Спокута

Нетл, прикусивши нижню губу, що надавало йому вигляду якогось добродушного спантеличеного гризуна, вислухав його до кінця й сказав:

— Я так і знав, курва мама, так і знав.

Вони стояли біля розбомбленого будинку, напівзруйнований підвал якого нагадував велетенську печеру. Схопивши Тернера за кітель, Нетл потягнув його вниз по битій цеглі. Він обережно вів його через підвал у пітьму. Тернер знав, що це зовсім не те місце, але не мав сил опиратися незвичній Нетловій рішучості. Десь попереду з’явився вогник, потім другий, третій. Цигарки людей, які вже знайшли собі там притулок.

— Гей ви там, — пролунав голос. — Валіть звідси. Тут і без вас повно.

Нетл запалив сірник і підняв над головою. Усюди вздовж стін, обпершись об них, сиділи солдати, більшість із них спали. Ще декілька лежали на підлозі просто посередині, але місце ще було, і коли сірник погас, Нетл натиснув Тернеру на плечі, примушуючи сісти. Вигрібаючи з-під себе уламки цегли, Тернер відчув, що сорочка знову намокла. Може, кров чи якась інша рідина, але болю наразі не було. Нетл накинув Тернеру на плечі шинель. Вага тіла не тиснула більше на ноги, чудесна легкість розтеклася від колін угору, і він знав, що цієї ночі вже навіть не поворухнеться, як би це не розчарувало Нетла. Коливальний рух цілоденного ходіння передався тепер підлозі. Тернер відчував, як вона розхитується й брикає під ним у повній темряві. Проблема зараз полягала в тому, щоб поїсти, уникнувши пограбування. Щоб вижити, треба бути егоїстом. Але поки що він не робив нічого, в голові була блаженна пустота. Через якийсь час Нетл розбудив його штурханцем і тицьнув йому в руки пляшку з вином. Він обхопив шийку губами, перехилив пляшку й став пити. Хтось почув оте булькання в горлі.

— Що там у вас таке?

— Овече молоко, — сказав Нетл. — Ще тепле. Хочеш?

Почулося відхаркування, і щось тепле й драглисте ляпнуло Тернерові на руку.

— Ви брудні скотиняки, от ви хто.

Пролунав ще один голос, загрозливіший.

— Ану позатикайте морди. Я заснути хочу.

Намагаючись рухатися беззвучно, Нетл намацав у наплічнику ковбасу, розрізав її на три шматки й передав один Тернеру разом із куснем хліба. Той простягся в повний зріст на бетонній підлозі, натягнув на голову шинель, щоб не чути було м’ясного духу й звуків жування, і в духоті свого ж власного дихання, впираючись щокою в цегляні й камінні уламки, почав їсти найсмачніше в своєму житті м’ясо. Лице все ще пахло ароматизованим милом. Він кусав хліб із присмаком армійського брезенту і рвав зубами й смоктав ковбасу. Коли їжа дійшла до живота, в грудях і в горлі розлилося тепло. Йому здавалося, що він ішов цими дорогами все життя. Заплющував очі й бачив, як рухається асфальт і як у полі зору поперемінно з’являються його ноги. Навіть жуючи, він відчував, як раз по раз провалюється в сон, нехай навіть на кілька секунд. Він увійшов у якийсь інший часовий вимір і був зараз зацукрованою мигдалиною, яка зручно вмостилася в нього на язику, а її солодкість належала іншому світові. Він чув, як солдати жаліються на холод у підвалі, і був радий, що сам він закутаний у шинель, і відчував мало не батьківську гордість, що не дозволив капралам викинути їхні шинелі.

У підвал зайшла група солдатів, які шукали притулку й запалювали сірники, зовсім як вони з Нетлом. Він відчував ворожість до них, його дратував їх західний акцент. Як і всі інші в підвалі, він хотів, щоб вони забралися геть. Проте вони знайшли собі місце, десь за його ногами. Він вловив запашок віскі, і вони йому не сподобалися ще більше. Вони галасливо облаштовували свій нічліг, а коли хтось із-під стіни кинув: «Селюхи срані», один із них метнувся на голос, і навіть здавалося, що зараз почнеться сварка. Однак темрява і втомлені протести присутніх вберегли мир.

