Бляшаний барабан

Під чорним покриттям ще тієї ж таки ночі Ана Бронська, моя бабця, змінила своє прізвище: з допомогою священика, що досить вільно справляв святі таїнства, вона стала Аною Коляйчек і подалася за Йозефом коли й не зовсім до Єгипту, то все ж таки до головного міста провінції, яке стояло на річці Мотлау; там Йозеф знайшов роботу плотаря й на якийсь час сховався від польової жандармерії.

Тільки щоб трохи розпалити атмосферу, я поки що не називаю того міста в гирлі Мотлау, хоч тепер воно цілком гідне того, щоб його назвати, — адже там народилася моя мати. Наприкінці липня дев'ятсотого року — тоді саме ухвалили рішення вдвічі розширити кайзерівську програму побудови військового флоту — під знаком Лева мама з'явилася на світ. Упевненість у собі й мрійливість, великодушність і марнославство. Перша оселя, звана також Domus vitae, асцендент: Риби, що легко надаються до впливу. Констеляція: Сонце в протистоянні до Нептуна; сьома оселя, або Domus matrimonii uxoris, мала принести ускладнення. Венера в протистоянні до Сатурна, який — це добре відомо — викликає захворювання коси й печінки, дістав назву «кислої» планети, владарює в Козерозі, а в Левові святкує свою поразку, пригощає Нептуна вуграми й дістає за це крота, що любить беладонну, цибулю й буряки, вивергає лаву й перекислює вино; він жив разом з Венерою у восьмій оселі, оселі смерти, й навіював думки про біду, тоді як зачаття на картоплищі подавало щонайсміливіші надії на щастя під заступництвом Меркурія в оселі рідні.

Тут я маю згадати про протест моєї матусі, адже вона завжди відкидала припущення, нібито її зачато на картоплищі. І хоча першу таку спробу її батько зробив уже там, — принаймні цього вона не заперечувала, — проте й позу Коляйчека, й позу Ани Бронської було вибрано не досить вдало для того, щоб створити йому сприятливі умови для її запліднення.

— Це сталося, мабуть, тієї ночі, коли вони втікали, або на возі в дядька Вінцента, або взагалі вже на Тройлі, коли ми знайшли в плотарів комірчину й притулок.

Такими словами матуся звичайно визначала дату, коли було покладено початок її існуванню, а бабця, що, власне, мала знати про це напевно, при такій нагоді поблажливо кивала головою й казала світові:

— Атож, дітоньки, то сталося, либонь, на возі чи, може, вже й на Тройлі, тільки аж ніяк не на полі, бо ж тоді й вітряно було, й дощ лив як із відра.

Вінцентом звали бабиного брата. Дружина в нього рано померла, і він вирушив на прощу до Ченстохової, де Матка Боска Ченстоховська звеліла йому визнати її майбутньою королевою Польщі. Відтоді Вінцент тільки те й робив, що порпався в усіляких дивовижних книжках, у кожному реченні знаходив підтвердження прав Богородиці на польський трон, а садибу й кілька акрів землі полишив на сестру. Його чотирирічний син Ян, кволе, тонкосльозе хлоп'я, пас гусей, збирав строкаті картинки й, на диво рано, поштові марки.

До тієї самої садиби, яку благословила небесна владарка Польщі, моя бабця й доправила кошики з картоплею та Коляйчека, і Вінцент, дізнавшись, що сталося, подався до Рамкау й загупав у двері до священика, щоб той, озброївшись святими дарами, прийшов і повінчав Ану з Йозефом. Скоро лиш заспаний велебний отець, раз у раз позіхаючи й розтягуючи так усю процедуру, благословив молодят, дістав добрячий шмат сала й показав усім свою священну спину, Вінцент запряг коня, кинув на воза соломи, згори — порожніх мішків, ззаду посадив молодят, поруч із собою на козли — свого Яна, що змерз і тихенько схлипував, і дав коневі зрозуміти, що пора вирушати — вперед і просто в ніч: весільний поїзд поспішав.

Коли цей повіз дістався до лісоторгової пристані в головному місті провінції, було ще темно, але ніч уже відступала. Пару втікачів прийняли згуртовані плотарі, що, як колись і Йозеф, сплавляли тут ліс. Вінцент міг вертати назад і гнати конячину знов до Бісау; корову, козу, свиноматку з поросятами, восьмеро гусей і дворового пса треба було годувати, а сина Яна покласти в постіль, бо його вже трохи морозило.

