Мене називають Червоний

Коли б я мав портрет Шекюре на зразок тих, які виконують італійські малярі, то ніколи б не забув її обличчя й не почував себе закинутим бозна-куди від рідної землі. Бо якщо у вашому серці живе образ коханої, то світ завжди здаватиметься вам затишною домівкою.

Коли я розмовляв із сином Шекюре, цілував його, дивився на нього зблизька, то мене охопило сум'яття, притаманне людям злим, грішним, убивцям. «Ну ж-бо, негайно зайди подивитися на Шекюре», — провокував мене мій внутрішній голос.

Краєчком ока крізь відчинені до передпокою двері я нарахував на поверсі п'ять кімнат. Утекти б зараз від дядька, нічого йому не кажучи, заглянути в кожен закапелок та знайти Шекюре, — якоїсь миті подумав я. Проте сидів і слухав Еніште, тайкома позираючи на речі, до яких торкалася Шекюре, на міндер, [53] де вона, можливо, навіть часто сиділа. Після того, як я бездумно й невчасно відкрив їй своє серце, мене віддалили від неї довгих дванадцять років.

Еніште розповідав, що султан хоче бачити книгу готовою до початку тисячоліття від Хіджри. [54] Покровитель світу, наш падишах, в кінці першого тисячоліття за мусульманським календарем хоче довести Європі: митці його держави не гірші за європейських. Володар звелів видати «Сурнаме», але, згідно з його волею, найуславленіші майстри повинні працювати не тісним гуртом у цеху, а кожен поодинці вдома, оскільки вони й так перевантажені роботою. Безперечно, падишах повідомлений про таємні відвідини художниками дому Еніште.

— Зустрінешся зі старшим майстром Османом. Кажуть, він осліп, а як на мене, то ще й зовсім стратився розуму, — сказав він мені.

Хоч Еніште й не був художником і взагалі ніколи не вважав живопис своїм ремеслом, однак, завдяки волі й сприянню падишаха, він стежив за створенням книги для Його Величності. Звичайно, що це не могло не посварити дядька з головним маляром Османом.

Занурений у дитячі спогади, я розглядався. Такими я знав тутешні речі й дванадцять років тому: голубий килим з Кули [55] на підлозі, мідну карафу, турку й тацю для кави, кавові філіжанки, про які моя тітка-небіжчиця з гордістю говорила, що вони потрапили до неї аж з Китаю через Португалію. Пюпітр, прикрашений по краях перламутром, стінна поличка для кавука, [56] подушка з червоного оксамиту, чию м'якість відчуваєш з першого дотику, — ці речі перевезені сюди з будинку за Аксараєм, де минало наше з Шекюре дитинство. Вони й досі передавали краплину сонячного настрою того дому й моїх щасливих днів у ньому, коли я вчився на художника. Щастя й живопис — вони є точкою відліку в моєму єстві. Нехай запам'ятає це мій любий читач, котрий торкнеться сторінок цієї історії, моєї долі. У тому будинку за Аксараєм, там, серед книжок, писал і малюнків, я був колись невимовно щасливим. Згодом закохався, й мене вигнали з того раю. В роки вигнання я не раз думав: багато чому в житті я завдячую Шекюре та коханню до неї. Замолоду вони допомогли мені з оптимізмом крокувати в майбутнє та світ. З дитячою простотою я не сумнівавсь у взаємності до мого кохання й був надміру впевненим у собі; дивлячись на світ із вірою в краще, сприймав його чистим та прекрасним. Полюбив читати книжки, які давав мені Еніште, полюбив навчання в медресе, впевнено освоював уроки живопису, техніку малюнка. Я вдячний своєму коханню до Шекюре, бо воно зробило цю першу, найпліднішу половину мого навчання світлою та радісною. Проте настільки ж похмурим і всеруйнівним став для мене наступний відтинок життєвого шляху, після того, як Шекюре знехтувала моїми почуттями: холодними, як зима, ночами мені хотілося безслідно зникнути разом із полум'ям багаття в кімнатах заїздів; після любовних утіх мене не покидали сни, в яких я летів у бездонні провалля з жінками, котрі лежали поруч; мене переслідували слова Шекюре, що я «не вартий ламаного мідяка».

— Чи знаєш ти, що після смерті наші душі можуть зустрітися з душами тих, які солодко сплять у своїх ліжках? — промовив мій дядько.

Я не знав цього.

