Спокута

Зробивши все, що належало, вона одразу ж відправилася робити під кінець дня порядки в майже порожній палаті — підрівнювати тумбочки, вичищати попільнички, прибирати сьогоднішні газети. Цілком машинально глянула на складену сторінку «Sunday Graphic». За новинами вона стежила нерегулярно, від нагоди до нагоди. Не вистачало часу сісти й уважно прочитати газету. Вона знала про прорив лінії Мажино, про бомбардування Роттердама, про капітуляцію голландської армії, а попереднього вечора дівчата говорили про неминучий розгром Бельгії. Війна велася без успіху, але от-от мав настати перелом. Зараз її увагу привернуло одне заспокійливе речення — не те, про що в ньому говорилося, а те, що воно скрадливо намагалося приховати. Британська армія в північній Франції «здійснює стратегічний відхід на заздалегідь підготовані позиції». Навіть вона, яка нічого не знала про воєнну стратегію чи журналістські штампи, зрозуміла, що це евфемізм відступу. Вона, можливо, стала останньою людиною в госпіталі, яка зрозуміла, що відбувається. Вона думала, що порожні палати, накопичення запасів — це просто частина загальної підготовки до війни. Її надто поглинули власні дрібні турботи. Тепер же вона побачила, як окремі повідомлення можуть укластися в цілість, і зрозуміла те, про що вже знали всі інші й до чого готувалося керівництво госпіталю. Німці вийшли до Ла-Маншу, британська армія опинилася в скрутному становищі. Усе пішло у Франції якнайгіршим чином, хоча ніхто не уявляв масштабів катастрофи. Саме ці зловісні передчуття, цей притлумлений страх вона й відчувала навкруги.

Десь приблизно в цей час, того дня, коли з відділення відправили останніх пацієнтів, вона отримала листа від батька. Після побіжних привітань і запитань про навчання і про здоров’я він сповістив новини, почуті від знайомого й підтверджені родичами: Пол Маршал і Лола Квінсі вінчаються в суботу наступного тижня в церкві Святої Трійці в Клепемі. Він не пояснював, чому вважає, що їй слід знати про це, і ніяк не коментував саму подію. Лиш нерозбірливо підписався внизу аркуша — «з любов’ю, як завжди».

Весь день, займаючись поточними справами, вона обдумувала цю звістку. Лолу вона не бачила з того самого літа, тому постать, яку вона уявляла собі біля олтаря, була худенькою високою п’ятнадцятирічною дівчинкою. Брайоні допомагала пацієнтці, яку виписували, старій жінці з Ламбета, спакувати валізку і намагалася зосередитися на її скаргах. Жінка зламала собі палець на нозі, і їй обіцяли дванадцять днів постільного режиму, а вона відлежала тільки сім. Їй допомогли пересісти в крісло на коліщатках, і санітар повіз її до виходу. Чергуючи в мийці, Брайоні зробила підрахунок. Лолі вже двадцять, Маршалу незабаром двадцять дев’ять. У цьому не було нічого дивного; шокувало підтвердження. Брайоні мала найбезпосередніший стосунок до цього шлюбу. Це вона його уможливила.

Весь день, снуючи по відділенню, поспішаючи коридорами, Брайоні відчувала, як наростає, переслідуючи її, знайоме почуття вини. Вона відшуровувала порожні тумбочки, допомагала промивати ліжка карболкою, підмітала й натирала підлоги, спішила з дорученнями в аптеку і в реєстратуру, намагаючись, однак, не бігти, її посилали ще з одною практиканткою допомогти перев'язати фурункул у чоловічому відділенні загальної терапії, вона підміняла Фіону, якій треба було до зубного лікаря. У цей перший справді погожий травневий день вона вся змокла під своєю накрохмаленою формою. І не хотіла нічого, лиш зробити свою роботу, помитися й спати, аж настане час знову починати роботу. Але вона знала, що все марно. Яку б брудну чи шляхетну роботу не виконувала вона як медсестра, якою б не була при цьому старанною, як би не проявила себе в аудиторіях чи на спортивних майданчиках коледжу, ніколи їй не спокутувати заподіяної шкоди. Пробачення їй немає.

Уперше за всі ці роки вона подумала, що добре було б поговорити з батьком. Вона завжди сприймала його дистанційованість як щось належне і нічого для себе не очікувала. Цікаво, чи не намагався він, посилаючи свого листа з цим сухим повідомленням, сказати їй, що він знає правду. Після чаю, маючи дуже небагато часу, вона вийшла з госпіталю до телефону-автомата на вулиці, неподалік Вестмінстерського мосту, і спробувала подзвонити йому на роботу. Телефоністка на комутаторі з’єднала її з послужливим гугнявим голосом, потім зв’язок перервався, і треба було набирати знову. Усе повторилося, а на третій раз лінія відключилася, щойно телефоністка сказала: «Зараз спробую вас з’єднати».