Невдовзі чулося вже тільки розмірене дихання й хропіння. Підлога під ним усе ще начебто хилилася, потім почала розгойдуватись у ритмі розміреного маршу, і Тернер знову відчув, що він надто переповнений враженнями, надто збуджений, надто виснажений для того, щоб спати. Крізь шинельне сукно він намацав пачку її листів. Я чекатиму тебе. Повертайся. Слова не були безглуздими, але зараз вони його не зачіпали. Тут усе було ясно — коли одна людина чекає іншу, це нагадує арифметичну суму і так само позбавлене емоцій. Чекання. Просто одна людина нічого не робить, весь час, а друга до неї наближається. Чекання — це важке слово. Він відчував, як воно тисне на нього, важке, наче шинель. Усі в цьому підвалі чекали, й усі на березі теж. Вона чекала, так, і що далі? Він намагався почути, як її голос вимовляє ці слова, але чув лише свій власний, заглушений ударами серця. Він навіть обличчя її не міг пригадати. Намагався скерувати думки на нову ситуацію, на ту, яка начебто зробить його щасливим. Усі складнощі кудись зникли, нікуди не треба було спішити. Брайоні змінить свої свідчення, перепише минуле так, що винні стануть невинними. Але що таке вина в наші дні? Дешевина. Усі винні — і ніхто не винен. Зміна свідчень нікого не порятує, бо не вистачить ні людей, ні паперу й чорнила, ні терпіння й спокою, щоб записати твердження усіх свідків і зібрати всі факти. Свідки також винні. Весь день ми спостерігали злочини один одного. Ти сьогодні нікого не вбив? А скількох ти залишив умирати? Тут, у підвалі, ми про це нікому не скажемо. Ми виспимося й забудемо про це. Брайоні. Його зацукрована мигдалина мала присмак її імені, і це здавалося таким химерним і неймовірним, що він навіть засумнівався, чи правильно запам’ятав його. Й ім'я Сесилії також. Невже він завжди сприймав як належне дивовижність цих імен? І навіть це питання важко було втримати в голові. У нього тут, у Франції, стільки незавершених справ, що йому здалося доречним відкласти свій від’їзд в Англію, навіть хоча торби вже спаковані, ці дивні, важкі торби. Ніхто їх не побачить, якщо він залишить їх тут, а сам повернеться. Невидимий багаж. Він повинен повернутися й зняти хлопця з дерева. Він уже робив так раніше. Він повернувся туди, де нікого не було, і знайшов хлопців під деревом, і ніс П’єро на шиї, а Джексона на руках через парк. Такі важкі! Він був закоханий — у Сесилію, у близнюків, у свій успіх, у світанок із туманом, що світився таким дивним світлом. А як його зустріли! Зараз він звик до такого, це вже стало цілком звичайним, але в ті часи, до того, як душа огрубіла й стала нечутливою, коли це ще було новиною і все інше теж було новим, він гостро це відчув. І його справді схвилювало, коли вона отак вибігла з будинку й заговорила з ним біля відчинених уже дверцят поліцейської машини. Я чисту й щиру душу мав, / Коли тебе кохав. А він піде назад, тим же шляхом, яким прийшов, відмовившись від усього, чого вони домоглися, піде осушеними й похмурими болотами, повз лютого сержанта на мості, через розбомблене село, довгою вузькою дорогою, що тягнеться безкінечними полями, вгору-вниз, вгору-вниз, шукаючи ту бічну дорогу по ліву руку на краю села, навпроти взуттєвої крамниці, а тоді пройти ще дві милі, перелізти через огорожу з колючим дротом і далі лісом і полями аж до тієї ферми двох братів, де можна заночувати, а наступного дня в золотистому ранковому світлі поспішити за стрілкою компаса тією чудесною країною маленьких долин, де течуть струмки й гудуть бджоли, а потім піднятися стежкою до скорботної хатини біля залізничної колії. І до дерева. Позбирати з грязюки шматки обгорілого, роздертого одягу, клаптики піжамки, потім покласти його в могилу, того нещасного блідого хлопчика, і якось пристойно поховати. Гарний хлопчина.

Нехай винні ховають невинних, і нехай ніхто не змінює свідчень. А де зараз Мейс, хто допоможе копати? Той хоробрий ведмідь, капрал Мейс. Ось ще одна незавершена справа і ще одна причина, чому він мусить залишитися тут. Він повинен знайти Мейса. Але спершу він знову повинен пройти всі ці милі, повернутися на північ до того поля, де фермер із собакою все ще йдуть за плугом, і запитати у фламандської жінки і її сина, чи вважають вони його винним у їхній смерті. Бо людина часом надто багато бере на себе в марнославному пориві самозвинувачення. Можливо, вона скаже «ні» — по-фламандському. Ти хотів допомогти нам. Ти ж не міг перенести нас через поле. Ти ніс близнюків, а не нас, ні. Ні, ти не винен. Ні.