Погоня за вівцею

Я не можу сказати, що ми розуміли один одного на сто відсотків (і сімдесят відсотків було б досить), але принаймні у студентські роки він був моїм єдиним другом, а тому мені було гірко зблизька бачити, як така людина опускається щораз нижче. Зрештою, зі старістю завжди приходить якась гіркота.

Коли я добрався до нашої контори, він уже випив одну порцію віскі. Після однієї порції він залишався нормальним, але ж не було б нічого дивного в тому, якби одного разу замість одної порції віскі він випивав — би дві. Якщо так станеться, то мені доведеться покинути цю фірму й шукати роботу деінде.

Висушуючи спітніле тіло у потоці теплого повітря з кондиціонера, я пив холодний ячмінний чай, який приготувала дівчина-секретарка. Він мовчав. І я нічого не говорив. Яскраве проміння полудневого сонця розливалося фантастичними бризками по лінолеумовій підлозі. Внизу за вікном пролягав, весь у зелені, парк, а на його газонах привільно засмагали люди. Мій компаньйон кінцем кулькової ручки тицяв у долоню лівої руки.

— Кажуть, що ти розлучився, — почав він розмову.

— Два місяці тому, — відповів я, не відриваючи погляду від вікна. Коли зняв темні окуляри, в очах заболіло.

— Чому ж ти розлучився?

— З особистих причин.

— Ну, це зрозуміло, — вимовив він з притиском. — Я ніколи не чув про розлучення з причин, які не були б особистими.

Я мовчав. Адже між нами існувала мовчазна домовленість про те, щоб не торкатися особистих справ один одного.

— Я не збираюся випитувати, — виправдовувався він. — Але ж і я з нею дружив… і мене це трохи приголомшило. Бо я думав, що ви жили у злагоді.

— А ми завжди жили у злагоді. І розійшлися без сварки.

Мій компаньйон, розгублено замовкнувши, й далі тицяв кінцем кулькової ручки в долоню руки. На ньому була нова синя сорочка і чорна краватка, волосся акуратно причесане. Від нього пахло одеколоном і лосьйоном з одного набору. На мені ж — спортивна майка із зображенням Снупі [4], що обіймає дошку для серфінгу, до білого запрані «лівайси» та обляпані болотом тенісні кеди. Будь-хто міг би сказати, що нормальним був він.

— Ти пам’ятаєш той час, коли ми з нею утрьох працювали разом?

— Прекрасно пам’ятаю, — відповів я.

— То був щасливий час, — сказав мій компаньйон.

Я відійшов від кондиціонера і, вмостившись на м’якому блакитному шведському дивані в центрі кімнати, вийняв із настільної сигаретниці для гостей одну штуку «Пел-Мел» з фільтром і прикурив від важкої запальнички.

— Ну то що?

— Мені здається, що ми взялися одночасно до надто багатьох справ…

— Ти маєш на увазі рекламу і бюлетені?

Компаньйон кивнув головою. Мені стало його жаль: я подумав, що він добряче-таки помучився перед тим, як вимовити ці слова. Я взяв зі стола важку запальничку, повернув гвинтик і вкоротив довжину полум’я.

— Я розумію, що ти хочеш сказати, — вів я далі, поклавши запальничку знову на стіл. — Але пригадай, що цю роботу приніс не я і не я закликав взятися до неї. Все це — твоя заслуга, хіба ні?

— Тоді склалася така ситуація, що не можна було відмовитися і, крім того, ми мали багато вільного часу…

— До того ж ця справа виявилася вигідною.

— Правду кажеш — вона принесла нам добрі гроші. Завдяки цьому ми переїхали в просторішу контору, збільшили штат. Я поміняв машину, купив нову квартиру і влаштував двох дітей у дорогий коледж. Я вважаю, що у тридцятирічному віці вже треба чогось у житті досягти.

— Ти справді дещо заробив. І немає чого тобі соромитися.

— А я й не соромлюся! — сказав мій компаньйон, узявши залишену на столі кулькову ручку і кілька разів тицьнувши нею в середину долоні. — Та знаєш, як згадую про минуле, то аж не віриться, що воно було. Тоді по вуха в боргах ми бігали в пошуках замовлення на переклад і розповсюджували оголошення перед станціями.

— Якщо і зараз тобі хочеться їх розповсюджувати, я готовий приєднатися до тебе.

