Вогненне око

Тепер от спілкується з напівдикунами. Він поставив казан із варивом. Хоч я й зголоднів за цілий день, але один вигляд жилавого синього м'яса примусив мене відмовитися. Незнайомець ковтав варене великими куснями, смачно чвиркаючи юшкою. Трохи помовчавши, він зразу почав оповідати про війну, і з його розповіді тільки й можна здогадатися, якого жаху він набрався за тієї війни. Що ніхто не врятувався, про те годі й питати. На цьому він швидко погасив каганця і за мить уже солодко хропів.

Прокинувся я від того, що хтось торсав мене за плече. Світало. Сонце ледь вибралося з-за пагорбів. Ми з незнайомцем нашвидку перекусили і налаштувалися в дорогу. Спочатку ми йшли степом, збиваючи сірий попіл; за півгодини зійшли в улоговину, до річки, – там стояв на пристані човен. Човен нагадував щось середнє між катарасом і простим рибальським човном. Незнайомець прудко заскочив, одіпхнувся багром, і ми попливли між чорних круч, що брилами нависали над нашими головами. Спочатку мені видавалося, що шлях по річці не займе й години, але ми все пливли, і з усього було видно, що кінця-краю не буде цій подорожі. Кручі відкидали важкі тіні на мертву, чорну як смола воду. Першу половину дороги ми мовчали; відтак заговорив я, цікавлячись країною, краєм, його назвою. На що мені дивакуватий чолов'яга відмовив, що й сам забув, – то від контузії, але обри, ті, котрі живуть біля Солоного Озера, називають її Золотою Країною Офір. Наскільки воно вірогідне, то навряд чи він знає. Одне він впевнено може сказати за багато прожитих тут років: людині не слід заходити далі від того, ніж їй призначено. «Отак», – прикрякнув він. І човен скоро поминув громаддя круч, виплив на рівнину. Сонце вже зринуло у високість, і я побачив зовсім близько спотворене обличчя незнайомця; діймала спека. Скільки сягало око, лежав степ, засланий, мов умисне, товстим шаром попелу; незнайомець, відпихаючись од замуленого дна, скаржився, радше недбало, одноманітно бубонів, що дощів багацько років не випадає в цій клятій країні. Сонце висіло в низькому небі. Здавалося, думки звітрювалися від одного погляду на степ. Попіл тріщав на зубах. Так минав час. Та от за годину човен уткнувся в порепане, мов коржі, висохле руслище. Незнайомець обперся на весло, так, аж забіліли круглі ґулі на кісточках лівиці; вперше він сказав чітко: «Оце біда, дивись, диким обрам у зуби потрапимо…» – Він налаштував самопал. Виявилося, що нам треба пройти рівниною добрий десяток кілометрів, і то навпрошки. Незнайомець обережно витягнув військову флягу, дав відпити кілька ковтків, зробив сам – один. І, дбайливо загорнувши в ганчірку, сховав флягу.

І ми пішли знову. Коли сонце запало до половини, перед нами виросло гряддя низьких кряжів. Я з розпачем подумав: «Куди це мене до біса знову занесло!» Проте незнайомець, обминувши гори, пішов у протилежний бік, голосно гримаючи своєю пукавкою. Він буркнув, щоб я тримався в нього за спиною. І тут ми вийшли до води. Безлюддя берегів говорило виразно про те, що й тут пройшлася важкими стопами війна. Сутеніло. Червоне передвечір'я гнітюче давило на тім'я. Незнайомець вів мене берегом, грізно потрясаючи пукавкою. Нарешті нас перейняли якісь постаті, що тримали в руках смолоскипи. Це й називалося обрами – двоє зморщених, маленьких, зігнутих від недоїдання чоловічків. Один тягнув щось на кшталт прапора з двоголовим котом. Вони тоненькими голосками попросили поїсти, бо місія прибуде лишень за тиждень. «Тиждень», – скрушно подумав я. Проте, якби я не жив із ними тиждень біля мертвого озера в печерах, то цієї історії не було б. Та й чи добрався б, чи доберуся колись до світу, звідки я вийшов? Човен раз по раз затоплює, двигун працює з перебоями, а моряки вічно п'яні. Вони час од часу духопелять капітана. І я скрушно думаю: мо', й справді нам не милуватися квітами, а радше займатися їх плеканням? Над нашим пароплавом зависло низьке небо, затягнуте чорними хмарами, з вилізлим, зеленкуватим, мов у потопельника, оком місяця. Довго ще пливти в пітьмі… Хто його знає. Дорога кудись виведе без огляду на керманичів.