Мене називають Червоний

Я був більш ніж переконаний: з моїми малярами начальник варти поводитиметься ще жорстокіше. Навіть якщо він і поважає падишахове захоплення книгами, однак мистецтвом, гідним пошани, вважає каліграфію, тому, як і всі, зневажає малярство, а особливо мініатюру, маючи їх за непотріб, що межує з безбожністю й заслуговує на осуд, мало того — для начальника варти живопис — це бабське заняття.

— Ви ще працюєте на повну силу, а ваші улюбленці вже плетуть інтриги за місце головного маляра після вашої смерті, — підбурював він мене.

Невже плететься якась нова інтрига, чи пустили плітку, якої я не чув? Взявши себе в руки, я змовчав. Однак головний скарбничий помітив, що я киплю гнівом на нього, бо він у мене за спиною замовив тому недоумку книгу, та на своїх невдячних малярів, що потайки створювали ілюстрації, аби заробити три-чотири зайвих акче.

Я спіймав себе на тому, що уявляю, яким саме тортурам піддадуть моїх вихованців. Шкіру з них на допитах не здиратимуть, бо наново вона не виросте, на палі, як бунтівників, теж не садитимуть, а то забагато буде науки іншим, руки, ноги, пальці теж з хряскотом не ламатимуть. Останнім часом я все більше зустрічаю на стамбульських вулицях однооких людей, отже, нині катують, виколюючи одне око, але таке моїм талановитим художникам не личить. Вони труситимуться від холоду серед латаття й криги в підмерзлому ставку якоїсь тихої місцини саду Хас і ненависно зиркатимуть один на одного… — Я мало не засміявся. Однак моє серце защеміло, тільки-но я уявив, як волатиме Зейтін, коли йому припікатимуть сідниці розпеченим залізом, як змарніє в кайданах рідний мій Келебек. Я більше не міг думати, що мого любого Келебека, котрий розчулював мене до сліз своїми майстерністю та відданістю живопису, лупитимуть фалакою, наче злодійкуватого учня. І я закляк на місці.

Мою душу полонили чари глибокої тиші, а вслід за нею й старечий мозок угамувався та замовк. Ми ж з ними інколи малювали з таким натхненням, що забували про все на світі.

— Вони наймайстерніші маляри нашого падишаха, — озвався я. — Змилуйтеся над ними.

Головний скарбничий піднявся й приніс з другого кінця кімнати якийсь згорток паперів, що лежав на пюпітрі. Він поклав переді мною згорток і поставив здоровенний канделябр, ніби в кімнаті панувала темрява. Вогні пишних свічок підскакували й тремтіли. Це були оті малюнки.

Як би вам передати побачене, над яким я водив лінзами? Мені захотілось розреготатися, проте не через те, що ілюстрації були кумедними. Я був розлючений, однак не тому, що роботи заслуговували серйозного ставлення. Здавалось, Еніште-ефенді присилував моїх майстрів перевтілитися в когось іншого, аби зобразити те все. Неначе примусив їх згадувати неіснуючі події, малювати, занурюючись у марева майбутнього, в якому вони б ніколи не захотіли опинитись. А найважче було повірити в те, що вони вбивали один одного через таке безглуздя.

— Чи можете ви впізнати з малюнків, де якого маляра рука?

— Авжеж! — розлючено відповів я. — Звідки ці ілюстрації?

— їх передав нам Кара, — промовив головний скарбничий. — Він намагається виправдати себе та дядька-небіжчика.

— Піддайте його на допитах тортурам, — сказав я. — Й ми дізнаємося, які ще таємниці були в покійного Еніште.

— Ми вже послали по нього, — загорівся начальник варти, — а потім перериємо ввесь дім новоспеченого зятя!

Раптом лиця засяяли в обох, якось дивно засяяли, страхом та захопленням, і вони посхоплювалися з місць.

Я ще не встиг обернутись назад, як збагнув, що в кімнату ввійшов Його Величність наш падишах, покровитель світу.

39. Моє ім'я — Естер

Як то приємно гуртом поплакати! Під час похорону бідолашного батечка в домі Шекюре зібралися всі жінки: родички, далекі та близькі, подруги, сусідки. Кожна ридала ридма, і я теж довго-довго побивалася, проливаючи сльози. Я то притискалась до гарненької дівчини поруч, і ми з нею голосили, то переходила на інше місце й плакала вже там, згадуючи власне нещасливе життя, свої страждання. Якби я отак плакала щонайменше раз на тиждень, то забувала б, що цілими днями мандрую стамбульськими вулицями, аби заробити на кусень хліба, забувала б ті приниження, котрих зазнаю через свою повноту та єврейське походження, стала б ще балакучішою, ще язикатішою.

