Метелики на шпильках. Б'e восьма. Повнолiтнi дiти

Зала здригається від грімких оплесків. Ці двоє втікають з естради. Зала починає наново плескати. Далі юнаки зачинають тупотіти ногами. Хтось свище, що аж треба вуха затулювати. Підноситься вдруге завіса. Данко бере на очах всіх її за руку, і вони кланяються публіці. Не відриваючи своїх рук від себе, вони втікають з естради. Завіса спадає, зала приходить поволі до рівноваги.

— Знаєш, що вони грали? — „Весняну сонату" Бетховена, — шепоче Стефа.

Дарка притакує головою. Не розуміє, чого Стефа хоче від неї. Коли завіса піднялась, вона, без попереднього порозуміння з Стефою, виходить із зали під незадоволений шепіт аудиторії. Ясно, що не знаходить потрібних дверей. Якийсь чоловік сердито провадить її вниз і виводить на мороз.

Гостре повітря й діловий (може, від морозу?) рух на вулиці спинює розбурхані почування.

Дарка не дивується, що Данко вибрав Лучіку. І вдома ніхто не здивувався, що Дарка не висиділа до кінця на музичному вечорі.

XXI

Раптом час зупиняється. Він вискакує несподівано із своїх рейок і мало що не доводить до катастрофи: роздачу свідоцтв прискорено з волі „вищих" на цілий тиждень. Вістка ця застрягла, мов кістка в горлі. Не можна було її ні проковтнути, ні вийняти. Відбирала охоту до їжі і спокій для сну. Дарка скидала вечором панчохи і одягала їх вранці з одним і тим самим непевним: „Що тепер буде?"

Звідкись приблукана надія на те, що Мігалаке для „святого спокою" подарує їй двійку і „погану поведінку", нікчемніє щораз більше.

І знов мама перед очима. Найстрашніше, що Дарка може собі так виразно — до гри тіней і світла, — уявити мамине обличчя в цю мить, коли вона братиме Дарчине свідоцтво у руки. Мама не буде кричати. У неї загарне для цього обличчя. Не буде також лаятись. Вона тільки скаже:

— Ну, й підлий же ти обманець!

Мама не хотітиме пригадати собі, як Дарка захищалася від тих совганів, що їх подарував їй татко за „добре" свідоцтво, як вона мало не відхворіла того блакитного светра. Мама все це забуде. Так! Люди, навіть коли цими „людьми" є рідні батьки, дуже скоро забувають усе невигідне для себе і справи, які вони боронять.

І Дарчин страх перед двійкою набирає якогось фосфоричного блиску. Дарка прокидається вночі від цього кошмарного світла й не може вже вдруге заснути. Сон-волоцюга приходить вже десь над самим ранком. Саме тоді, коли треба вставати і збиратися до школи. Розчісуючись перед дзеркалом, Дарка, не вважаючи на гіркий, неприємний посмак в устах, не має відваги показати дзеркалові свій язик. Він тепер аж згорбатів від білого осаду. Очі, мов дві олив'яні кулі, давлять і заважають в очодолах. До цього з'являється ще звідкись у Дарки така далека її вдачі замкнутість у собі. Воліє сама в собі спалюватись від сумнівів і страху, ніж кому-небудь виявити їх. Коли приходить день роздачі свідоцтв, Дарка одягає новий мундирок, як і Лідка, хоч — як це всім відомо — Лідка вийде на цьому півріччі „чиста" — вона може дозволити собі причепуритись до свідоцтва. Проте вся класа приходить у парадних мундирах. Навіть такі нещасні, як Дарка, дівчата прийшли в цей день причепурені до школи. Майже кожна учениця мала під пахою тільки одну (із твердими обгортками!) книжку для свідоцтва. Поважний, з насупленими бровами настрій розсідається на підвищенні і чекає на вчителя. Навіть відмінники мало сміються. Чи ж би… і вони не відчували себе впевнено?

Дарка стає собі осторонь всіх, під самим вікном. До голови підлазить рачки, трошки із смішкою, трохи „направду" думка: „Найлегша смерть, мабуть, від зачадження…" І згодом нове: „Хто казав… хто розповідав про якусь жінку, що вбила себе запахом ясмину?"

І Дарці здається, що це, мабуть, дуже-дуже приємно вмирати від квітів. Після цього приходить незрушна постанова: ніколи в світі не покажеться вона мамі перед очі з плямою брехунки та двійки під пахою. Ніколи!

Професор Мігулів заходить в чорному строгому костюмі. Під пахою у нього портфель, а в ньому доля шістнадцятьох учениць.

