Метелики на шпильках. Б'e восьма. Повнолiтнi дiти

Декілька учнівських голів оглядаються поза себе. Не кожний має охоту прощатися з школою. Де ж той, що повинен признатися і рятувати своїх товаришів?

Ніхто не признається.

Директор ще чекає. А згодом говорить твердим, пошарпаним від хвилювання голосом:

— Ось вам моральна вартість ваших „проводирів"! Знає, що його прізвище вже відоме поліції! Знає, що це єдиний засіб врятувати дві гімназії від ліквідації… — директор не може говорити далі з обурення. Він заспокоюється на хвилинку, потім починає вже іншим тоном:

— Дівоча гімназія може йти додому. Про всякі свої дальші розпорядження дирекція оголосить на „чорній дошці".

Дівчата заколихуються лавами, вони відділюються від хлопців. Біля дверей стають учителі і бачно стежать, щоб із спідничками не висунулися якісь штани. В коридорі треба під оком „сіґуранщика" провірити свою торбу й на запит, чи чого не бракує, відповісти „ну", що українською мовою значить „ні".

На дорозі Дарка пригадує собі щось і звертається раптом до Лідки:

— Я маю латинську граматику Оріховської. Іди сама… я побіжу, може, ще дожену Наталку і віддам їй книжку.

Це розсерджує Лідку:

— Бігме, Дарко, ти якась трохи дурновата! Ти гадаєш, що комусь тепер латинська граматика в голові! Але як хочеш її дігнати, то лети, бо Наталку ледве вже видно!

І Дарка біжить:

— Наталю… я маю… тво…ю граматик…ух-х.

Дарку сперли якісь болі під грудьми, і вона мусить вхопити духу.

Оріховська зупиняється. Тоді Дарка, замість сягнути в торбину за граматикою, чіпляється рукою Наталчиного коміра, притулює її до себе і питає переляканим, тривожним шепотом:

— Наталко, я тебе благаю… скажи мені… це зробив Орест?

Наталка аж подається взад від такого запиту. Вона міряє Дарку грізними бровами, посміхається ледве помітною, легковажною усмішкою і йде далі. Дарка дозволяє їй іти кілька кроків, але вмить наздоганяє її і, чіпляючись її рук, починає оправдовуватись:

— Я знаю, що про такі речі не можна питатися, ані говорити, але я так хотіла б це знати… Ніхто не знає, яке це важливе для мене… для цілого мого життя…

Наталка мовчить. Тоді Дарка нахиляється до її вуха:

— Коли не хочеш про це говорити… кліпни тільки оком, що „так".

Наталчині очі дивляться просто і непорушно, мовби її повіки та вії були з бляхи. За кілька кроків посміхається. Наталка Оріховська посміхається!!

— О, Наталю! — Дарка хоче поцілувати товаришку, але та ухиляється від поцілунку і каже лагідно:

— Не роби дурниць на вулиці! Дивись, хліб вилітає тобі з торби.

І поки Дарка вовтузиться з другим сніданком, Наталка Оріховська переходить на іншу вулицю.

XXV

В повітрі літають такі поголоски, що ані їх тотожности, ані джерела схопити не можна.

Обидва директора їздили буцімто до Бухаресту і були на авдієнції в самого міністра освіти.

З Бухаресту приїздила комісія до Чернівців.

З того всього певне одне, що арештували Ореста Циганюка та перевели з поліційних до судових арештів.

Чи ще когось арештували з учнів? Теж не знати. Поголоска сіє, що „в'язниці переповнені українською молоддю". Тим часом усі бачать, що багато цієї молоді спокійно грає собі в футбол.

Лідка з Даркою надвечір забігають до гімназії під „чорну дошку". І за кожним разом висить собі та дошка чорна й таємна з одніською перестарілою оповісткою, яка закликає (хто тепер слухає її голосу!) всіх учениць, щоб віддали книжки до бібліотеки.

В середу (і хто б то подумав, що вже п'ять днів перекотилося в минуле від того пам'ятного дня!) Лідка й Дарка знов біжать до гімназії. На „чорній дошці" велике, виразисте оповіщення. Прочитують навшпиньках, задихано: тут стоїть синє на білому, що українську дівочу гімназію розпущено!!

— А щоб він не повернувся з тюрми! — закляла на весь коридор Лідка Орестові: це все через нього!

Дарка буркнула:

— Не клени, дурна, але читай далі!

