Чорний лiс

– Для чого ви притягнули сюди труп? – Коломієць повернувся до Болотова. – А ти на хріна приволік оце з собою? Хоча, – тепер він глянув на Зубова, – не так треба. Він усе правильно зробив. Парашути закопати треба. Чому свої лишили? Чи ви встигли сховати сліди?

Зуб не поспішав із відповіддю. Поправив ремінь, солдатський, як і гімнастерки. Старі, линялі, без жодних відзнак. При бажанні четверо чоловіків, одягнуті так, могли з однаковим успіхом зійти за партизанів та дезертирів. Людина у військовому одязі під час війни не дивує, навіть менш підозріла, ніж особа в цивільному. І поки він так стояв, переминаючись із ноги на ногу, Коломієць зробив ще одне прикре відкриття.

– Так, бійці, вантаж де? Вибухівка?

– Нема.

Він далі стояв, опустивши руки вздовж тіла й не роблячи різких рухів. Зате Савка Болотов зняв з шиї автомат, наставивши дуло в бік Максима. А Мирон Князєв витяг із кишені галіфе парабелум.

– Слухай сюди, начальнику, – заговорив Дмитро Зубов. – Дохлого Попа ми приперли сюди, аби тобі показати. Ховати його в землю ніхто не збирається. Забагато мороки зі жмуриком. У кущі затягнути, гілками прикидати, хоре з нього. А командирів у нас із цього моменту нема. Та й начальник ти липовий. Або з нами йдеш, або лягаєш поряд із Попом. Ясно?

Правиця судомно стиснула руків’я пістолета.

– Так. Бунт на кораблі. Давно задумали?

– І кораблів нема, – парирував Зуб. – Нічого нема. Чорний ліс кругом, ніч, тиша, фронт далеко. Зона ще далі, за Уралом. Ми вільні люди, Коломійцю. І ти такий самий, як ми. Те, що між нами було, можна проїхати. Там, у таборі, ти був лягавим, якого свої ж посадили, але дали шанс. Значить, для нас, злодіїв, лишався чужим, хай жерли з одного баняка. Тепер усе помінялося. Сам вирішуй.

– Що вирішувати?

– Красноперки вже шансу не дадуть, якщо підеш із нами. Я – дам. Не підеш, так само нічого не виграєш. Зубами порвемо, тут на місці, усі троє.

Торгуватися – лише трошки затягнути час. Проте Максимові треба було почути ще одну дуже важливу для себе відповідь.

– Чого ти, Зубов, просто не застрелив мене? Раз ви все вирішили між собою ще в літаку, як не раніше, – для чого базари? Чому ти… ви всі вирішили кликати мене з собою, а не вбили мовчки?

– Був би ти, Коломійцю, краснопузим офіцером, з тобою б ніхто слова не сказав, – пояснив Зуб. – А так ти ніби наш. Тягнув лямку. Люди, ось хоча б Савка з Князем, з тобою довше сиділи. Кажуть, мужик ти нормальний, не підлий. Собі на умі, так кожен щось собі думає. Бугром тебе поставили, бо для начальства ти ніби теж не чужий, тільки в лайно вступив через бабу. Бач, я багато про тебе знаю.

– Не все.

– Досить, аби терти з тобою всі ці розмови! – він підніс голос. – Що тобі дали партія й рідний товариш Сталін? Спершу – пайок, потім – пайку. Жеріть і живіть, товаришу Коломієць. Наш брат так не вміє. У нас інші закони, у нас своїх не їдять. А, херня, – Зубов відмахнувся, мов розганяв комарів. – Слухай сюди, Коломієць. Тут, у лісах, купа різного народу ховається. У нас є зброя, документів – жодних. Можемо стати, ким захочемо. Вибір великий, не те, що там, по той бік фронту. Ліси для сильних, Коломієць. Так ти з нами?

Тишу враз розірвало різке:

– ЗУБ! СТВОЛ!

Зубов здригнувся, бо його, схоже, заспокоїли й навіть трохи приспали власні слова.

А Максим за час, поки той говорив, устиг переконатися: пістолета в його опущеній руці ніхто з трійці не розгледів. Кожен був надто перейнятий тим, що відбувалося. Та лиш починав усвідомлювати масштаб події: вони вирвалися з зони та волю менш ніж за тиждень, про що навіть мріяти не могли, і при цьому їх ніхто не змушує бігти в атаку.

І густіша, ніж зазвичай, темрява зараз зіграла на Максимовому боці – Савка побачив пістолет лиш тоді, коли рука метнулася догори.

Постріл злився з короткою чергою.

