Пiвяблука

За сусiднiм столиком чоловiк, жiнка та дитина їли морозиво. Жiнка навела на своїх хлопцiв об’єктив фотоапарату, скомандувала: «Ближче один до одного, ближче! Усмiхайтеся!» Тато з сином слухняно зблизили голови, волосся в обох однаково стирчало їжачком. За їхнiми спинами вiдкривалася панорама мокрих дахiв. Гарний мав вийти кадр. Блимнув спалах. Жiнка дiловито сховала фотоапарат у футляр та активно взялася за десерт, швидко дала собi з ним раду та пiдсунула ближче до себе креманку чоловiка — вiн до її вмiсту заледве доторкнувся. Енергiйна жiнка весь час перебувала у русi: витерла малюковi руки i губи паперовою серветкою, зняла з чоловiкових вусiв непомiтну крихту, покликала офiцiанта, попорпалася у торбинцi. Чоловiк щось стиха говорив хлопчиковi, показуючи за вiкно, малюк перепитав його, сказавши, мабуть, щось смiшне, бо тато розреготався. Хлопчик, дивлячись на нього, теж. Жiнка залишалася незворушною. Вона уважно вивчала рахунок i нагадувала серйозну виховательку двох братiв. Коли сiм’я направилася до виходу, офiцiант розкрив шкiряну книжечку з рахунком, у яку мати сiмейства вклала кiлька купюр, i розчаровано закрив. Мабуть, йому зовсiм нiчого не залишили на чай.

— Нiколи б не змогла так поводитися з чоловiком, — заговорила Галя, — Вона ж бiля нього, як мама. Хоча, може його саме це й влаштовує… У кожнiй сiм’ї — свої мухи. Колись я думала, що наш шлюб з Вiктором ненадовго, а потiм, через рокiв п’ятнадцять, зрозумiла, що ми залишаємося разом, мабуть, тiльки через одну причину. Не контролюємо одне одного, не тримаємо бiля себе насильно, даємо одне одному свободу. Я б довго не витримала, якби щовечора чоловiк заводив одне й те саме: де була? з ким спiлкувалася? Та i я не чiпляюся до нього: «Знову зiбрався до Петра у карти грати? Не набридло?». I не телефоную по кiлька разiв на день: «Де ти?», «Чий там голос поруч?» Багато речей, через якi жiнки влаштовують iстерики, сприймаю спокiйно…

— Як вчора, — нагадала Iрина.

— Я ж не кажу, що ми не сваримося! — погодилася Галя. — Якщо мене щось справдi виводить з себе, я себе не стримую… Як вчора. Iнодi Вiктор мене бiсить так, що, здається, вбила б. Але через дрiбницi не смикаю. Не пиляю, як бензопила «Дружба». Хоча… Трохи бiльше б уваги вiд нього не зашкодило…

— А я думаю, чоловiковi треба говорити про те, що тебе не влаштовує, - сказала Магда. — Усi проблеми варто проговорювати, особливо дрiбнi, бо вони накопичуються i врештi-решт стають вирiшальними. А натяки не допомагають, чоловiки їх не розумiють.

— Припини, — вiдмахнулася Галя. — Хоч натяками, хоч прямим текстом, а чоловiк перевихованню не пiддається. Безнадiйна справа. Який є, таким i сприймай або вiдразу розбiгайтеся.

— Чому? Ми усi одне на одного впливаємо, — наполягала Магда. — Тiльки слiд зрозумiти, чому вiн робить саме так, i поговорити з ним чесно i вiдверто. От Вiктор… Якщо йому сказати: «Як твоя Галка смачно пече!», вiн мовчки втовче пiвпляцка*, i на тому крапка. Не словом, а дiлом оцiнить. Проте якщо солодке не вдалося, розповiсть про це усiм: «Галка вчора таке чудо спекла… Мало зуби не поламав». Ми вже до цього звикли, а стороннiй людинi дивно: що то, мовляв, за стосунки? Що то за ставлення до жiнки? А знаєте чому вiн так робить?

— Та ж характер має — не приведи Господи…

— Пояснюю. Тим бiльше, що вiн i сам, мабуть, цього не усвiдомлює. Знаєте, що це?… Забобони! Вiдголоски стародавнiх марновiрних уявлень. Як у нас, на Захiднiй Українi, кажуть про немовля, зазираючи у вiзочок: «Тьху, яке погане! Тьху, яке паскудне!» Захищають його фразами-перевертнями. I Вiктор уникає хвалити Галку. Зауважте, пiдсвiдомо уникає, тому що боїться втратити те, що має… I це хороше бажання виливається у таку викривлену форму. Ну що смiшного кажу? Ото дурепи…

— Та ми не над суттю смiємося, а над тим, як ти це говориш! — усмiхалися подруги.

— Та я, дiвчата, й сама усi цi сюсi-пусi не люблю… — не зовсiм переконливо зауважила Галя. — «Зая», «сонечко», «ластiвко»… Нi. Це не для мене.