Кілька рядків нижче оголошують вписи до нової гімназії. До цієї „нової" можуть бути прийняті тільки ті, які складуть потрібну заяву та присягу і що… „на думку дирекції підходитимуть для цього заведення". Вписи до нової гімназії в п'ятницю та суботу від 8-ї до 12-ї перед полуднем.

— Ти… не бери мені за зле, що я так сказала на Ореста, Дарко. Я думала, що вже по нашій школі… чуєш? Дарко! Але тепер бачу, що все в порядку…

Дарка дуже здивувалася:

— Як то „все в порядку"? Та ж тут пише, що треба якісь присяги складати…

Лідка сміється вже навіть весело:

— Ну і що з того, що „пише"? Ти думаєш, що будуть тебе перед свічками заприсягати? Певно, треба буде вислухати „наук" директора і підписати якесь зобов'язання, і по всій параді! Ет… добре, що поки що „людина" відпочине ще собі трохи. Так уже пахне весною і… так не хочеться вчитися…

Дарка мовчить. Завелика віддаль між ними, щоб Лідка могла зрозуміти Дарчину відповідь.

На вулиці повіває леготом з заходу. Сміється якась дівчина багровими устами до свого хлопця в офіцерському мундирі. І якийсь чорнобровий, як буковинська писанка, вуличник вигукує:

— Велика залізнична катастрофа коло Плоєшті! [63]

Життя не зупинилося на мить від того, що в Чернівцях розпущено обидві українські гімназії.

В четвер зранку (четвер у школі: математика, румунська, латина, історія, природа, рисунки) надходить лист від мамці. Про нещастя, яке зустріло українську молодь, довідалися у Веренчанці щойно з газет. Нехай доня буде розумна. Дасть Бог, все буде добре. Додому треба писати, що б там не було. Пам'ятай про це, донечко. Вдома усе гаразд.

Лист короткий, нервовий і дуже обережний. Ніби конверт його з прозорого паперу.

— Мама не написала всього, що думала. Які ми всі тут перестрашені… — відразу відгадала Дарка, і стало сумно.

Надвечір того сумного четверга прибігає сплакана „тета" Іванчукова. Її здоровенні груди підіймаються й опадають, а за кожним таким важким опадом — новий приплив сліз. Дарці згадалася чогось якась помпа з фізики…

Тета прикладає і так мокру вже хустину до очей, щоб стримати сльози. Подумайте собі тільки, тільки уявіть собі (але що? що уявити собі? — нетерпеливиться Дарка): вона ноги свої сходила, вона груди свої зірвала (ну, ну, ці груди хіба пилою „надірвав би!"), поки дістала обіцянку, що Гиня приймуть при нових вписах, а цей дурний, навіжений хлопчисько зранку робить дома таку пекельну авантюру, що хоч хати й дітей відцурайся!

На Іванчукову находить нова хвиля розпачливого плачу… Це просто збожеволіти можна: він каже, що його хіба зв'язаного на візнику повезуть до вписів, бо він добровільно не піде! Та ж тато його з хати прожене, коли він не впишеться до школи! Вона знає свого чоловіка. Пропаде дитина… ох!..

— Чекай… чому він не хоче вписуватись? — хвилюється Лідчина мама.

Тета хапається за голову й колише її у своїх руках, як щось дуже зболіле:

— Боже, за що так караєш мене… Боже!.. Кого я собі до хати прийняла? То якийсь лихий дух — цей Циганюк… якийсь лихий дух оплутав мою дитину… Та ж він не має чого на очі показуватися батькові, коли не впишеться… Ой, Боже, коли я ще з цього нещастя якось вийду… то ще сто років житиму…

— А що з Циганюком чувати, тіточко? — якось не дуже бере собі до серця Лідка розпуку маминої рідної сестри.

Тету тільки зачепи за Циганюка!

— Не бійся… лихе не загине! Держать його в арешті… він… ясно, йому що? Коби чужі діти впхати в біду! Ні до чого не почувається, ні до чого не признається — і що? Подержать і випустять, а моя бідна дитина скапариться на все життя через того чорта. Бодай я була його на очі не виділа, та не виділа! Чому Івонко… вже написав до старого по гроші… і впишеться… Закінчить гімназію і такий мужичок — буде доктором, а моя дитина… буде поневірятися по світі недоуком?

— Чекай, але чого це Гиньо не хоче вписатись? — ще не розуміє Лідчина мама.