Меч Арея

— Ворожи! –наказав Гатило.

— Кого ворожи? –перепитав шаман i нахилив голову до Великого князя.

— Кого, кого! Ворожи, який день дадуть нам узавтра кумири.

— Руськi кумири? Калмацькi кумири?

— Ворожи, до кого вмiєш.

Вишата сказав:

— Ардарiк має юдея.

— Ворожбита?

Вельмiж кивнув.

— Нехай калмак ворожить.

Шаман скинув додолу двогорбий мiх, який висiв йому через плече, й заходився розкладати на килимi своє причандалля: велику картату хустку, темну мiдну кулю, в якiй щось торохтiло, коротеньку дудку з розширеним краєм, якесь корiння та зiлля, троє маленьких череп'яних горняток, затканих i зав'язаних брудною ганчiркою, й сказав:

— Треба вогонь.

Вишата гукнув до когось надвiр, i незабаром челядник унiс i поставив серед полотки велику мiдну жарiвницю на високому тринозi. В полотцi, де було й так задушно, пахнуло розпеченим повiтрям.

— Треба сiдай у куток, –сказав шаман Гатиловi й Вишатi, й вони виконали його волю. Шаман дмухнув на червоний жар i кинув туди кiлька бадилинок. Полотка виповнилася їдким димом. Тодi ворожбит узяв свою мiдну кулю й заходився тупцяти навколо жарiвницi й торохтiти кулею. Вiн бiгав, теленькав i щось незрозумiле виспiвував, а Гатило з Вишатою пильно стежили за кожним його рухом.

По якомусь часi шаман сiв коло жарiвницi, пiдiбгавши обидвi ноги, взяв до рук дудку, кинув на жар кiлька корiнчикiв, линув туди з кожного горняти по кiлька крапель якоїсь рiдини –аж засичало, й узявся вигравати на писклявiй дудцi, водночас пильнуючи жарiвницю. Звiдти пiдiймались угору тонкi рожевi дасма диму, й клубочились, i розвiювалися пiд повстяним шатром намету. Й звуки теж немов то припадали до самого килима, то здiймались угору, де стояла вже густа смердюча хмарка.

Тодi шаман урвав той писк i впав долiлиць на килим, аж його бiла повстяна шапка, заторочена чорними смужками, впала пiд жарiвницю.

— Що є? –стурбовано схопився Гатило. Шаман, не наважуючись пiдвести голову, промимрив плаксивим голосом:

— Погана-погана, княз…

Богдан здавленим горлом наказав:

— Речи!

— Вбивай буде шаман княз…

— Речи! –повторив так само Гатило.

— Погана речи…

— Пощо?

— Дим iде вгору, а тодi падай…Погано речи дим…Заплутай дим i зав'язай дим…Нема побiда Гатило.

— Лжа є! –гаркнув Богдан i насилу втримався, щоб не копнути шамана носаком. Шаман, пильно стежачи за його чобiтьми, поволi задкував до виходу й приказував:

— Калмак не лжа, дим не лжа…Дим правда речи…Коли вiн схопився на ноги й пiрнув у нiч, пошматовану вогнями. Гатило розметав усе ворожбитове причандалля, повикидав його з полотки геть, а тодi буркнув до Вишати:

— Давай сюди твого юдея.

Незабаром юдея привели, несучи за ним велику й важку мармурову плиту. На плитi було намальоване коло, подiлене через середину, й у кiлькох мiсцях рябiли якiсь рiзи, пофарбованi в синє та червоне. Юдей поклав плиту на килим i сiв, схрестивши ноги.

— Мовиш по-руському? –спитав Гатило.

— Й по-руському, й по-готському, й по-латинському, й по-грецькому, й по… '

— Ректи-ймеш по-руському, –перебив його князь. –Аби-м чув усе сам.