У неї вже не залишилось монеток, та й слід було повертатися до госпіталю. Вийшовши з будки, вона зупинилася, милуючись величезними купчастими хмарами, що громадилися на блідо-блакитному небі. Набухла весняними водами річка котила їх до моря, відбиваючи ці кольори й додаючи проблиски зеленого й сірого. Біґ Бен немов линув угору, здіймаючись на тлі неспокійного неба. Незважаючи на вихлопні гази, повітря було наповнене запахом свіжої зелені, щойно скошеної, можливо, в госпітальних садах, трави чи молодих дерев, що тяглися вздовж річки. Незважаючи на сонячний блиск, повітря було наповнене чудесною прохолодою. Вже багато днів, навіть тижнів вона не бачила й не відчувала чогось настільки ж приємного. Надто багато часу проводить вона в приміщенні, дихаючи дезінфектантами. Коли вона нарешті рушила, їй приязно усміхнулися, проминувши її, два молоді офіцери-медики з військового госпіталю на Мілбенкській набережній. Вона автоматично опустила очі й одразу ж пошкодувала, що навіть не перезирнулася з ними. Вони, віддаляючись від неї, ішли через міст, байдужі до всього навкруг, поглинуті власною розмовою. Один із них простягнув руку вгору, роблячи вигляд, ніби намацує щось на полиці, а його приятель розсміявся. На середині мосту вони зупинилися, розглядаючи канонерський човен, що пропливав під ними. Вона подумала, якими розкутими й життєрадісними виглядають ці військові лікарі, і знову пожалкувала, що не всміхнулася їм у відповідь. Вона начисто позабувала щось таке, що завжди було їй притаманне. Вона вже спізнювалася, отже мала всі підстави, аби побігти, незважаючи навіть на те, що туфлі страшенно тиснули. Сюди, на цей брудний, не промитий карболкою тротуар, всевладдя сестри Драммонд не поширювалося. Не було ні кровотеч, ні пожеж, зате вона відчула несподіване, суто фізичне задоволення, недовгий смак свободи, коли бігла щодуху в своїй накрохмаленій фартушині до входу в госпіталь.

***

Якесь мляве очікування запанувало в госпіталі. Залишилися тільки хворі на жовтуху моряки. Сестри дуже ними цікавилися й вели між собою жваві розмови. Ці міцні флотські парубки сиділи в ліжках, штопаючи свої шкарпетки, і настояли на тому, що самі пратимуть свою нижню білизну, яку сушили на мотузочках, прив’язаних до батарей. Ті, що були ще лежачими, готові були терпіти муки, аби тільки не просити принести судно. Казали, ніби ті, які вже пристойно почувалися, зуміли домогтися, що самі підтримуватимуть порядок у палатах, і взяли на себе підмітання й натирання підлоги отою важенною щіткою. Подібна хазяйновитість у чоловіків була для дівчат дивиною, і Фіона казала, що ніколи не вийде заміж за такого, який не служив у королівському флоті.

Невідомо з якої причини стажисток відпустили на цілих півдня, звільнивши від занять, хоча й наказали залишатися у формі. Після другого сніданку Брайоні з Фіоною пішли за річку, повз будинок парламенту в Сент-Джеймський парк. Вони гуляли біля озера, попили у ятці чаю і взяли напрокат шезлонги, щоб послухати літніх чоловіків з Армії Спасіння, які грали Елґара, аранжованого для духового оркестру. В ті травневі дні, коли ще не цілком збагнули, що сталося у Франції, ще до вересневих бомбардувань міста, Лондон був повен зовнішніх ознак війни, але ще не жив нею. Військова форма, плакати із застереженнями проти п’ятої колони, два великі бомбосховища, вириті під парковими газонами, і повсюди похмурий бюрократизм. Поки дівчата сиділи в шезлонгах, до них підійшов чоловік у форменому картузі й з пов’язкою на рукаві й зажадав, аби Фіона показала йому свій протигаз — той був прикритий її пелериною. А в цілому то був спокійний і безневинний час. Тривога за стан справ у Франції, яка охопила всю країну, зараз наче розвіялася під пополуденним сонцем. Ще не було трупів, відсутніх вважали живими. Усе навкруг було якимось примарним у своїй нормальності. Доріжками котилися дитячі візочки з опущеним з нагоди сонячного дня верхом, і білошкірі немовлята з м’якими голівками вперше розглядали великий світ. Діти, яким вдалося уникнути евакуації, бігали по траві, сміючись і радісно галасуючи, оркестр змагався із надто складною для нього музикою, а шезлонги все ще коштували два пенси. Важко було повірити, що в якійсь сотні миль звідси відбувається воєнна катастрофа.