— Іонеску, — промимрив корчмар перше-ліпше прізвище, що спало йому на думку.

— Так. Дуже приємно… Може, ви, пане Іонеску, розшукуєте кого-небудь з пожильців цього Ноєвого ковчега?

Чунту, приголомшений потоком слів, що лився з уст професора, підозріливо глянув на його рум’яне лице.

— Тут живе один мій приятель. Перукар Горе… Він кульгавий. Знаєте?

— Пан Горе? Симпатичний юнак… Та, на жаль, має одну ваду! — зітхнув професор. — Шкода…

Чунту підійшов до старого впритул. Чорна борода і сплющений ніс робили його просто страшним.

— Ваду? Яку ваду? — спитав похапливо.

Професор мовчав, пильно вивчаючи шинкаря.

— Коли скажу, ви не повірите, — хитнув він головою. — Такий порядний юнак…

— Порядний, — підтвердив і Чунту. — А яка ж у нього вада?

— Він не любить метеликів…

— Що, що? — Чунту схилив голову на ліве плече, як це він робив за прилавком.