— Після смерті на нас чекає довгий шлях, тому я не боюся її. Та я боюся покинути цей світ, залишивши незавершеною книжку для падишаха.

Еніште говорив. А я сидів і думав: нащо було мені надягати дорогий каптан, чіпляти срібну упряж та оздоблене візерунками сідло на коня, якого невдовзі виведу зі стайні. Я вирядився так, ідучи до чоловіка, який, з одного боку, радіє, бачачи мене змужнілим, розумним і сильним, а з іншого — дванадцять років тому не дозволив одружитися з його дочкою.

Я пообіцяв допомогти Еніште, використавши всі свої знання, що перейняв од інших художників. Поцілував йому руку й спустився вниз. На мене падав сніг. Я вкотре згадав роки, коли вже виріс був з дитинства, але ще не став дорослим, коли був щасливим і бачив цей світ у собі. Зачиняючи двері стайні, відчув подуви вітру. Тільки-но шарпнув свого білого коня за вуздечку, як той став дибки, — я теж стрепенувся. Ми з конем — неначе одне ціле: обоє норовисті, в обох міцні жилаві ноги, обох важко приборкати.

Я вийшов на вулицю й уже зібрався вискочити на коня та погнати його вузькими провулками, немов казковий вершник, який ніколи не повернеться назад, але несподівано до мене підійшла здоровенна жінка; я й не встиг помітити, звідки вона взялася. То була єврейка, з ніг до голови вдягнена в рожеве, [57] з клуночком у руках. Вона була велика й широка, ніби шафа. Однак жвава й моторна.

— Мій леве, мін молодче, ти — справжній красень, про яких тільки чула, — завела вона мову. — Жонатий ти або парубок, чи не купиш у найкращої торгівки Стамбула Естер шовкову хустину для своєї таємної коханої?

— Ні.

— А червоний атласний кушак? [58]

— Ні.

— Торочиш: «ні» та «ні»! Хіба в такого лева немає нареченої або коханої? Хто знає, чи не вмивається вона слізьми через тебе, чи не палає її серце?

Раптом її тіло витяглося, ніби в гнучкого акробата, и вона напрочуд граційно опинилася біля мене. И тут-таки в її руках, немов у спритного фокусника, нізвідки з'явився лист. Та вона не встигла й оком зморгнути, як я вихопив листа й швидко, ніби роками готувався до цієї миті, запхав його собі в кушак. Лист був великий. Він обдав жаром моє змерзле тіло.

— Сідай на коня і їдь кроком уздовж цієї стіни, — заторохтіла торгівка Естер. — Далі повернеш праворуч, їдь, ні на що не зважаючи. А коли опинишся біля гранатового дерева, обернися й подивись на будинок, зякого вийшов.

Й вона миттю щезла. Я скочив на коня, але так незграбно, наче новачок, котрий робить це вперше в житті. Моє серце закалатало — ось-ось вилетить з грудей, у голові затуманилося, а на думку спало, що руки не втримають повід. Проте ноги міцно обхопили кінський тулуб, і розумна тварина понесла мене точнісінько за вказаним Естер напрямом, на повороті ми звернули праворуч. Усе було просто чудово!

Мабуть, я справді красень, майнуло мені. Немов у казці, з кожного вікна, з-за кожної огорожі за мною стежили жіночі очі, а юнацька пристрасть знову захопила душу. Чи я видавав бажане за дійсне? А може, це поверталася стара хвороба? З-за хмар нараз визирнуло сонце, й тверезе мислення геть покинуло мене.

Де ж те гранатове дерево?… Ось воно? Сумне й миршаве дерево. Так воно! Я ледь обернувся — якраз напроти мене було вікно, але — порожнє! Ота мегера Естер обдурила мене!

Тільки-но я так подумав, як замерзлі віконниці з тріском розчинилися й у вікні, чиї шибки яскраво переливались на сонці, з'явилася кохана Шекюре — через дванадцять років крізь засніжене віття я милувався її чарівним лицем. Куди дивиться моє карооке кохання: на мене чи в далеч, в інше життя? У неї на обличчі сум, чи усмішка, чи те й те? Дурний коню, не слухай, як забило моє серце, не рви з копита! Я знову круто повернувся в сідлі й тепер не відвертав погляду від загадкового, прекрасного, неначе намальованого обличчя; розглядав його крізь побіліле гілля доти, доки мила зникла.