Чотири пори життя

Ти дим.

Вадим — дим.

Ти стелишся, як пізній і терпкий дим горіхової осені, і заповнюєш мої пори собою, як димом.

Припадаю до твоїх колін — і жаркі дунаї волосся шаліють над ними похвалою і насолодою.

Лежу непорушно, ущерть переповнена жаром, сита тобою, сонна, утішена — мало не зомліла, та радісна, радісна, як земля, яку пошкородили борони, і муркочу щось безтямне і нерозумне, і не соромлюся глупоти і безсилля.

Ти шліфуєш мене різцем свого дзьобика і лезом уст, наче хочеш народити мене знову, чи народитися в мені, чи згинути.

Ти дав мені волю — і вона не має ані межі, ані загати.

Ти переплив води усіх розлук — і прийшов до мене, і привів мене до себе, і проспівав славу і хвалу, не питаючи про минуле. Очистив від скверни і чорноти — і виніс на такі осяйні вершини захоплення і замилування, що пропав страх від висоти.

Схлипую з радості біля твоїх колін, як біля підніжжя Евересту, як перед розверзлою безоднею. Жах і торжество переповнюють мене, бездиханну, та вільну, і я злизую язиком своїм сотові меди з твоїх стегон і шиї, з піднебіння і чола…

Ти звів мене з розуму, коханий мій, — і я радію своєму божевіллю, і вдихаю запах шкіри, як запах канадської йони;

і, нічого не розуміючи, розумію, що ось вона — істина;

ось вона — грань блаженства, через яку страчаєш і розум, і волю, і силу,

і хочеш іще й іще,

і не боїшся ні гніву, ні осуду.

Завтра нюхатиму себе, як собака, злизуючи твій запах зі шкіри, і носитиму його — як твоє сім'я в собі, щоб не розхлюпати, лише всотати до краплі, як висохла земля всотує спраглі води раптового дощу.

Вогонь жере мої жили — і спрага спалює уста.

І чую, що темні прірви відкриваються знов перед нами, як двері раю,

і армія ангелів трубить нам осанну —

і ми вкотре летимо, не боронячись, навстріч безконечній і вічній радості,

умираючи від ласки і п'яніючи від вина власного голосу,

та навіть тоді не каємося і не печалимося,

бо ніхто нам не суддя і не Бог, окрім цієї ночі… і цього ранку…

бо цю вогненну ріку ми переходимо убрід — і лиш пече згоріла шкіра,

і шлейф іскор летить навздогін, як весільна шаль,

бо брами всесвіту — навстіж,

бо земля і небо нині торжествують разом із нами, як у час народження сина Божого,

і обкурюють фіміамами і васильками,

і рятівний чад огортає туманом свідомість, і благодатна лінь розливається по тілу.

Ми знову засинаємо, обціловані, мов умиті, одне одним,

і солодкі, бургундські вина течуть у жилах і по губах,

і смола обіймів робить нас неподільними, як сіамських близнюків.

Ми засинаємо — немов умираємо…

Лиш раз по раз натомлені руки блудять у долині чорних троянд чи шукають два соромливі горішки, що загубилися на гостинцеві запашному — аж п'яному;

Я дихаю тобі в груди… ти дихаєш у моє плече — і час тече поза нами,

і світові ворота для нас зачинені,

і ми недоступні нікому, лиш одне одному…

і останньому вдячному цілункові, як золотій печаті на устах…

3

…ЗНАЮ, що треба прокидатися, — та хочу продовжити чудо і, не. розплющуючи очей, згортаюся калачиком під його боком, вдихаючи пахощі сонного чоловічого тіла.

Згодом чи завтра настане розлука.

Злиняють поцілунки на тілі, як ранкові звізди.

І заболить десь глибоко за ґратами грудей, бо треба казати «прощай» чи «до зустрічі» і кидатися з головою у вирви буднів. А тут сонно, і лагідно, і добре, як у мами…

— Ти моє нічне пташеня і ранкова пташка… — шепоче у волосся розніжений чоловік і повертається до мене обличчям.

Притомлене сонце встає з його очей — і ми цілуємося ніжно, без пристрасті, лише з безберегою ласкавістю і теплом.

Його пестощі легкі, як літні метелики.

— Ти чудо… — кажу, не чуючи власного голосу. — Ти моє чудо чудесне…

Ми пригортаємося одне до одного, наче шукаємо порятунку, — і хвиля ніжності гойдається між нами.

