Щоденник страченоi

Ця мара-переслідувачка.

Цей безжалісний кіллер із зброєю повільної і невидимої — як радіація — дії.

А моя багатолітня подруга, яка останнім часом намагається контролювати мене з більшою настирливістю, ніж контролюють батьки малолітню доньку, зненацька явилася до мене в квартиру саме тоді, коли я втрачала свідомість від жмені нозепаму, запитого двохсотграмовим гранчаком коньяку... Та що згадувати.

Вона й привезла мене до себе на дачу.

Спочатку дала доброго ляпаса по безтямному п'яному обличчю, засунула, як лантух, у машину, й погнала через усе місто на червоне світло; на дачі влила в мене літрів зо п'ять марганцівки і ще якоїсь гидоти й потягнула за ріг будинку; уклала на розкладачку — й почалися мої муки христові. Клізма. Два пальці в рот. Марганцівка. Клізма.

Подруга так робила зі мною не знаю скільки разів — аж здавалося, очі вилітають з орбіт. Згодом по черзі вилила на мене кілька відер холодної й гарячої води, а по всьому вклала спати на першому поверсі. На ранок я знайшла подругу на сусідньому дивані, одягнуту, з червоними очима після безсонної ночі і з підпертою руками головою.

Вона не відходила від мене три дні. А далі влаштувала прощальну вечірку, забрала всі ключі, залишила повен холодильник провізії, решту — показала в городі. І щезла із сім'єю десь у гори. Прощаючись, майже сміялася: «Вважай, я сто доларів за охорону дачі зекономила».

Вона не обмовилася й словом про мою дурну витівку з таблетками й алкоголем. Але, сідаючи в машину, подивилася довгим і виразним поглядом.

Ось так я стала господаркою невеликої, але дуже функціональної дачки.

На те вона цілий доктор наук, подруга, що добре знає мою виняткову відповідальність за чуже майно.

Отже, я не зможу покинути маленького дерев'яного палацу навіть, коли б хотіла.

Сусіди тут навчені бути не надокучливими.

Побут влаштовано чудово.

Так що виходь, невдала самогубице, з депресії, як із води. Благо, вода поруч: п'ятдесят метрів до Дніпра, п'ятдесят — до озера.

1 серпня

Кілька днів броджу між недобудованими палацами уздовж самого Дніпра й не розумію, навіщо люди барикадуються за життя?

У цього ось господаря явно проблема з головою. Бо це не дача — в'язниця, зусібіч, і навіть від ріки, обгороджена високим глухим бетоном. У триповерховій споруді — лише три маленькі віконечка, схожі на тюремні, крізь які подають їжу.

А вчора сусідка сказала, що господар будинку працює начальником тюрми.

Все — приїхали.

Які дивні ці люди з грошима. Спочатку зводять прижиттєві бастилії і барикади. Потім споруджують кам'яниці з могил, кладуть багатотонні нагрудні пам'ятники, прикривають мощі кам'яною вагою, нібито хтось витягуватиме їх звідти. А задля чого?

Всі свої переваги людина може доводити за життя.

Хто що може довести з-під землі?

Ось двоногі мисливці — полювальники — здоганяльники — переслідувачі переймають людину щоденно, посекундно, погодинно. Людина людину бере в смертельну облогу своїх пристрастей, амбіцій, бажань. І хто, якими грошима заплатить за цей марафон, за щоденне випробування серця на розрив? Ніякий Київстар зі своєю посекундною оплатою не здожене.

Нащо я про це думаю? Мені байдуже, чому так роблять інші. Хай роблять, як хочуть.

Може, вони барикадуються саме від пристрасті, яка норовить заповзти в кожну щілину й пору? А може, бороняться від байдужості, що в'їлася у кров, як зараза?

Недаремно ж у цього начальника тюрми огорожа — без жодної щілини. Може, йому комфортно саме так. Ми ж не знаємо. Ми нічого не знаємо одне про одного. У нас перевернуті уявлення про людей і про себе, як на чорно-білому негативі. Ніхто нікого не любить, не жаліє. Ніхто нікому не співчуває. Камінні люди оточують одне одного, й не здогадуються, що вони — цвинтарні монументи.

Можливо, тому я так люблю цвинтарну тишу? Цвинтарні квіти?

Але там також ретуш. Втікання від правди. Вульгарне повернення в молодість. Хіба оті фотографії з макіяжем далекої молодості, якими обліплені пам'ятники померлих мало не в столітньому віці, не є підтвердженням того, що навіть по смерті людина хоче заблокувати себе молодою? Хіба це не є доказом марнославства, тієї самої бетонної огорожі без щілин, що й у цього тюремника?

14 серпня

Я занадилася сторожувати дачу ціле літо. Коли дивлюся, як на очах міняються довколишні барви, мені легшає. Перші дні я могла незмигно диви тися на кожну окрему квітку годинами, аж до очамріння. Іноді навіть здавалося, що я вловлюю момент її росту. Але це була чергова омана.

Мені вдалося зафіксувати хіба що нічний ріст огірків. І я цьому втішилася так гостро, ніби натрапила на скарб. Удень я поміряла один симпатичний огірочок, із звичайних ниток зв'язала для нього сорочечку дещо завищеного розміру, одягнула зеленого карапузика, полила кущ літеплою водою — а вранці побачила, що сорочечка на виріст за ніч виявилася замалою.

На ранок я ходила по городу, мов причмелена. Мені здавалося, що я стала свідком росту дитини.

Я обмацала свій живіт. Він був майже запалий.

Я знала, що він не спроможний зачати життя.

Бодай маленьке, як вирослий за ніч огірок.

І я почала шукати на дачі отруйних пігулок.

Ніде нічого — навіть анальгіну.

Тоді я перевернула догори дном комірчину з інструментами та інвентарем. Ну хоч би якісь залишки лаку чи фарби, чи бодай оліфи! Я готова була залити себе будь-якою гидотою, яка б спалила мої нутрощі, - і звільнила від самої себе.

Але ця безжалісна докторша забрала навіть оцет із кухні. Не піду ж я до сусідів просити отрути!

***

Я більше не можу дивитися на ці гидкі огірки жаб'ячого кольору й вигляду — і знати, що в моєму череві не може бути нічого живого!

Ні глисти, ні солітера.

Там — невидима й безіменна пустеля. Там руїни після атомного вибуху. Надмірне радіоактивне тло. Туди може втрапити хіба що огірок. І той зогниє від пустки.

15 серпня

Сьогодні я мало не вбила сусідку. Ця гадюка на двох ногах через паркан додивилася, як я вранці зривала огірки до сніданку. Дрібні, з мізинний палець, з пухирцями і непередаваним запахом свіжості, вони викликали в мене звірячий апетит і дивним чином погамували мовчазну лють роздражненої пантери. Щоранку я збирала повний поділ фартуха зеленої хрумкої смакоти, яка робила мене добрішою, а заодно — звільняла себе від необхідності готувати.