Мене називають Червоний
Мене називають Червоний читать книгу онлайн
Роман "Мене називають Червоний" автор назвав своїм найколоритнішим і найоптимістичнішим твором . Історичній детектив переносить читача у середньовічний Стамбул, куди після дванадцятилітніх мандрів повертається Кара і де він знаходить своє втрачене кохання. Незадовго до його повернення красуня Шекюре стежить у шпарину за найталановитішими малярами султана, що ночами навідуються до її батька, роблячи ілюстрації до якоїсь таємничої книжки. Але що це за книжка і що в ній зображено? Культури змінюються чи перетинаються? Як щезає традиційний світ? На ці питання намагається знайти відповідь Орхан Памук.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Я відірвав руку, однак за хвилю нерішуче, про те швидко домалював сумовиті очі, ніздрі й оздобу сідла; розчесав гриву, ніби ніжно погладив її, причепив стремена, прикрасив лоб білою зіркою й охоче наділив свого скакуна великим — але не занадто — членом і не менш досконалими яєчками. Зображення було завершено.
Виводячи предивного коня, я немов сам відчував себе тим предивним скакуном.
44. На мене кажуть — Келебек
Якщо не помиляюся, був час вечірнього намазу. В порозі — гонець. Він розповів: падишах оголосив змагання. З превеликим задоволенням, мій падишаху, хто відтворить коня краще за мене!
Однак завдання зробити малюнок виключно в чорних тонах, не змішуючи кольори, мене спантеличило. Чому ми не можемо користуватися фарбами? Хіба я не наймайстерніший у кольорах? Хто вирішуватиме, який малюнок найкращий? Я спробував розв'язати язика кремезному дитяті з рожевими вустами, котре пригналося з палацу, й здогадався, що за цією справою стоїть головний маляр, майстер Осман. А він, певна річ, розуміє, який я обдарований, і з-поміж усіх своїх видатних учнів найбільше любить мене. Тут немає жодних сумнівів.
Отож, удивляючись у чистий аркуш, я став оживляти в себе перед очима скакуна, який би сподобався й моєму вчителеві: поставу, погляд, норов. У мого коня обидві передні ноги повинні бути випнутими гору, щоб гармоніювати в красі одна з одною, — так зображав коней дванадцять літ тому майстер Осман: рухливими й водночас статичними, і такі зображення завжди тішили око падишаха. Цікаво, якою буде нагорода? Скільки виплатять золота? А як малював коней Мір Мусаввір? Як їх малював Бехзат?
Ідея зображення, що народилася в моїй голові, була настільки блискавичною, що я й не встиг осмислити її, а моя навіжена рука вже схопила пензель і почала виводити ніким досі не баченого, неперевершеного скакуна з його передньої лівої ноги, викинутої в повітря. Миттю з'єднавши ногу з тулубом, я сміливо, швидко й з наснагою провів дві дугасті лінії, що окреслювали тулуб тварини, якби ви їх побачили, то сказали б, що то була рука талановитого каліграфа, а не художника. Я приголомшено дивився на свою руку, яка немов вислизнула від мене й була не моя. Ці неперевершені вигини, це повне розкішне черево, міцні груди й лебедина шия — зображення в обрисах — можна вважати завершеним. Господи, який я обдарований! Поки спостерігав за своєю рукою, вона сама по собі нагородила дужого й щасливого скакуна розумним лобом, відкритим ротом, храпом, домалювала йому вуха. Я провів ще одну лінію, неначе виписав літеру — матінко моя, поглянь яка вона радісна, я тихо засміявся. Від дугоподібної бездоганної шиї скакуна, гідного шаха, я опустив калям до сідла. Моя рука виводила сідло, а я з гордістю дивився на мого коня, що вже набув чітких обрисів. Тіло тварини було повне й кулеподібне, ніби моє власне: цей кінь уразить кожного. Я мріяв про те, як падишах, вручаючи нагороду, обдаровуватиме мене ласкавими словами. Дасть торбину золота.
Уявляючи, як рахуватиму одна по одній золоті монети, я мимоволі посміхнувся. Тим часом рука, за якою я стежив лиш краєм ока, закінчила сідло, вмочила калям у чорнильницю й весело, немов жартуючи, взялася за кінський круп. Я швидко намалював хвоста. Круп я зобразив м'яким і ніжненьким, наче переді мною були сідниці вродливого хлопченяти, які я хотів помацати. Я сміявсь, а рука вже впоралася з ногами, й калям зупинився: вийшов найпрекрасніший у світі кінь, гідний носити шаха. Моє серце звеселіло; скакун має надзвичайно всім сподобатися, він зробить мене найвидатнішим із малярів, ба, навіть головним маляром цеху, — витав я на крилах блаженних мрій. Та все було б добре, якби я не знав, що говоритимуть ті придурки: занадто грайливо, занадто блискавично він малює! Саме через це я став переживати, що дивовижне зображення не сприймуть усерйоз. Тому ледь попідмальовував гриву, ніздрі, зуби, волос хвоста, обшивку сідла — нехай бачать, що я доклав і чимало зусиль. В тому положенні, в якому стояв мій кінь, можна було б побачити його яйця, проте їх я не зображав, щоб не переймалися жінки. Ще раз із гордістю осягнув оком свого скакуна — на ньому їздив би шах, кінь стрімкий, мов вихор, дужий та сильний! Мої лінії були хвилястими, немов на них дув вітерець, ніби їх виводив каліграф, та разом з тим вони були й спокійними, тихими. Неперевершений майстер, що створив цей малюнок, заслуговує на ті ж почесті й похвали, що й Бехзат або Мір Мусаввір. Ще настане той час, коли я буду таким, як вони.