— Добре, добре, як волить Великий князь! –покивав довгим носом юдей. –Але нехай князь сяде навпроти. То так треба, щоб князь сидiв навпроти, Великий княже.

Гатило сiв на килимi. Юдей перекрутив плиту:

— Князева познака є «Г»? чи «Б»?

— "Г", сирiч Гатило.

— Тодi перекрутимо камiнь отак.

Ворожбит налаштував плиту рiзою «Г» до Богдана, всипав у кухлик жменю рiзнобарвних камiнчикiв, поторохтiв ними, як допiру й калмацький шаман, i вивернув на плиту. Камiнчики покотилися, деякi впали на килим, iншi лягли бiля кола та його знакiв. Юдей подивився, вайкнув i сказав:

— Перекину завдруге.

— Пощо? –звiв брови князь.

— Недобре стали знаки, Великий княже. Але можна до трьох разiв…

Юдей знову сипонув кольоровими камiнчиками й, подивившись, удруге, згрiб їх до кухлика:

— Ще раз…

По третiй же спробi вiн злякано блимнув на Гатила й узявся за голову:

— Ва-ай!.. Пощо перекидав єсмь! Пощо-м перекидав? Було б з першого разу, було б з першого. Вай-вай…Нехай Великий князь лiпше вижене мене, нiж я прорiкати-йму йому таку долю…

— Я звелю повiсити тебе, якщо не повiдаєш менi правди, –тихо сказав Гатило.

— Вай, бiдна голова моя…

— Речи! –гримнув Гатило.

— Вай…Коло твого знаку…Осе є «Г» по-юдейському…Коло нього злiворуч лежить синiй шол, а справоруч –зелений…Якби було супротивно, о, якби було супротивно!..

— Що жде мене взавтра? –тихо спитав князь.

— Вельми недобре, вельми. Але якщо ти хочеш повiсити вбогого юдея, то я лiпше тобi все…Не гнiвайся, свiтлий…Якби тут лежав червоний шол, якби ж червоний…Римляни завтра мати-ймуть гору…Вай-вай…Убога моя голова пiсля сього…Лiпше було б за першим разом вiщувати, вай-вай…

Але що зроблено, того не переробиш. Богдан вийшов з полотки й подивився на ворожий стан за рiчкою. Може, юдей i мав правду, бо на горбi з протилежного боку Маурiакуму горiло стiльки вогнiв, скiльки Богдановi ще не доводилося бачити в усiх ворожих таборах разом.

Коли Гатило зайшов до полотки, нi юдея, нi Вишати там уже не було, тiльки в паркому повiтрi й досi смердiло їдким чадом калмакового зiлля, викликаючи в Гатиловiй головi неприємнi думки. Що ж сталося з Гейзом i де його рать? Адже по сутi се заради них, своїх захiдних єдинокревцiв, прийшли сюди руси, не задля Юсти-Грати Гонорiї…Але нi Гейза, нi навiть вiстей од нього не було. Гатило не боявся за свою голову –нею вiн нiколи не дорожив. Та що буде, коли римляни й справдi вiзьмуть над ним гору? Як подивиться на його поразку Русь?..

Вiн гукнув челядникiв й послав зiбрати всiх вiдьмакiв, якi тiльки є серед ратi.

— Русинських! –нагадав вiн. – I Вишатi речи, хай прийде.

Вишати челядник не знайшов, але вiдунiв прийшло аж п'ятеро. Всi були старi й сивобородi, мов поважнi чiльники родiв. I Гатиловi чомусь почало здаватися, що сi вiдьмаки мусять порадувати його чи бодай утiшити. Один з дiдiв, наймолодший, тримав за роги торiшнього барана. Гатило кивнув їм до полотки, та найстарiший вiдун сказав:

— Чинити-ймемо требу тут, надворi. До вогнища. Двоє з них повалили барана, третiй перерiзав йому горлянку широким ножем. Баран схопився на ноги, кiлька разiв метнувся в рiзнi боки й упав.