Люблю я всілякі врочистості за те, що можна досхочу попоїсти, аж доки вилетить з голови, що ти тут чорна вівця. На свята можна поласувати баклавою, [165] м'ятними маджунами, [166] хлібом, заправленим товченим мигдалем, і пастилами; під час церемоній обрізання — пловом з м'ясом та смачнючими пиріжками, а коли ті церемонії влаштовують на Ат-майдані, то відведеш душу вишневим соком; я обожнюю наминати всяку всячину на весіллях, а після похоронів — халву з кунжутом, або медом, або мускусом, що їх приносять сусіди.

Я потихеньку вийшла в передпокій, узулася й зійшла наниз. Думала навідатись на кухню, аж чую: з кімнати біля стайні через прочинені двері долинає якийсь чудний голос. Ступила туди два кроки, бачу: Шевкет з Орханом зв'язали мотузками руки хлопчикові однієї жіночки, яка голосила з усіма нагорі, й ну ж бо йому розмальовувати пичку старими фарбами небіжчика.

— Тільки спробуй утікати, ми тобі так надаємо! — пригрозив Шевкет і зацідив хлопчикові ляпаса.

— Грайтеся чемно, не ображайте один одного, — лагідно, дуже улесливо звернулася я до них.

— А ти не лізь, — визвірився Шевкет.

Біля них стояла налякана маленька русява сестричка хлопчика, якого ті мучили. Я чомусь уявила себе на її місці і сказала собі: «Естер, ти нічого не бачила!»

На кухні Хайріє зміряла мене недовірливим поглядом.

— Хайріє, я виплакала всі очі, — озвалася я, — заради Аллаха, дай води!

Вона мовчки дала мені напитися. Перед тим я заглянула в її припухлі від сліз очі.

— Кажуть, нещасний Еніште-ефенді помер ще до весілля Шекюре, — промовила я.

— Людський рот — не торба, на вузол не зав'яжеш. Вона на мить утупилася в кінці своїх капців. Потім підвела голову та, відводячи погляд, промимрила:

— Хай захистить нас Аллах від наклепів.

Реакція її рухів підказувала, що поголос правдивий, а її слова прозвучали вимушено.

— Що відбувається? — прошепотіла я, ніби була посвячена в таємницю.

Звичайно, від мого ока не сховалося, що в нерішучої Хайріє не зосталося жодних надій здобути якісь переваги в домі над Шекюре після кончини Еніште-ефенді. Ще хвилину тому вона плакала нагорі найщиріше.

— Що мені тепер робити? — запитала вона.

— Шекюре тебе дуже любить, — відповіла я тим звичним тоном, яким розповідаю новини. Поміж величезних глеків з бекмесом [167] та маринадами вишикувалися в ряд сахани з халвою. Здіймаючи з них кришки, я в деяких пробувала солодощі пальцем, а деякі просто нюхала, нахилившись над посудинами, і розпитувала в Хайріє, хто який сахан прислав.

— Цей — Касим-ефенді з Кайсері, цей — підмайстри, що через дві вулиці від малярського відділення, цей — ключник Солак Хамді, цей — від невістки з Ефірне, — перелічувала Хайріє, як тут її урвала Шекюре:

— А жінка покійного Заріфа-ефенді Калбіє ані співчуття не висловила, ані вістки не подала, ані тої халви не принесла!

Вона вийшла з кухні й зійшла східцями у вимощений каменем дворик. Я здогадалася, що вона хоче поговорити зі мною, і посунула слідом.

— Заріф-ефенді не ворогував з моїм батьком. На його похорон ми прислали свою халву. Я хочу знати, що коїться? — промовила Шекюре.

— Сьогодні ж навідаюся до них і все з'ясую, — сказала я, розуміючи занепокоєння Шекюре.

Їй більше нічого не треба було пояснювати, й вона поцілувала мене. Холод пронизував нас до кісток, а ми отак і стояли, завмерши в обіймах. Я погладила свою красунечку Шекюре по голівоньці.

— Естер, мені страшно, — озвалася вона.