Творячи дивовижне зображення коня, я відчував себе кимсь іншим, іншим художником, який малює коня, ні з чим не зрівняного.
45. На мене кажуть — Лейлек
Був час після вечірнього намазу, я вийшов з дому й збирався заглянути в кав'ярню; та тут повідомили, що хтось стовбичить під моїми дверима. Ну й добре. Я повернувся. Хлопець з палацу; все розповів. Гаразд. Намалювати найпрекраснішого в світі скакуна. Скажіть мені, скільки ви заплатите акче, і я зображу для вас півдюжини найпрекрасніших скакунів.
Однак з гінцем я повівсь обережно й уголос такого не заявив, забрав це дитя, що крутилося під дверима, додому. Не існує на світі найпрекраснішого скакуна, якого б я не відтворив, — подумав собі. Я можу зобразити бойових коней, здоровенних монгольських жеребців, благородних арабських скакунів, коней-героїв, котрі конають, стікаючи кров'ю, та навіть — нещасних в'ючаків, що тягнуть вози з каменем на будівництво, але хто скаже мені, який кінь серед цих усіх найгарніший? Безперечно, я зрозумів, що, говорячи про найпрекраснішого в світі скакуна, падишах має на увазі й хоче бачити найчарівнішого з тих, котрих раніше згідно з усіма канонами та усталеними формами тисячі разів малювали майстри перських країв. Чому?
А щоб я не зміг заробити капшука з золотом. Коли заздрісники кажуть: «Він малює простих коней», то це, насправді, означає, що немає мені рівних у зображенні скакуна. Хто намовив на таке падишаха? Хай там що, але, незважаючи на злі наклепи ворогів, повелитель переконаний, що я — найобдарованіший з-поміж малярів, і втішається моїми роботами.
Несподівано моя рука шалено заводила пензлем, немов хотіла показати, що треба бути вищим за ті мізкування. Вона одним махом, починаючи з ніг, вивела справжнього, реального коня. Таких коней ви побачите й на вулиці, і на війні. Втомлений, проте доглянутий і здоровий… Потім з тією ж люттю я намалював скакуна сипахія, він вийшов ще кращим. Жоден маляр цеху не спроможний творити так майстерно. Я б ще видобув зі своєї пам'яті якогось скакуна, та мене зупинив хлопець з палацу: «Одного досить».
Взявши аркуша, він уже намірився був іти. Я затримав його. Було ясно як божий день, що ті падлюки не дадуть мені за щойно намальованих коней навіть ламаного мідяка.
Вони не дадуть мені торбини із золотом, якщо я малюватиму по-своєму! А якщо не отримаю того гаманця, то залишуся збезчещеним, майнуло мені. «Зачекай-но, ти!» — гукнув я до хлопчака. Ми повернулися до кімнати. Я витряс із капшука два фальшивих, але яскравих венеційських золотих і всунув їх хлопцеві в руку. Той перелякано витріщив очі. «Хлопчику, ти мужній, мов лев», — заспокоїв я його.
Я дістав зшиток із взірцями для ілюстрацій, що його старанно оберігав від чужого ока. Там були зібрані найкращі малюнки, які я бачив за своє життя і чимало з яких скопіював тайкома. До того ж, якщо карликові Джезмі підкинути десять золотих — як я й робив — то та худобина скопіює зі сторінок книг, що зберігаються за сімома замками в султанській скарбниці, найдосконаліші зображення дерев, драконів, птахів, мисливців, воїв. Мій зшиток призначений для тих, хто хоче жити споминами про древніх майстрів і легендами незапам'ятних часів, але, певна річ, він — не для тих, хто прагне пізнати в мініатюрі и живопису світ, де ми існуємо.
Показуючи хлопчакові з палацу малюнки зі свого зшитку, я вибрав з-поміж них найідеальніше зображення коня. Швидко пройшовся по його контуру голкою, проколюючи дірочки, під взірець поклавши чистий аркуш паперу. Зверху на малюнок висипав добру жменьку вугільного пилу і злегка розтрусив його. Отож на спідній аркуш попало якраз вдосталь пилу. Я зняв узірець. Форма коня, вималювана цятками вугільного пилу на спідньому аркуші, фактично була готова. Побаченим я лишився вдоволений.