Щоденник страченоi

А ще стараються заради короткої, але ясної відповіді на іще коротше запитання: чому, через що, з якої такої причини маленька сталева кулька тоді засіла жінці в грудях, і в будь-яку мить могла обірвати життя? І б'ються, над думкою: а чи не можна було якимсь іншим чином розв'язати клубок проблем з цією жінкою, життя якої висить на волосині, а отже, тримає на волосині й удачливу дотепер судьбу супер-серйозного чоловіка, що несподівано став кіллером.

Ось саме ця дилема перевертає зараз із ніг на голову ритми життяінших людей, які так чи інакше зобов'язані взяти участь у розв'язанні цієї драматичної дилеми.

Дилеми не було би, бо до цих двох у собі куль я жила нібито нормальним життям, яким живуть сотні й сотні жінок, ховаючи за рукавичками непещені пальці, а під капелюшком — не зігріту чоловічим теплом голову.

Хоча, навіщо брехати? Мої пальці могли б розподілити зазнані пестощі, як гуманітарну допомогу, на цілу країну самотніх і обійдених ласкою жінок. Кожна моя волосина із сивої оберталася б у чорну й навпаки, коли б могла заговорити голосом дурманного безсоння. А шкіра... Господи, шкіра... спогади про її вулканічну температуру в часи зазнаного кохання могли б розтопити льоди Антарктиди з Арктикою разом узяті.

Хіба цього мало, щоб сказати, що я була царівною, королівною, імператрицею, княжною, та в силу обставин, випробувань чи власного безголів'я — стала жертвою?

...Я знову втуплююся в щоденник, гладжу його, як живу істоту, і раптом дуже ясно розумію, що він, щоденник, — єдиний правдивий свідок мого злочину, і суддя, і прокурор одночасно. А свідків, як правило, знищують, або ж роблять невпізнанними задля їхньої ж безпеки.

Ось вам іще один парадокс мого нинішнього становища: жертві загрожує більша небезпека, аніж найголовнішому свідкові, який одночасно є підозрюваним у скоєнні злочину...

І нараз гостра, мов коса блискавки, думка вдаряє мене з усією силою не притаманної мені логіки: я не маю права розпрощатися із життям! Хоча б заради того, що не хочу, щоб мій щоденник лапали чужі руки. Це лапання буде схоже на примусове лапання жінки, яка не здатна чинити опір.

Несподівано для себе, з незнаною досі сміливістю розгортаю «Жіночий літопис» — і навала пронафталіненого минулого б'є не так у ніздрі, як у саме серце, та так різко, що хочеться понюхати нашатир.

Прикриваю очі, бо здається, що зараз дивлюся в самісіньке серце Сонця: ось він — мій вибірковий Армаґедон, створений власними руками. Він дихає з кожної сторінки.

А тоді навмання перекидаю сторінки, не дбаючи про хронологію подій чи послідовність викладу. Сумбур панує в моїй голові, сумбур панує на сторінках мого сердечного талмуду.

І що кому до того, що в усьому цьому немає жодної послідовності?!

Гарячий, ніби ошпарений, палець спершу надовго спиняється на перших сторінках, а далі чимшвидше, галопом, мандрує далі... далі, намагаючись то на довше затриматись на окремих спогадах, то чимшвидше спекатись їх.

Дивно, та я, як титулований кат, не відпускаю палець із тих місць, звідки проступає біль, неначе з-під бинтів запекла кров...

...я не знаходжу радісних сторінок...

...не знаходжу живого життя, а лише його розірвані шматки...

...але я не можу спинитися... ...гортаю...

...вперед...

...назад...

...знову назад...

...вперед...

...без розбору...

...і чомусь звідусюди пахне кров'ю...

Боже... ПОМОЖИ мені...

ЧАСТИНА ДРУГА

«Жіночий літопис»

Цей щоденник

розпочато 17 листопада 1977 року

в місті Києві. Ковальчук Ларисою Михайлівною.

мені 17 років

закінчено — (...коли все закінчиться)

18 листопада 1977 р.

Учора весь день чекала на якесь диво. Думала, ось-ось — і щось трапиться таке, про що я повинна зробити перший запис у своєму щоденнику.

Нічого надзвичайного, ані навіть цікавого не трапилося. Окрім того, що батьки купили нарешті пральну машину, а тітка Марія з восьмої квартири послизнулася у дворі і зламала руку. Але мені це нецікаво. Мені ні про що писати.

Так жити не-ці-ка-во-о-о-о!

19 листопада 1977р.

...Я починаю шукати подій для записів.

Ходила весь день містом — і нічого!

На вулицях — багато міліціонерів, повільних людей, у вітринах магазинів — багато консервів і портретів Брежнєва.

Прісно, як для щоденника.

Мені хочеться якихось особливих подій.

Небезпечних.

Романтичних.

Загадкових.

Але у світі нічого, окрім гонки озброєнь, не відбувається.

Ну, ще війни.

Польоти в космос.

Але все це не має до мене дотику. Все якесь залізне. Несправжнє.

Учора на колоквіумі з історії я не згадала всіх членів Політбюро КПРС і мені поставили «трійку». А я їх не знала. Навіщо вони мені, якщо я навіть не знаю сусідів, що живуть поверхом нижче? Вони ж мені ближчі, аніж члени Політбюро.

Хотіла про це сказати викладачці, але побачила заштопану п'яту її колготок — і передумала. Вона в нас дуже правильна і нарвана.

Зі мною також не відбувається нічого. Прийшли три листи з армії. Вася служить у Горі. Тарас — у Бердичеві. Ігор — у Самарканді. Якщо дивитися на карту — вони так далеко один від одного. А всі три листи майже однакові: «Жду привета, как соловей лета», «Лети с приветом - вернись с ответом»... І в усіх трьох — усе однаково: несмачна каша на комбіжирах (що це таке?), біг на плацу, політзаняття.

А як же самаркандські дині? От, скуштувати б їх, справжніх, тамтешніх, із залишками гарячого сонця...

А як там поживає бердичівський костьол, де вінчався старий Оноре з хитрою полькою?

«Что тебе снится, крейсер Аврора?» Невже в тому Бердичеві всім так одібрало пам'ять, що нікому розказати голодному солдатикові про несамовите серце великої людини й холодний розрахунок корисливої пані?

Я думаю, що багаті жінки — корисливіші від бідних. Мені ніхто цього не казав, але я так відчуваю. О, коли б я полюбила якогось Бальзака!.. Я б не чекала його смерті в обіймах молодого гультяя. Але хіба тепер десь є Бальзак?!