Нiчого особистого

— Ого… Тобто не боїтеся нічого.

— Ні, таки є. Коли збивається план — не люблю, я звірію. Ще дохлих пацюків боюся.

— Пацюків? Це ж смішно після вашого послужного списку… Гмм, а ви б не хотіли народитись чоловіком?

— Нєа, ви собі уявляєте такого придурошного чоловіка, який боїться пацюків? Дякую… І ще я не зовсім технічно уявляю, як ходити, коли попереду щось телемпається…І в спідниці якось неестетично…

Зла жінка, що чорт. Із одного боку її капітально дістали. З іншого боку, хто її змушував там сидіти? Заяву на стіл — і вперед. А то сидить і вариться у власній жовчі. Надлишок жовчі ще нікого до добра не доводив. Треба випускати. По-хорошому і кров теж можна пустити. Щоб знизити тиск та рівень агресії. І для здоров’я корисно і оточенню приємно.

Епізод 3

Сеанс індивідуальної терапії

Пацієнт: Вікторія Каретко

Графоманка Віка Каретко все життя мріяла написати історію демонічного кохання, щось на кшталт Фібі і Коула із «Усі жінки відьми». Так, щоб усі плакали солоним окропом і три дні ходили «пад впєчатлєнієм». Але десь вона стратегічно помилилась. Як то кажуть, або не те писала, або не так, або не там.

У нашій літературі вже років із п'ятнадцять панували королева та архієпископ. Королева видавалася знервованою та упередженою, архієпископ потонув у (який жах!) відвертому онанізмі. Ну тобто написанні оповіданнячок про самого себе.

Архиєпископа вона бачила живцем на Львівському форумі. Цей літературний святенник ніколи не ходив сам. Його завжди оточувала когорта войовничих та архе-творчих молодиків та молодичок під загальною назвою «славські». У будь-якому випадку казати вголос те, що ти думаєш про його твори гріх — зразу ж оголосять тупим заздрісним стервом. Король (чи то пак архієпископ) голий. Всі про це знають, та мало хто скаже.

Вікину автограф-сесію за іронією долі було призначено на той самий час, що і архієпископа. На біду ще й стенди видавництв були сусідніми. Спостерігаючи нескінченну чергу охочих до архієпископського підпису та підгризаючи кінчик власної ручки, якій не було роботи, Віка подумала, що могла б додати до своєї улюбленої книжки оповідань про письменників-невдах ще один етюд із назвою «Як я планувала вбити архієпископа». Із чистих заздрощів, зрозуміло.

На десерт такої насиченої подіями та спостереженнями за сусіднім стендом Вікиної автограф-сесії до її самотнього стільця підійшла якась інтелігентного вигляду бабця та поцікавилася, про що її остання книжка «Леттіс Нолліс». Поки Віка радо розпиналася про королівську кузину, таємні шлюби та ренесансний королівський двір, бабця не без інтересу розглядала книжку та ілюстрації. А коли Віка майже повністю видала біографічну довідку сердешної дівчини, інтелігентна бабця різко захлопнула томик та із суворістю старорежимної вчительки резюмувала:

— Про Україну треба писати, люба. Про Україну.

Контрольний у голову Віка отримала майже під закриття. До стенду Вікиного видавництва припхалася місцева літзнаменитість із прізвищем Штрикалко та, дивлячись повз пані Каретко, запитала головного редактора:

— А у вас нормальне щось цього року взагалі є?

Щодо королеви, то видавець Віки колись мав нещастя попросити її величність написати малесенький відгук про котрийсь із кареткіних перших романів. Королева здивовано і водночас гнівно звела бровами та красномовно промовчала щодо абсурдності такого прохання. А Віка відчула себе miserable [25] мадам Дюбаррі, якій відмовлено навіть у звертанні «У Версалі сьогодні багато людей». Королева мала прихильність до глибокоінтелектуальних творів, щодо Віки Каретко, в слідах інтелекту було відмовлено не лише її романам, а й їй самій. Невідомо, як ця історія з королівською відмовою виплила на світ Божий із підвалів видавництва, але за кілька тижнів її вже смакували на літературних блоґах. Тому, коли інша прима погодилася написати відгук, і він виявився позитивним, літературна спільнота оголосила його безсоромно купленим.

