Подвiйний Леон. Isтоriя хвороби

Вона

Він був такий незґрабний першого разу. І такий сором'язливий. Ніколи не думала, що дорослий чоловік може так соромитися. Але все це не мало жодного значення. Коли люди створені одне для одного, нічого вже не має значення. Він сказав: «Я не знаю, що таке кохатися з тобою. Я просто кохаю тебе». І це було правдою. Він був таким ніжним. Він дотикав мене легко й обережно, ніби боявся, що я можу розсипатися від його доторків. І я розсипалася, розтікалася, зникала в його руках, мені здавалося, що я власне і є цими руками, а, радше, тим, що відчувають ці руки, голублячи мене. Він обціловував моє тіло й казав, що це не він пестить мене, а моя шкіра пестить його уста. І це теж було правдою, кожна клітинка мого тіла любила кожну клітинку його тіла, і ми вже не були певні, хто з нас хто, коли були так близько, як тільки можуть люди. І все було так просто, природно, як і повинно бути споконвіку. Ми ніби знову перетворилися на дітей. Але в той же час ми були чоловіком і жінкою і наші тіла стали одним тілом, ба навіть більше ніж тілом — новою істотою, довершеною й сильною, по вінця виповненою радістю, спокоєм і любов'ю. Коли я слухала, як б'ється його серце, мені робилося дивно, що в мене є своє власне серце, бо нам вистачило б одного на двох, і ми б жили єдиним диханням і єдиним ритмом. Ми постійно були разом. Він пригортав мене, високий, сильний, і в його обіймах було так затишно й спокійно, мені здавалося, що я зовсім маленька й моє дитинство ніколи не закінчувалося. Іноді він клав голову мені на коліна, я гладила його волосся, і тоді він сам починав скидатися на хлопчака, він оповідав мені свої сни і вони робилися й моїми снами. Він справді скидався на хлопчака, коли зранку подовгу хлюпався у ванні, а потім потай користався моєю косметикою, випробовуючи різні мазі та креми, бавлячись манікюрним причандаллям, котре він дещо патетично називав інструментарієм ельфа-ескулапа — все воно видавалося йому надто маленьким, майже іграшковим. Моїм сукенкам і мештам він робив компліменти набагато частіше, ніж мені, тобто мені він взагалі не робив компліментів, вважаючи, мабуть, неприродним називати словами те, що й так щомиті струменіє з його блакитних очей. Я зрозуміла це, коли він якось, раптово зупинившись посеред вулиці, сказав: «Слухай, я не говорив тобі, що ти найкрасивіша жінка на світі?» Це теж було дуже по-хлопчачому, але мені справді дуже хотілося бути для нього найкрасивішою. Мені подобалося дивитися йому в очі і бачити в них своє відображення, тоді здавалося, ніби я, крихітна, живу в ньому десь усередині і можу через його очі дивитися на світ. Мені подобалася ця думка — що я лише частинка його, і тому ми разом кожної миті. Але так само мені подобалося, що я поруч з ним, що можна сховати обличчя в його долонях і відчувати їхнє тепло. Іноді він закривав мені долонями очі і тоді все довкола, окрім тепла, здавалося неістотним, і не вірилося в існування якихось загроз. Коли ми виходили в місто, він чекав коло дверей поки я зберуся. Йому чомусь подобалося защіпати ремінці на моїх сандаликах чи замок на черевичках, і це виглядало так, ніби дорослий збирає дитину до школи. А от пальто він подавав незґрабно і щоразу страшенно з цього комплексував. Ми ходили вулицями, розмовляли, він дарував мені квіти, і світ був прекрасним, як у перший день творіння.

Вечорами ми слухали музику, коли робилося зимно, він закутував мене в плед і читав уголос. Я майже нічого не розуміла, але мені достатньо було, схиливши голову йому на груди, чути приглушені модуляції рідного голосу. А потім ми кохалися, доки не засинали, знеможені ніжністю, що переповнювала нас. Щоранку я прокидалася в його обіймах і мені здавалося, що так було завжди, і ніякого іншого життя у мене не було, а тільки ось це, поруч із ним, усміхненим уві сні. Він цілував мене, починався новий день, і я знала, що це триватиме вічно, бо хто ж наважиться зруйнувати таку красу.

