Чотири пори життя

Пожежа допалювала траву — і гарячі соки стікали по звугленій землі, закочуючись в її потріскані щілини, як у фалди сукні.

Яструб падав на каню — і пір'я розліталося по лісах і горах.

Перелякані птиці втрачали голос і хліб застрявав їм у горлі, і пісня.

Світ шалів у червоній пожежі.

Потяг тарахкотів по шпалах.

Вітер із дощем гамселили у шиби.

…А чоловік мовчки виймав руками душу з тіла, і стерпла жінка упоперек вузької купейної канапи запродувала чи спродувала себе, як остання перекупка на безлюдному перехресті, не маючи ні сили, ні совісті, ні навіть гадки згадати про них.

У світі не існувало нічого, крім її шкіри.

Вогонь, нещадний вогонь пожирав суху смерекову смолу — і з тріском і зойком розносив її по небачених усюдах, залишаючи лиш краплі сльози чи розплавленого гірського кришталю.

І її шкіра нагадувала тепер пласти і сльози всіх земних порід.

Під цією — першою, грубою, — скрипіла тонша, більш чутлива,

за нею — ще ніжніша і м'якша, немовби виткана з шовку.

Далі — запашна чи дурманна, що пашіла вулканічним жаром,

і аж там, на самому споді, насамкінець, гола-голісінька, що слухняно давалася в говірливі руки німого чоловіка чи самого диявола в чоловічій подобі.

Його пальці діткнулися тієї — найдальшої — голизни і стали там приступом, немов під стінами фортеці, що ось-ось має упасти, —

лише зрідка посилаючи хитру розвідку мізинцем, від якої не розступалися — розсипалися кам'яні мури і робилися приступними найпотаємніші фортечні житла:

трапезні і опочивальні, молитовні каплички і оружейні палати, а за ними всіма — святая-святих цього бездонного королівства — казна, що уже тримала наготові відкритими бочки і скриньки із щирим незайманим золотом.

І коли його пальці дихнули на ті незаймані багатства,

і коли широкі груди підім'яли під себе чи то змокрілі простирадла, чи вогкі її груди, —

одночасний стогін рятівного занапащення, а може, й погибельного визволення бритвою прорізав груди їх обох, несамовитих від догоджання одне одному, одурілих від запахів і безмов'я, і довго клекотів у шиби, за якими бушувала гроза і палала пожежа водночас…

Потяг летів у Дністер.

На горбі золотом блистіла церковця.

Оркестри грали Мендельсона.

Коліна блудили, як вівці по мокрій паші.

А на всі землі і континенти вирвався стогін пізнаної жаги і пристрасті.

Здавалося, він тривав ціле життя і одну вічність, аж поки не перекотився в німе чоловікове горло і не заклекотів блаженством чи прокльоном.

Було щось дикунське, варварське, чужинське, загарбницьке, торжествуюче, ба, тріумфальне в тому пекельному клекоті німого горла, що — якби могло! може, було б розірвало цю грозу і пожежу несамовитим, радісним криком, на який здатна лише вільна людина.

Німі не бувають невільними. Через те і зітхання їхні, і стогони не мають образливої сили.

Однак синхронний стогін, зазвичай, породжує потік лестощів, евфемізмів, метафор і ще бозна-чого, відомого людству, відколи світ і сонце.

Отож жінка жадала чоловічих слів саме тепер, коли ледачо гойдалася украденим човником на водах Євфрату чи Нілу,

а може, вже падала з самої Ніагари,

не боячись забитися з висоти,

лише страхаючись знову забитися в рухах, що і справді могли запечатувати собою земне тривання.

Чоловік уткнувся в її губи і пив їх, як бальзамову воду, довго і ненаситно, аж стало несила дихати. А потім тицявся у волосся і чоло, і шию, як щойно вроджене ягня під бік ягниці, і нюхав, і цілував заспокоєну жінку.

Було душно і млосно…

Та ба. А й справді? Пощо тепер слова?

Що додати до того, що відбулося нині у ній і з нею? І з цим німим чужинцем-тріумфатором, чоловіком чи дияволом, її напастю чи порятунком?!

…Вона вирятувалася і не впала разом із потягом у Дністер.

Зледачіла кров потихеньку верталася у звичний ритм у холонучих жилах.

Жінка ще хотіла слів і пестощів, але вже не мала ні першого, ні другого. Лише беззвучно плакала з вдячності і незнання.

Дощ стугонів за вікнами.

