Дерево бодхi. Повернення придуркiв [Романи]

Вона прикурює від полум’я в дзеркалі, бачачи його на тлі маминого портрету, що висить на стіні у сутінках: чорного, темного й освітленого ранішніми променями, світлого до різі в очах гілля її кімнатного дерева, що так швидко росте, і кутик відсунутого до стіни столу… Мар’яна затягується лоскітливим теплим димом, стримується, щоб не кашляти — затягується вдруге і тихо конвульсує, заплющивши очі з червоними плямами й смугами на чорному тлі, дивиться на стелю, опустивши руку з цигаркою, що димиться, кашляє, втирає сльози, відчуваючи вогкість усередині й назовні — у кімнаті, сповненій запахом тютюнового диму й довгою сірою павутинкою, яку вона зауважила, дивлячись на стелю.

За мить вона біжить на кухню, почуваючись незручно в більших на п’ять розмірів мештах, наче в ластах, «і рухи в тебе, наче біжиш на кухню в ластах», і гасить цигарку, що згорає зашвидко, в краплині води, у мийці, дякуючи, що їй не доводиться ще відкривати кран, бо ж вода все капає-капає: вже з іншої причини й місця…

Тепер це вже знову Мар’яна: скидає з себе чоловічий капелюх, розтріпує волосся, знімає з шиї петлю краватки із нав’язливою думкою про те, що вона щось пропустила або й забула… забула. Щось, заради чого вона тепер червона й присоромлена. На мить їй паморочиться в голові, Мар’яна похитується, спершись до стіни, тоді свідомість вертає до неї разом із гучними поштовхами серця, жінка поволечки вбирається у свою оболонку, одіж, та, ставши навколішки, молиться Богу:

— Прости мене, прости грішну, прости… у маминій кімнаті!.. грішна, прости… я… я знаю, що це була я… так, це була я… це все я робила… прости мене!.. Я невдячна, я сліпа, я… я така щаслива! Що Ти в мене є, Боже!.. я зовсім здуріла.

III

«Бог звичний до будь-яких гріхопадінь, і єдине, що його бентежить, — це те, що всі наші вчинки супроти свого сумління є вчинками проти Бога. Коли грішимо ми — впадає у гріх і Він. Тож Бог змушений відокремитися від нас якнайповніше для того, щоб бути незалежним від нашого впливу, бо зробивши нас усіх однаковими й рівними поміж усіма іншими живими істотами, Він тим самим узалежнив нас одне від одного… І коли ти хочеш вирватися звідси і подолати кордон, який відділяє тебе від Нього, то усвідом, що інші теж прагнуть цього. Кожен хоче звільнитися із маси, відокремитись, стати як Бог, та зважай, що будь-хто, такий як ти, просто скаже: чи ти кращий від мене, чи я гірший від тебе, коли ти хочеш відділитися від мене?.. Злодій, коячи злочин, намагається передовсім бути врешті відокремленим від суспільства, нехай ув адекватний жорстокий спосіб; митець, що пошуковує слави, прагне числитися найкращим у своїй царині на противагу іншим; навіть селянин-відлюдник, що ховається на хуторі посеред полів, є таким самим втікачем від світу, як і той, що полюбляє велелюддя…» — читає Мар’яна, сидячи на роботі, у бібліотеці. На її носі — окуляри в пластмасовій оправі, зі шнурочком; у неглибокому розрізі декольте видно позолочений хрестик на ланцюжку, її щоки все ще вкриті червоними прожилками — вуглинами від пожежі. Усе її єство являє собою згарище. Посеред згарища височить у небо власне вона, Мар’яна, її серцевина, кісточка з паростком, наче загартована вогнем і тому недоступна йому цегляна пічка з комином. Тепер їй нічого гріти, бо навколо — порожнеча. Власне, Мар’яна ні в чому не винна. Вона ж бо не вдіяла нічого протисутнісного. Просто її вихід поза межі себе, що закінчився так буденно, показав, що вона так само відповідає за вчинки інших, як і Бог, що її створив. Вона зрозуміла, що залежна.

Звичайно, вона могла вдатися й до боротьби, точніше, продовжити боротьбу, зміцнюючи себе як безчуттєву, позірно добру, працездатну жінку. Бабу. Скільки ж їх таких дивиться щовечора телевізор, мовчки співпереживаючи комусь?.. Чи, може, така незвична поведінка Мар'яни пояснюється тим, що в неї не було телевізора?.. Дуже просто: у неї не було телевізора, і їй нічим було себе розважити, отак… Але ж уже рік відтоді, як вона вдягає костюм діда, вона ще зо дві доби червоніє, і колеги по роботі запитують, чи в неї, бува, не лихоманка, а вона ще більше заливається фарбою й віднікується… Але ж як їй буває добре! Цікаво, що відбувається з атомами, з яких ми складаємося, коли ми відчуваємо орґазм?.. Є підоза, що Нічого.