— Ось… ось… зараз… — із тремтінням думає Дарка.

Та це „ось" не приходить зараз. Пан господар класи хоче сказати ще кілька слів з цієї нагоди. Мова його примирлива, спокійна, ніби батьківська: треба вибачити і вміти самому признатись до вини. Кінчає акордом примирення. А тепер до діла:

— Андрійчук!

Учениці виходили в азбучному порядку з лавок, зупинялись перед столом, вислухували по одній-дві завваги про свою успішність, простягали руку за свідоцтвом, прочитували мигком в дорозі від столу до лавки початкові склади оцінок і усміхнені або зажурені сідали на місця. За часинку чути було тут, то там шелест паперу (це ті, з добрими оцінками, не могли нарадуватись ними й не знати котрий уже раз виймали свідоцтва з книжок і знов, знов прочитували їх!) та стримані хлипання розчарованих і покривджених. Мала Кентнер не може стримати своєї радости:

— Дивіться! Дивіться на моє свідоцтво!

Міці Коляска не йде, а біжить по свідоцтво. Та ледве торкається його очима — гасне вся. Вона знизує плечима і, незважаючи на приявність вчителя, питається класи:

— І що їм шкодило хоч раз дати мені свідоцтво без двійок? Щоб уже нарешті одержала я цього срібного лиса!

— Коляска! — гримає на неї вчитель. Коляска ще раз знизує плечима і, зламана своїм горем, паде у лавку. Оріховська не дослухує догани; вона тільки одним оком зиркає на своє свідоцтво, складає його ввосьмеро, як трамвайний білет, і всуває до кишеньки. Тепер черга на Дарку. Встає. В голові чує якийсь свист і шум. Вся кров втекла їй з обличчя, і тепер вітер свище по порожніх жилах. Мігулів розтягає на всю довжину свої губи з докором:

— Попович одержує таке свідоцтво, на яке вона собі своєю пильністю і поведінкою супроти панів професорів заслужила.

Цього досить. Дарка бере свідоцтво за кінчик, мов дитину за ручку, і так іде з ним у лавку. Заплющує очі, відкидає голову взад, а свідоцтво кладе, мов довге, перед себе на лавку. Лідка (хіба ж це не її обов'язок?) перехилюється в Дарчину сторону і скрикує з перестраху на весь голос:

— Бійся Бога, Дарко, та ж ти маєш і з історії двійку… і обичаї!

— Дутківна! — гримає на Лідку вчитель, але це небагато помагає. Вона через лавки на миги намагається розважити Дарку, але ця сидить цілком спокійно, і Лідка повертається знов до свого свідоцтва. Класа також мов розчарована спокійною Дарчиною поставою. Свідоцтво лежить перед нею, а вона навіть, здається, не глянула на нього, як слід.

Від „п" до кінця азбуки — вже недалеко. Вчитель дає знак до молитви. Нагороджені і покривджені, всі встають, щоб подякувати Богові. Тільки Дарка не підводиться. Тоді увага всіх паде на Дарку.

— Що з нею?

Нічого. Дарка сидить цілком спокійно. Не хоче тільки обзиватись ні до кого ані встати молитися. Не хоче рушитись із місця. Приходить сам директор. Приходять товаришки з інших клас, але їх вмить проганяє вчитель Мігулів. Усі говорять до Дарки водночас різними голосами. Просять відізватись. Погрожують. Хочуть Дарчин опір замінити в жарт. Обіцюють „щось", але Дарка все одно не відзивається. Повертає спокійні, задумані очі до кожного, хто говорить до неї, але сама — ані слова. Тоді директор не знаходить іншої ради, як покликати візника і наказує Лідці та Оріховській відвезти Дарку на квартиру.

Пані, зваблена туркотом перед хатою, вибігає розпелехана і здивована. Дарка перша вискакує з дорожки.

— Нічого не сталося… не заглядайтеся всі так на мене… Наталю, іди… іди собі додому.

Пані перелякана:

— Панно Дарусю, що сталося!

— Боже мій… нічого не сталося… Маю двійки… Двійки маю!! — гукає Дарка, затулюючи водночас кулаком уста, щоб стримати плач, який стогоном намагається прорватися з грудей.

Пані застає Дарку в кутку з лицем до стіни. Вона вся стрясається від сліз, що пливуть у неї з очей, мов із гірського джерела. Пані кладе свою руку Дарці на плечі.

— Заспокойтеся, панно Дарусю, маєте тепер кілька днів вільного… поїдете додому… відпочинете коло мамусі… Не ви перша і не остання, що несправедливо…