Бляшаний барабан

На баркасах повимикали двигуни, і пари очей заходилися безжально шастати по водяній поверхні. Та Коляйчек розпрощався з усім остаточно, він уник духової музики, гудків, суднових дзвонів і корабля Його Величности, уник промови принца Гайнріха з нагоди освячення й шалених чайок Його Величности, вигуків «Хвала тобі у вінку переможця!» й рідкого мила Його Величности, по якому сходив зі стапелів корабель Його Величности, уник Америки й «Колумба», усіх додаткових поліційних розслідувань — уник під безкінечним плотом.

Дідового трупа так ніколи й не знайшли. Але я, той, хто твердо вірить, що дід знайшов свою смерть під плотом, хоч-не-хоч мушу, щоб не втратити довіри до себе, подати тут усі версії його дивовижного порятунку.

Ходили чутки, нібито під плотом він знайшов щілину між колодами, знизу досить широку для того, щоб тримати над водою носа й рота і дихати. Догори та щілина, мовляв, звужувалася так, що поліцейські, які до самої ночі обшукували плоти й навіть очеретяні курені на них, її не помітили. Згодом, під покриттям ночі, — принаймні так розповідали, — дід виплив за течією з-під плоту, йому, хоч і знесиленому, таки пощастило дістатися до другого берега Мотлау й Шіхауської верфі, там він сховався у звалищі металобрухту, а згодом, мабуть, з допомогою грецьких матросів, потрапив на один із тих зашмарованих танкерів, які, кажуть, давали притулок уже не одному втікачеві.

А дехто стверджував: просто Коляйчек умів добре плавати, а легені мав іще кращі, тож він не тільки підпірнув під пліт, а й переплив під водою решту Мотлау, досить широку частину річки, щасливо дістався берега на Шіхауській верфі, там, не привертаючи до себе уваги, замішався поміж корабелів, а далі й поміж захоплений натовп і разом із ним співав «Хвала тобі у вінку переможця!..», послухав іще, не поскупившись на оплески, промову принца Гайнріха з нагоди освячення корабля Його Величности «Колумб», а після його вдалого спуску на воду зник у ще мокрому одязі вкупі з натовпом із набережної і вже наступного дня — тут ця друга версія порятунку перехрещується з першою — став «зайцем» на одному славно-горезвісному грецькому танкері.

Щоб картина була повніша, тут треба згадати й про третій, безглуздий сюжет, за яким мого діда винесло, мов поліняку, у відкрите море; там його нібито відразу підібрали рибалки з Бонзака й за межами тримильної зони передали на один шведський морський катер. Версія зі шведським катером давала йому змогу якимсь чудом, хоч і не відразу, оклигати, дістатися до Мальмьо… Ну, і так далі, і таке інше.

Усе це — нісенітниці й рибальські вигадки. Тож я й шеляга не дам за баєчки тих очевидців із багатьох портових міст, які невдовзі після Першої світової війни нібито бачили діда в Сполучених Штатах, у Буффало, і жодному з яких не можна йняти віри. Дід, мовляв, називає себе Джо Колчік і торгує деревом з Канадою. Чи акціями сірникових фірм. Чи засновує компанії, що страхують від пожежі. Буцімто він дуже багатий і самотній: сидить собі в хмарочосі за масивним письмовим столом, усі пальці внизані перснями з блискотливими каменями, і муштрує власних тілоохоронців, які ходять у пожежній формі, вміють співати по-польському й називаються гвардією фенікса.

Метелик і електрична лампочка

Чоловік покинув усе, як є, перетнув океан, добувся до Америка й розбагатів… На цьому я хочу й облишити будь-які балачки про свого діда, хоч би там як він сам себе називав — Голячек по-польському, Коляйчек по-кашубському чи Джо Колчік по-американському.