Красу може зруйнувати що завгодно. Наприклад, пробудження в чужій кімнаті з пожовклою стелею й облущеним жалюзі між віконними рамами. Бо все це виявилося лише сном. Я ніяк не могла усвідомити цього, прийняти повернення до реальності. Боже, чому все найкраще, що було в моєму житті, виявилося сном? Чому?! Якщо все це було можливим уві сні, то невже воно нездійсненне в реальності. Де мені шукати того, хто кохав мене й кого кохала я? Чи маю йти по світу, вдивляючись у зустрічні обличчя? Чи мушу молитися у кожному храмі, стукати в кожні двері, щоб знайти його, переноситися з міста до міста? Чи, може, стрибати з кожного моста?

Але ти знаєш, всемогутній Боже, що часу на це не залишилося. Вже надто пізно. Вже черепахи покинули свої гнізда, вже черепашині очі повидзьобували колібрі, вже наступають пустка й пітьма.

Єдина надія, ще доступна для мене — сподіватися, що я теж наснилася своєму коханому і ще залишаюся в дзеркалі його очей, і він пам'ятає мене, пам'ятає, як ми пестили одне одного, ще, може, відчуває кінчиками пальців, як дотикав мого волосся.

І що мені залишається, Боже? Тільки плакати, тільки плакати, правда?

Адже людина на дев'яносто відсотків складається зі сліз.

Він

Ти кажеш: будь вільним. Бачиш, я ніколи не був вільним, і дотепер не знаю, що це таке. Найперше моє дитяче самоусвідомлення, яке можу згадати, полягало у відчутті, ніби я потрапив у якусь гру, правил якої не знаю, натомість всі довкола поводяться за цими правилами. Мені було страшенно некомфортно в цій ситуації. Але я нікому не признавався, що не знаю правил, і нікого не питав про них — це було б так соромітно, що оточуючі до кінця життя зневажали б мене, відвернувшись, немов від прокаженого. Я просто уважно приглядався, намагаючись збагнути правила гри у ході самої гри. Іноді це призводило до курйозів, я часто ставав об'єктом насмішок, але мене все ж трактували як гравця — незграбного й незугарного, але гравця. Я уважно слідкував за діями інших, намагаючись поводитися подібним чином. Було дещо незвично виконувати усі ці ритуали, не розуміючи їх сенсу, але, думав я, якщо всі довкола так впевнено роблять саме те, а не інше, то проблема полягає тільки в мені — не можна ж собі уявити, що така величезна кількість людей помиляється. Згодом, мені здалося, ніби я опанував правила гри, в кожному разі все менше й менше виділявся на тлі інших. І все ж відчував, що решта володіє якоюсь найголовнішою таємницею, тільки розгадавши яку, можна повністю влитися в суспільство. Я успішно закінчив школу, за порадою батьків покинув вчитися музики (бо варто, як мені пояснили, обирати певнішу, надійнішу професію), вступив до якогось там інституту, в якому до цього часу не знаю як опинився, одружився, народив сина (вірніше, брав участь у його зачатті), почав працювати, тобто чесно поводився, як усі. Ніхто вже, як мені видавалося, не підозрював у мені чужака. І все ж я ніяк не міг второпати, для чого все це. Я витратив купу зусиль і часу, щоб досягти статусу «свого», сподіваючись, що коли виконаю всі ці необхідні процедури, то нарешті таки зрозумію сенс. Однак очікуване прозріння так і не приходило. Минали роки, часу для осмисленого існування залишалося щоразу менше, і я вже почав було нервувати, що мене просто водять за ніс — що за лажа! — я чесно відбув усі ритуали, а обряду ініціації так і не відбулося. І я почав потайки підглядати в замкову шпарину буття. Я знав, що цього робити в жодному разі не вільно, що покарання не уникнути, але іншого виходу в мене не було. І знаєш що? Виявилося, мене таки обшахрували. Головна таємниця виявилася простою, як всяка істина — ніяких правил просто не існує, тобто я був вільним від самого початку, вірніше мав усі шанси бути вільним, але ніколи ним не був. І я програв у цій грі без правил саме тому, що якихось там правил дотримувався. Звичайно, я запанікував, почав гарячково шукати виходу, але всі виходи виявлялись черговими тупиками, а у відсутності виходу й проявилося покарання за підглядання в замкову шпарину, яка, щоправда, дедалі більше скидається на горлечко пляшки. І ллється з неї в мої нікчемні нутрощі отруєне зілля знання. Блаженні убогі духом; у многом знанії — многія пєчалі і таке інше.