Коломієць стріляв навмання, не сподіваючись влучити в когось із першого пострілу. Автомат Болотова полоснув у відповідь, Савка мав більше шансів збити ворога, клав кулі віялом. Та, стрельнувши, Максим тут же стрибнув до найближчих кущів, прорвався крізь гілля, забіг за широкий стовбур, знову вистрілив у темряву, огризаючись. Нова черга збила листя з верхівки куща, одна з куль смачно впилася в дерево.

– Стій, сука! – почувся крик Зуба, відразу за ним гримнув пістолетний постріл, потім – ще один, уже з іншого боку.

Вступив Князєв.

Воювати вночі проти трьох бандитів, а відтепер зрадників, Максим не збирався.

Про всяк випадок стрельнувши ще кілька разів, він зігнув ноги в колінах, повернувся й, давши собі старт, побіг, петляючи й пригинаючись, між дерев. Услід стріляли, та чим далі він віддалявся, тим рідшими ставали постріли. Скоро взагалі стихли, і стало ясно – погоні не буде. Трійця втікачів просто піде в інший, протилежний бік.

Куди?

Коломієць зупинився, не сів – упав на землю, відхекався, перевернувся горілиць. Якийсь час полежав, розкинувши руки й удивляючись у чорний клапоть неба. Тоді став рачки, підліз до дерева, зіперся спиною об стовбур. Мацнув кишеню, переконавшись – запасна обойма ніде не поділася. Поклав пістолет біля себе.

Вирівняв дихання.

Справді – куди податися. Речовий мішок із сухпаєм та індивідуальним пакетом для перев’язки лишив там, на місці сутички. Усе, що має, зброя та набої, запас невеликий. Про виконання поставленого завдання можна забути, бо диверсійна група перестала існувати, щойно парашутисти приземлилися. Гратися в героя, пробиратися до колії самому й шукати спосіб, як висадити її в повітря, героїчно загинути при цьому – ідіотство, дурість чистої води. Шукати партизанів, загін «Суворов»? У великому лісі? Карту місцевості при собі мав, у чоботі, та зі зрозумілих причин там не стояло жодної позначки, адже вона могла потрапити до ворожих рук і стала б чудовою знахідкою. Вона дозволяла орієнтуватися, не загубитися – але не більше. Проте Коломієць знав координати й збирався вести групу в потрібному напрямку після того, як підірвуть ешелон.

Тут же заворушився черв’як сумнівів: хто гарантував, що після виконання завдання диверсанти лишаться живими?

І взагалі, чомусь саме тепер Максима сильніше гризнуло, хоч раніше лиш підкушувало, – усе сталося надто швидко. Серйозні операції так не готуються. Але думки гнав, бо відчув можливість знову повернутися до нормального життя й робив поправку на війну, де не зволікають із рішеннями.

Подібні роздуми затягували, наганяли непотрібний зараз смуток, і Коломієць змусив себе перемкнутися на інше, практичніше: як діяти далі. Зрештою, варіантів наклюнулося два.

Шукати загін Маневича.

Або пробиратися самому до лінії фронту.

Обидва рішення – шлях до своїх. І втілювати доведеться, дочекавшись світанку.

Тому Максим Коломієць заплющив очі, змушуючи себе трохи подрімати. Не боявся, що наздоженуть Зуб та компанія. У цій частині лісу йому взагалі навряд чи хтось загрожує.

Подрімати вийшло. Видно, далося взнаки нервове напруження, організм сам вимагав нехай короткого, але перепочинку.

Та вирвав зі сну сторонній звук.

Десь недалеко бахнув постріл.

Розплющивши очі й стрепенувшись, Максим побачив – ранок поволі вступав у свої права. Ліс довкола виявився густішим, ніж Коломієць звик бачити. Тут навіть улітку відчувалася вогкість у повітрі, а промені пробивалися не всюди, у деяких місцях створюючи ілюзію вічних сутінків. І все ж сонце зійшло, наручний годинник, виданий інструктором йому як командиру, показував десять по п’ятій, значить, Максим таки прихопив на сон пару годин.

Більше не стріляли.

Не заспокоїло.

Підвівшись, узявши пістолет, Коломієць обережно рушив у напрямку, звідки почув небезпечний звук. Логіка вимагала забиратися подалі, у своєму становищі одинак у лісі дуже ризикував нарватися на ворога. Проте могли зустрітися й свої. Тому потрібна розвідка. І вже потім рішення: вийти чи ховатися.

Він намагався йти обережно, та все одно під ногами тріщало гілля. Переконуючи себе, що ліс повний ще й не такими звуками, а значить, підозрілим не буде, Коломієць сунув уперед. Аж поки між дерев не проявилася невеличка галявина.