Йозеф Коляйчек переховувався три тижні, привчив свою чуприну до нової зачіски з проділом, зголив вуса, роздобув бездоганні папери й найнявся на роботу плотарем на ім'я Йозефа Бранки. Але чому Коляйчек мав з'являтися до лісоторговців та власників лісопилень з паперами сплавника Бранки в кишені — того Бранки, якого в одній бійці скинули з плоту, й він утопився в річці Буг вище від Модліна, а владі про це не повідомили? А тому, що Коляйчек, покинувши сплавляти ліс, якийсь час працював на одному тартаку під Швецом і посварився там із господарем через паркан, що його Коляйчек пофарбував у дратівливий біло-червоний колір. І господар, вочевидь щоб покласти край сварці й довести, що рацію має таки він, виламав із паркану по одній білій і червоній штахетині й потрощив ті польські штахетини на Коляйчековій кашубській спині на таку купу білих та червоних трісок для розпалювання, що постраждалий побачив у них достатній привід для того, щоб уже другої, можна сказати, зоряної ночі на щойно збудованому й побіленому вапном тартаку пустити червоного півня — на славу хоч і роз'єднаної, та саме через це єдиної Польщі.

Отож Коляйчек був палій, палій-рецидивіст, бо в наступні тижні та місяці тартаки й лісосклади в усій Західній Пруссії стали наче трутом для розпалювання двоколірних національних почуттів. І як завжди, коли йдеться про майбутнє Польщі, й на тих пожежах не обходилося без Діви Марії, і, кажуть, були навіть свідки, — дехто з них живий, мабуть, і досі, — які на багатьох охоплених вогнем тартаках, коли там уже обвалювалися дахи, нібито бачили Матір Божу, увінчану польською короною. А натовп, що завжди збігається на великих пожежах, нібито заводив хорал на славу Богородиці. Отож є підстави гадати, що на Коляйчекових пожежах панувала врочиста обстановка і що там навіть складали присяги.

І якою мірою обтяжений звинуваченнями в підпалах був Коляйчек, що його розшукувала влада, такою самою мірою незаплямлений, безвинний, безпритульний, ба навіть убогий на розум був плотар Йозеф Бранка, якого майже ніхто не знав і ніхто не шукав; він щодня ділив свій жувальний тютюн на невеличкі пайки, поки річка Буг прийняла бідолаху в свої води, а триденні пайки жувального тютюну лишилися в його тужурці разом із особистими паперами. І позаяк потопельник Бранка з'явитися на люди вже не міг, а прикрих запитань про потопельника Бранку ніхто не ставив, то Коляйчек, маючи подібну статуру й бувши таким самим круглоголовим, як і потопельник, уліз спершу в його тужурку, а тоді й у його засвідчену офіційними паперами шкуру, що її ніколи не притягували до суду, відвик курити люльку, приохотився до жувального тютюну, перейняв від Бранки навіть суто особисте — його мовний дефект і всі наступні роки був таким собі добропорядним, ощадливим плотарем, що трохи заїкувався й сплавляв Німаном, Бобром, Бугом і Віслою цілі ліси. Треба ще сказати, що цей Бранка у лейбгусарах принца-наступника дослужився під орудою Макензена до єфрейтора, і хоч справжній Бранка ніколи не служив, Коляйчек, на чотири роки старший від нього, вже лишив після себе в артилерії у Торні погану славу.

Найнебезпечніші з-поміж усіх грабіжників, убивць і паліїв, ще грабуючи, вбиваючи й підпалюючи, очікують нагоди взятися за якусь іншу роботу, соліднішу. І декотрим такий шанс — закономірно чи випадково — трапляється. Отож Коляйчек у подобі Бранки так зцілився від свого вогненного гріха, що став непоганим сім'янином і здригався вже на сам вигляд звичайнісінького сірника. Коробки із сірниками, що спокійно й самовдоволено лежали собі на кухонному столику, ніколи не були застраховані від нього, хоч він, здавалося, міг би винайти сірники й сам, якби їх не було. Тепер цю спокусу він просто викидав у вікно. Бабця мусила докладати неабияких зусиль, щоб поставити обід на стіл вчасно й теплим. Нерідко сім'я сиділа потемки, бо засвітити гасову лампу не було чим.

Однак тираном Бранка не був. Щонеділі він водив свою Ану Бранку до церкви в Нижньому місті й дозволяв їй, зареєстрованій з ним і в загсі, вдягати, як тоді, на картоплищі, одну поверх одної чотири спідниці. Взимку, коли річки бралися кригою і в плотарів наставала пісна пора, він сидів сидьма в Тройлі, де мешкали самі плотарі, вантажники та робітники з верфі, й нянчив дочку Аґнес, що, схоже, вдалася в батька, бо коли не залазила під ліжко, то забиралася до шафи з одягом, а як приходили гості, дівчинка забивалася під стіл і тягла туди своїх ганчір'яних ляльок.