Для Віки Каретко переважна більшість книжок (хай Бог пробачить цей матюк) сучукрліту видавалась розтягнутою нуднючою маячнею. Вікторія відносила себе до лав так званих «веселих графоманів», людей, що писали легко, багато, весело та для задоволення, не для пошуку сенсу життя і самокопирсання чи, крий Боже, подоби архієпископського грішку.

Для літературної тусовки саме слово графоман мало чомусь наліт презирства та певної огиди, приблизно як у нащадків недобитих революцією 1789 до дам напівсвіту. Віка відразу ж потрапила у список безнадійних, вона не заперечувала свого графоманства та писала жіночі романи. Жіночі романи не підлягають жодній пристойній критиці, ними у найкращому випадку витирають ноги чи ще щось у випадку тотального дефіциту, у найгіршому — не помічають взагалі. Саме вибір жанру і здавався Вікторії найбільшою її проблемою.

Колись, рочків п'ятнадцять чи двадцять тому, вчителька української мови та літератури середніх класів Василина Григорівна Твердохліб-Здолбунів довго й нудно відчитувала дівчинку за помилки у диктанті. Віка стояла, опустивши голову, їй було соромно, правила вона знала добре, але писати на слух чомусь виходило лише із тонною помилок.

— І що із тебе виросте? — не заспокоювалася Василина Григорівна. — Ну подивіться, це ж треба більший написати без м'якого знаку, а менший — із. Скільки разів повторювати — українська мова — як чуєш так і пишеш. Може, ти глуха? То тобі не в цю школу. Що ж це виросте із дитини, якщо воно і диктанту написати не може?

— А що мені робити? — нарешті наважилася запитати Віка, не підводячи очей.

Брови Василини Григорівни здивовано вилізли з-під рогових окулярів.

— Писати, писати і переписувати українську класику. От береш Гончара і переписуєш від ранку до обіду. Може, й писати навчишся та почерк виправиш.

Української класики вдома майже не водилося, отже великого вибору не було, і Віка почала переписувати «Роксолану». Дівчинкою вона була наполегливою, тому за півроку знала, що твір Загребельного дрібним почерком вміщається у вісімнадцять товстих зошитів у лінійку. Мабуть, Василина Григорівна впала б у коматозний стан, дізнавшись, що Віка Каретко із почерком по типу «кара Божа» та цілковитим слуховим неприйняттям українського правопису стала письменницею. Точніше графоманкою. Та Василині Григорівні від цього уточнення все одно не полегшало б.

Віка не раз замислювалася над тим, що якби їй під руку для переписування трапилася не «Роксолана», а щось на кшталт «Прапороносців», то, мабуть, жанрові проблеми оминули її стороною. А якби Коцюбинський чи Хвильовий, то, може, і вона писала нормальну глюконуту маячню, як всі. Отже «Роксолана» і була першою стратегічною помилкою.

Другої вона припустилася, коли захотіла видатися. Навіть і гадки не маючи про презирливу абревіатуру АВК (автор власним коштом), що на автоматі дорівнювало Графоман із великої літери Г, юна пані Каретко розіслала по найбільших київських видавництвах свій роман із проханням прорахувати вартість видання. Чомусь сподіваючись, що гроші у даному випадку полегшать життя та не змусять чекати кілька років у планах видавництва. Як нормальна людина, що вижила у 90-х, та мала певне розуміння ринкових сил, Віка наївно очікувала зібрати пропозиції та обрати найкращу за критерієм ціна-якість. Деякі відповіді видавництв самі по собі були настільки цікавими, що не навести їх для загального приколу було б величезною та невиправною помилкою.