Мій компаньйон підвів голову і глянув на мене.

— Я зовсім не жартую.

— Я теж, — сказав я.

На якийсь час між нами запала мовчанка.

— Багато чого змінилося, — сказав компаньйон. — І темп життя, і спосіб мислення. Найголовніше, що ми самі навіть не знаємо, скільки грошей насправді заробили. Приходить податковий обліковець і виписує якісь незрозумілі папірці — від нього лише чути про відрахування, чи про амортизацію або податкові заходи…

— Всюди так робиться!

— Та я розумію. Розумію і те, що без цього не обійтися. А все-таки раніше було веселіше…

— Збігають роки — і виростають тіні в’язничних мурів навколо нас, — промимрив я слова старого вірша.

— Що це таке?

— Так собі, дрібниця, — відповів я. — Ну, то що ти хочеш сказати?

— А те, що тепер повсюди експлуатація запанувала. Принаймні так мені здається.

— Експлуатація? — і я здивовано підвів голову. Нас розділяла відстань у два метри і внаслідок різної величини наших стільців його голова вивищувалася над моєю сантиметрів на двадцять. На стіні за ним висіла літографія. Нова, незнайома мені картина із зображенням крилатої риби. Здавалося, що ця риба не дуже задоволена своїми крильми. Мабуть, не знала, як ними користуватися. — Експлуатація? — перепитав я сам себе.

— Експлуатація.

— Власне, кого?

— Усіх потроху.

Схрестивши ноги на блакитному дивані, я невідривно стежив за рухом кулькової ручки на його долоні.

— В усякому разі, тобі не здається, що ми змінилися?

— Усе залишилося по-старому. Ніхто не змінився і ніщо не змінилося.

— Ти що, справді так думаєш?

— Я так думаю. Жодної експлуатації немає. Це все дитячі казочки. Сподіваюсь, ти не віриш, що сурмами Армії Спасіння справді можна врятувати світ? Ти занадто фантазуєш.

— Гаразд, може, й фантазую, — сказав мій компаньйон. — Минулого тижня ти — точніше, ми обидва — приготували макет реклами маргарину. То була зовсім непогана реклама. Вона отримала прекрасні відгуки. Але скажи мені: протягом останніх кількох років ти хоч раз їв що-небудь з маргарином?

— Жодного разу. Я не переношу маргарину.

— Я також. У тому-то і справа! Раніше нам робота, принаймні, приносила впевненість у собі й ми нею пишалися. Тепер усього цього немає. Ми лише засмічуємо світ пустопорожніми словами.

— Маргарин корисний для здоров’я. Його виробляють з олії, бідної на холестерин, а це запобігає серцевим захворюванням літніх людей. Крім того, останнім часом його смак непоганий. Він дешевий і довго зберігається.

— Ну, то їж його сам!

Я відкинувся назад на дивані і спроквола потягнувся всім тілом.

— Це все одно, — сказав я. — Не має значення, їмо ми маргарин чи ні. По суті, все одно, робимо ми сіренькі переклади чи брехливу маргаринову рекламу. Я певен: ми засмічуємо світ беззмістовними словами. Та скажи мені: де користуються змістовними словами? Ніде немає роботи від щирого серця. Так само, як не буває дихання або сечовипускання від щирого серця.

— А колись ти був набагато невиннішим!

— Можливо, — сказав я і роздушив у попільничці недокурок. — «Напевне, десь у невинному містечку м’ясник невинний рубає на шматки невинний окіст». Якщо ти вважаєш, що пити віскі вже зранку — невинна річ, то пий, скільки хочеш!

Протягом довгої мовчанки було чути лише стукіт кулькової ручки об стіл.

— Вибач, — похопився я. — Я не хотів з тобою так говорити.

— Та нічого, — відповів мій компаньйон. — А втім, я не заперечую: мабуть, ти маєш рацію.

Раптом клацнув термостат кондиціонера. Був страшно тихий полудень.

— Та не падай духом! — сказав я. — Хіба не власними силами ми досягли того, що маємо? Ми нікому не заборгували, і ніхто нам нічого не винен. Ми не з тих титулованих і забезпечених сторонньою підтримкою типів, що із самовдоволеним виглядом розсідаються у своїх кріслах.

— А ми ж колись були друзями, хіба ні? — сказав мій компаньйон.

— Ми й зараз залишаємося друзями, — відповів я. — Досі ми все робили спільно.