Потяг тарахкотів по рейках.

Гасла світова пожежа.

Чоловік стояв лицем до неї — і дивні вогні грали на його утішеному обличчі.

І жінка, схлипуючи у розірваній чоловіком темряві, із терпким присмаком дармового вина на губах, щулячись у вогкість простирадл, із заплющеними очима і розімкнутими колінами засинала лише на п'ять хвилин,

поки не витече з її жил оця змора і хміль,

поки не вдарить грім, як мусульманський муедзин до молитви,

і вона поцілує запашну чоловікову руку, що вивела її нарешті зі світу затхлості і всеоднаковості і дала вина радості, як опію;

і діткнулася неторканих, найтонших мережив тіла;

і сама попросить того добровільного божевілля, що межує зі смертю,

і яке можуть дати лише його руки.

А тоді вона запитає, хто він?

Чоловік?

Бог?

Чи диявол?

Чи один у трьох лицях?

І зазирне йому в очі,

і відсахнеться,

не узрівши у них нічого, окрім гріха і злодійства.

…П'ять хвилин минали так довго, що, прокинувшись, зіщулилась від світла і порожнечі.

Потяг гуркотів по рейках.

На столику в'яла нерозквітла жовта троянда, і хилиталося червоне вино в келихові.

У шиби стугонів дощ.

І сотня розсипаних трояндових пелюсток гойдалася і пахла

на підлозі,

на простирадлах,

в її волоссі,

і навіть за комірцем блузи,

рожевіючи з устиду чи зухвалості.

Стогін пораненої самотньої вовчиці забився між чотирьох замкнутих стін купе і захлинувся голосним риданням розчавленої спершу радістю, а тепер — безсиллям жінки…

У купе стояв міцний трояндовий запах — усе, що залишилося від німого чоловіка.

2

…ОТОДІ ВОНА здогадалася, що чоловіків можна міняти, як рукавички чи як панчохи.

Перебула своє королівство — перебуде і жебрацтво.

Сльози.

Депресія.

Ненависть.

Розшуки.

Вертання у потяги.

Знову депресія.

Дослухання до скрипу нічних дверей.

Простоювання на вечірніх вокзалах і в сутінкових вікнах.

Знову депресія.

Нарешті глухе, як далекий грім, роздратування.

А далі — безпросвітна байдужість, коли не треба очима шукати рук, що знаються з відвагою, ні прісних, заяложених, мов комірці щоденних сорочок, облич, ані дивитися у небеса у пошуках загубленої гостроти чуттів. Дивилася хіба лише в темінь власної душі на нерозстеленій тахті, на межі вмираючого дня чи розпуклої ночі закляклим, майже мертвецьким поглядом.

Більше не зналася з пристрастю.

Лише хотіла згадати колір його очей.

Вона міцно заплющувалася, розпалювала уяву — та жодне видіння не полегшувало її хворобливої цікавості.

Ані очей, ані обличчя, ні віку, ні росту, ні навіть гортанного — тріумфуючого — чоловічого стогону не могла видобути з пам'яті. Начебто чоловік і справді був зі сну чи з провидіння.

Але вдихала розвіяний, та незабутий запах визбираних на підлозі трояндових пелюсток — і несамовитіла від жалю до самої себе.

Отоді вона відважилася. А що? Хіба лише чоловіки знають відвагу?!

Довго стояла перед дзеркалом, добираючи барви до лиця, — і врешті ноги понесли її туди, де чоловіків було багато і чи не кожен міг бути її — аби лиш її воля.

— Хто ти? — хотіла запитати для сміливості, та тут же затнулася: погони високого військового чину золотом блистіли під сонцем, якось надто контрастуючи із вбранням сусідніх чоловіків.

І вона не втрималася: раптово погладила погони рукою — і так само раптово осмикнула долоню: важкий холод граніту діткнувся її шкіри, ніби прорізаючи долоню. Так, що стало страшно подивитися, господареві в очі.

Вона аж заплющилася.

Боялася заговорити першою. Але мусила.

— Вибач, мені було йти нікуди, і я прийшла до тебе, першого стрічного. Ти не судитимеш?

Перший стрічний був налаштований слухати цю несподівану жінку довго. Може, саме через це мовчав? Осіннє сонце було ще лагідне ба, навіть спечне. І жінка відчула на собі тепло від його грудей. А може, навіть уже й від погонів. Вона посміливішала — і провела пучками пальців по чітко окреслених вилогах полковникового мундира.