— А я люблю, — не заспокоювалася бадьора нинi на язик Магда. — Люблю, коли двоє за руки тримаються, коли влаштовують собi вечерi при свiчках. Запитують: «Ну як у тебе день минув?», «Втомилася?»… Подобається, коли Iгор телефонує менi серед дня з усiлякими дрiбницями… Навiть, якщо у мене часу немає з ним говорити.

— Та що ти порiвнюєш? Ви — особливий випадок. Таких пар — одна на сотню або й на тисячу. Покажи менi жiнку, яка за двадцять п’ять рокiв подружнього життя нi на кого iншого, крiм свого чоловiка, навiть оком не накинула. Ти унiкум, Магдо.

— А ви впевненi, що все про мене знаєте? — запитала Магда таким тоном, що за столом запала тиша.

За сусiднiм столиком, вiдповiдно до надзвичайностi моменту, впало на пiдлогу i дзвiнко розлетiлося на друзки керамiчне горнятко iз залишками кави.

Магда вiдвернулася до вiкна, по якому стiкали краплi дощу… Вiд її веселого пiднесення не залишилося i слiду. Подруги затамували подих, перезирнулися: що вiдбувається?

I Магда не витримала. Пирскнула зi смiху.

— Повiрили?… А коли повiрили? Щойно?… Чи кiлька секунд тому? — веселою скоромовкою з’ясовувала вона. — «Магдо, за двадцять п’ять рокiв подружнього життя…», — дуже вдало зимiтувала вона iнтонацiї Галi, — «Нi з ким, нiде, нiколи…» Якi три пари очей! З яким подивом! Дивилися на мене! Де мiй фотоапарат? Краща картина тижня!!!

— Луїзо, а ти чого мовчиш? — смикнула Галя мовчазну Луїзу.

— Галко, ну ти, стрiлочник, як завжди! — озвалася подруга. — Як щось не по тобi — гоп, i перевела стрiлки на iншу колiю. А я сиджу, мовчу i чекаю, коли мене запитають: чого мовчиш, Луїзо?… Може є на те пiдстави, Луїзо?…

Вона усмiхнулася i, побачивши цю промовисту посмiшку, на неї дружньо насiли iз запитаннями. У нас тут, мовляв, пiд носом щось вiдбувається, а ми нiчого не знаємо. Говори, подруго!

I Луїза розповiла iсторiю про те, як кiлька днiв тому у її квартирi проводка не витримала напруги.

Вранцi перед роботою зникло свiтло у передпокої, на кухнi, у ваннiй. Навiть кави не вдалося попити: електрочайник прикипiв вилкою до розетки. «Чого сумна-невесела?» — запитав у лiфтi Кiнь, коли вони пiднiмалися у редакцiю, i вона несподiвано для себе пожалiлася йому на побутовi вiйни мiсцевого значення i на свою чергову поразку у цьому вiчному двобої. Ввечерi вiн приїхав до неї, оглянув обсяг робiт, i вже через десять хвилин дзвонив сусiдовi у дверi, щоб позичити iнструмент. Полагодив розетку, повернув свiтло у хату, ще й зробив так, аби у бачку не шумiла вода. Луїза спостерiгала, як вiн впевнено з усiм вправляється — без жодного зайвого руху. У її помешканнi немов би вiдбувалося захоплююче шоу Девiда Копперфiлда, i вона не в змозi була вiдвести погляд вiд рук фокусника. Їй згадався Степан, з яким у неї так нiчого путнього й не вийшло: вiн почувався у гостях як вдома, iз задоволенням влаштовувався на її диванi з пультом вiд телевiзора у руцi i не помiчав анi розетку з оголеними дротами, що звисала зi стiни над головою, анi торшер, у якому постiйно блимали i перегоряли лампочки.

— I що? — слухачки забажали продовження.

— Нiчого, — поставила крапку Луїза.

— Не хочеш поки що говорити — не говори, — пiдтримала Магда, якiй дуже хотiлося дiзнатися, чим усе вчора закiнчилося.

— Найсексуальнiший вигляд, скажу я вам, — вирiшила дещо додати Луїза, — має чоловiк з викруткою чи молотком у руках, захоплений прибиванням полички або ремонтом проводки. Нiчого не можу зi собою зробити, дiвчата: як побачу хлопа, який вправно цвях у стiнку забиває, вiдразу ж накриває хвиля захоплення.

— Це тому, — пояснила Магда, — що для тебе побутовi проблеми — вища математика. Вони тебе паралiзують. Пам’ятаєш, як ти ремонт ледве пережила?…

Магда сьогоднi була в ударi, майже не замовкала. Iрина ж переважно мовчала й слухала, iз задоволенням перебуваючи у режимi споглядання. Думала, слухаючи Луїзу з Магдою, що з подругами навiть розмови про дрiбницi життя видаються цiкавими. Думка про марнування часу може виникнути на важливiй нарадi, у черзi пiд кабiнетом чиновника або на батькiвських зборах у школi — тiльки не пiд час захоплюючих теревенiв нi про що з найближчими товаришками. Поспiлкуєшся години пiвтори-двi з тими, хто пiдходить тобi на молекулярному рiвнi, i настрiй полiпшується, на душi розвиднюється. Кращого сеансу групового психологiчного розвантаження годi й придумати.