— А як твоя рослинка? — питають у Мар’яни панянки-бібліотекарки.

— Та нічого, росте, — відгукується вона. — Росте швидко.

— Ти що, її поливала? — сміються. Вона теж посміхається:

— Ну та! Таке скажеш…

Мар’яна довго тримає пальця на кнопці біля сусідських дверей, прислухаючись до відлуння всередині, тулить носа до щілин, і їй видається, що з квартири пахне газом. Вона принюхується ще й справді відчуває запах газу. Тоді Мар’яна схвильовується й чинить звично: дзвонить до сусідів. Чути, як відчиняються внутрішні двері, хтось припадає до вічка й мовчить, нарешті відгукується рипучим старечим голосом: «Хто там?»

— То я, Мар’яна, ваша сусідка з другого поверху…

— Яка ще Мар’яна?.. Якась Мар’яна… А, Мар’янка! — інтонації змінюються на привітніші.

— Тут газом чути…

— Ба! Цыганам не открывай! — чути наказ онука.

— А, кхі-кхі… Нікого вдома нема… Син і нєвєстка в гостях… — долинає з-за дверей. — Ти в службу подзвони…

Мар’яна відходить від дверей, відчуваючи, що за нею пильно спостерігають у вічко, і знов пересвідчується, що в спільному коридорі виразно чути газом.

У себе вона набирає номер аварійної газу, і за п'ятнадцять хвилин на подвір’я з виттям приїжджають два пожежні автомобілі, а за ними — швидка, що спричиняє жвавий інтерес у сусідніх будинках: люди виходять на балкончики, відчиняють вікна… Мар'яна стоїть на подвір’ї. Підбігає командир пожежників у яскравому захисному костюмі, певно, подарованому американцями:

— То ви сусідка?

— Я… А вас газовики викликали?..

— Що тут вибухнуло, не бачу…

— Я не викликала… Я газовиків…

Жінка-медик, що вийшла з бусика швидкої, тримаючи руки в кишенях халату, повільно підходить і з саркастичною усмішкою дивиться на розлюченого пожежника і розгублену Мар'яну:

— Що? Визвали всіх, кого можна?.. Будинок заміновано, чи котик на дерево заліз?..

Лікарка, звичайно, не має на увазі саме Мар'яну, а говорить узагальнено, але Мар'янці від того не легше, і вона думає, що про котика — це точно.

Ще чверть години медики й пожежники погрожують Мар'яні різноманітними штрафами, потім зв’язуються з диспетчерською і з’ясовують, що телефонувала літня жінка, яка була дуже схвильована й налякана і тому говорила незв’язно, згадувала страшний вибух, пожежу й просила порятувати її з онуком. Дзвонять до дверей сусідки, але квартира вже не подає ознак життя, і коли вже всі збираються їхати, на подвір’я завертає сірий УАЗик із жовтою смужкою і написом: «Аварійна. Газ».

Пожежники з медиками вирішують побути ще трохи. Газовики — двоє старших чоловіків із жилистими засмаглими руками — намагаються перекрити газ на весь будинок, але їм це чомусь несила. Газом стає виразно чути вже й надворі. Сім'ю з другого поверху та Мар'яну просять відійти від будинку подалі, а краще — прогулятися парком (зараз-з…). Медичний бусик виїжджає з невеликого подвір’я й зупиняється неподалік на вулиці. Більшість глядачів з будинків довкола вже втратили інтерес до події, але кілька облич ще липнуть до вікон. Друга квартира зберігає мовчанку, незважаючи на всі погрози й обіцянки лих.

Прибігають захекані газовики, що перекрили газ ледь не на весь мікрорайон, але в тому, чи перекрили остаточно, вони не впевнені. Пожежник несе загрозливого виду інструмент, помальований яскраво-жовтою фарбою, певно, теж подарунок американців, — стара деревина дверей першої квартири м'яко хрускає — полотно злітає з петель і повисає на ланцюжку.

— Вони дома! — трагічним голосом коментатора футбольного матчу каже молодий пожежник у старому пожежному комбінезоні. За дверима — ґратка-гармошка, замкнута великим висячим замком явно зсередини, а не зовні; рух ломакою — замок із дзенькотом падає, відділившись від грубої дужки, ґратку смикають, складаючи, а вона несподівано і з гуркотом теж валиться в коридор — інший кінець її виявляється не прибитим, ґратка тримається лише на замку… Пожежники плюються, газовики обережно заходять в коридор, озираються, ідуть на кухню. У квартирі темно, хоч іще не вечір, — певно, господарі зашторили вікна.