Не так то воно легко на простенькому бляшаному барабані, які продаються в крамницях дитячих іграшок та універсальних магазинах, вибивати дерев'яні плоти, що пливуть за течією майже до самісінького обрію. І все ж мені пощастило пробарабанити лісопорт, сплавну деревину, що погойдується на воді в заводях чи збивається в очеретах; легше було вистукувати елінги на Шіхауській і Клавітерскій корабельнях, а також на численних, почасти просто ремонтних човнових верф'ях, звалище металобрухту на вагонному заводі, затхлі кокосові склади на маргариновому заводі, всі відомі мені кубельця на острові Шпайхер. Дід мертвий, він не дає відповіді на жодне з моїх запитань, його не цікавлять спуски на воду кайзерівських суден, загибель корабля, що починається вже зі сходження його зі стапелів і нерідко триває десятки років, корабля, який у нашому випадку мав назву «Колумб», яким пишались, бо він був гордістю флоту, і який, звичайно ж, узяв курс на Америку, а згодом його потопили чи він пішов на дно сам; можливо, також, що його підняли на поверхню, перебудували, перехрестили чи пустили на брухт. А може, він, «Колумб», просто пірнув під воду, як колись зробив мій дід, і ще й нині дрейфує зі своєю сорокатисячною водотоннажністю, курильним салоном, мармуровою гімнастичною залою, плавальним басейном та масажними кабінами на глибині, скажімо, шість тисяч метрів десь у Філіппінському жолобі чи на Емденському водному шляху. Про таке ще можна прочитати у «Ваєрі» або в морських календарях… Пригадую, чи то перший, чи то другий «Колумб» потопив себе сам, тому що капітан не зміг пережити якоїсь ганьби, пов'язаної з війною.

Уривок історії з плотом я прочитав уголос Бруно, а потім, попросивши його бути об'єктивним, поставив своє запитання.

— Гарна смерть! — замріяно проказав Бруно й, схопивши шпагат, одразу заходився перетворювати мого втопленого діда на одне зі своїх вузликових творінь. Довелось мені задовольнитися такою його відповіддю і не спрямовувати відчайдушні свої помисли до США, щоб там усілякими правдами й неправдами домогтися собі спадщини.

Навідати мене прийшли мої товариші Клеп і Вітляр. Клеп приніс платівку з джазовою музикою (з обох боків — Кінґ Олівер), а Вітляр манірно простяг мені шоколадне серце на рожевій стрічечці. Хлопці почали корчити придуреники, пародіюючи сцени з мого процесу, а я, щоб потішити їх, удавав, як і щоразу, коли наставав день відвідин, ніби настрій у мене піднесений і я ладен реготати навіть із найбезглуздішого жарту. І не встиг іще Клеп завести свою лекцію про зв'язок між джазом і марксизмом, як я, мовби між іншим, розповів їм історію одного чоловіка, що в тринадцятому році, тобто незадовго до того, як усе те почалося, потрапив під просто-таки безкінечний пліт і вже з-під нього не вибрався; не знайшли, додав я, навіть його трупа.

У відповідь на моє запитання — я поставив його невимушено, ніби аж знуджено — Клеп невдоволено крутнув головою на вгодованій шиї, розстебнув і застебнув на собі гудзики, помахав руками так, наче плив, і вдав, буцімто опинився під плотом. Зрештою він таки відмахнувся від мого запитання, а свою неспроможність дати відповідь пояснив тим, що ще, мовляв, не вечір.

Вітляр тримався якось манірно, сидів, закинувши ногу на ногу, не забуваючи, однак, про стрілки на штанях, і демонстрував ту витончену, своєрідну гордовитість, властиву хіба лиш янголам на небесах.

— Стою я, отже, на плоту. На плоту славно. Кусають комарі, вони такі надокучливі! А ось я під плотом. Під плотом славно. Комарі не кусають, і це вже втішає.

Під плотом, як на мене, можна жити, якщо тобі, звісно, не кортить водночас зоставатися на плоту й годувати комарів.

Вітляр зробив свою звичну паузу, пильно подивився на мене, потім, як завжди, коли хотів скидатися на сову, звів угору свої й так високі від природи брови й підкреслено театральним голосом повів далі:

— Здається мені, що потопельник, отой чоловік під плотом, — твій двоюрідний, якщо взагалі не рідний, дід. Позаяк він, бувши двоюрідним, а тим більше рідним дідом, усвідомлював свої обов'язки перед тобою, то й знайшов там свою смерть. Бо ніщо в світі не обтяжувало б тебе так, як живий дід. Ти — вбивця не просто свого двоюрідного діда, ти — вбивця свого рідного діда! Та позаяк той другий, як це люблять робити справжні діди, все ж таки хотів тебе трішки покарати, то він позбавив тебе задоволення, яке відчуває онук, коли показує пальчиком на розбухлий у воді труп і белькоче щось на кшталт: «Бачите, то — мій мертвий дідусь. Він був герой! Коли за ним гналися, він скочив у воду…» Твій дід сховав від усього світу й від рідного онука своє мертве тіло, щоб усі нащадки, а онук зокрема, ще довго морочили ним собі голову.