— …Це тече потік… — знову шепоче у волосся чоловік, обома руками горнучи мене до себе. — Хіба думаєш, як вода б'ється в камінь чи лиже пісок? Хіба аналізуєш його течію чи колір? Ти просто чуєш, що він тече і заглушує всю решту звуків… чуєш його — і знаєш, що він — твоя схованка. Ти знаєш, що ти моя схованка? Знаєш? Я слухаю твоє волосся, і дихання, і пальці. Ти вся говориш. Ти чудова… і чудова твоя мова… і вся ти. Не плач. Не треба.

Знаєш, учора мені було так, що слабодухий поліз би в петлю. І все в мені волало, аби ти озвалася. Я був би плакав у тебе на грудях так, як ти тоді тут, уперше. Мені здавалося, що ще мить — і серце розірветься від болю і несправедливості. Але бачиш, якась сила дає нам компенсацію. Я справді думав пережити цю епоху круків сам, бо не хочу, щоб на тебе упало бодай одне пір'я з їхніх чорних крил.

— Обніми мене ще… отак… і не встидайся сліз…

— …Сонце моє, коли б я міг, я плакав би тепер від радості. Та радість моя велика, і в ній не лишилося сліз, моя пташко. Знаєш, коли ставало геть зле, нестерпно, я відчиняв балкон і вдивлявся у ніч, наче чекав приходу небесної жінки, щоб настала мить дурману, чи забуття, чи безумства — лише ні крихти дійсності. А жінка прийшла — така маленька, така земна і ласкава, що я й незчувся, як стало добре. Хочу і хочу цього добра, мій комарику…

— Вадиме… — перемовчавши і перемучившись, таки зважуюся. — У тебе великі проблеми?!

Він нахиляється наді мною, розгладжує волосся, чоло, губи, тоді встає, бере мене на руки і мовчки кружляє по кімнаті.

Заплющую очі.

Мені соромно.

А він обережно кладе мене в широке крісло, обгортає ліжником, сам сідає на килим, уткнувшись головою в мої коліна. Його шкіра пахуча і прохолодна. Долоня палає у нього на плечі.

Безконечне мовчання тисне тишу — і раптом уривається беззвучним зітханням великого, могутнього чоловіка, що цілує коліна маленької зіщуленої жінки.

— Проблеми?! Це не проблеми, мій комарику… це облога перед вигнанням. Бачиш, поки я цієї ночі шукав дороги до раю, мене вже вигнали з пекла, думаючи, що виганяють з раю.

Може, цієї миті я вже ніхто. Може, злітаю з тієї драбини, що несла мене наверх… рано чи пізно це має трапитися, якщо не сталося вчора.

Але учора нема ні тут, ані деінде. Воно законсервовано в пам'яті.

А вигнання — це надовго. Та перед вигнанням беруть у облогу. Це, знаєш, таке собі невидиме коло, яке спершу не змикається, не звужується — лише коливається, гойдається непомітно. Чую його подих, бо я — наче в центрі Всесвіту, і цей звір дихає на мене. Він мене зімне і розтопче. Він уже наелектризований, і його паща вогнедишна. Ще не агресивна, та уже небезпечна. Звір поки що не випускає пазурів — він чекає, щоб я захитався від коливання… вони мене хочуть узяти облогою.

— Боже! Не говори так страшно… — виплутуюся з ліжника, безсоромно-біла, сповзаю на килим і обвиваюся, як ліана, як плющ, круг безсоромно-білого чоловіка, що дивиться поблажливо, мов знає щось не доступне в цю мить мені. — Хай буде, як буде. Це не має значення. Може, так навіть краще. Я люблю тебе. І ми вборонимося. Я також добре знаю подих цих вогнедишних кіл, що схожі на кола водяні. Начебто ще тиша — та вже неспокій. Ледь сколихнеться одне — і Боже! — думаєш: чи це вже настала моя черга? Чи вже за мною? Чи ще ні? Знаєш, мені іноді здається, що всі в облозі. І ніхто ні в чому не є впевнений. Бо кола довкруг кожного щоразу звужуються, стискаються, і кожен намагається перекинути частину коливання на іншого. Кожен дрижить, що завтра зметуть саме його. Через те маса людей живе, скована страхом бути зметеними. Хіба ці знання можуть стати причиною твого страху?

— Ні, комарику. Істотна різниця в тому, що я уже зметений. Розумієш? Уже… чи завтра, коли мені буде підписано вирок.

— Але ж його підписуватиме зграя!

— Ну то й що? Хіба від цього легше? Мені здавалося, що я був першим, а тепер я стаю нічим. Треба було цілком прийняти правила їхньої гри, схилити голову і обхопити руками коліна. Але той, хто чекав цього, не був жінкою… лиш ти мене можеш бачити прикляклим. Спокушай мене… я вже вилетів з обойми. Значить, я багато від чого дурного вільний. Я тепер природний. І мені добре, що я це маю.