Катастрофа в РАЮ, Подорож до Эльдорадо.

— Хто ж вона, ця наїзниця? — запитав Галасун.

— Моя дружина, — не без гордості повідомив Тау.

— Циркачка, виходить?

— Та ні, яка там циркачка, просто одне з її числена них захоплень.

Панько Федорович тільки головою похитав.

Найпрудкіші з прудких пірнули і зникли. Натомість випірнули двадцять два дельфіни. Половина — з білими спинами, половина — з жовтими. Чорною фарбою чітко виведені номери. В корзинці над водою повис суддя з свистком. Він кинув на воду великий червоний м’яч і свиснув. Жовті підхопили м’яч і почали тиснути білих до воріт, в яких застиг дибки дельфін-воротар. Одинадцятий номер жовтих, спритно маневруючи, штовхав м’яч далі й далі.

— Би-и-ий! Бий! — заволав хтось на трибунах.

В цей момент один з захисників білих підпірнув під жовтого форварда. Що він там зробив, не було видно, але форвард скривився від болю, пустив м’яч і вивернувся голічерева. Суддя припинив гру. Він підкликав до себе білого захисника і показав вказівним пальцем вниз. Дельфін, виправдовуючись, щось пищав, але суддя був невмолимий. Публіка свистіла. Все ж білий захисник мусив пірнути — вигнали. Жовті знову кинулися в наступ. Один з них швидко пройшов краєм і високо навісив м’яч на ворота. Інший форвард жовтих підскочив ще вище, в повітрі перетнув шлях м’ячеві і разом з ним влетів у ворота. Трибуни ходором заходили. На табло засвітився рахунок 1:0.

Тепер ні Галасун, ні Купчик не потребували пояснень. Гра захопила їх, вони разом з усіма глядачами плескали в долоні, а коли захисник білих після другого гола в розпачі метельнув хвостом по морді жовтого центр форварда, Панько Федорович не втримався, заклав два пальці в рота і свиснув так, що трибуни заплескали.

У сусідній ложі сиділи Стенлі Хар і Ліліан Коко, яким давав пояснення Геродотіус. Коко раз по раз зиркала на Тау. Ці ельдорадці починали її цікавити. Вперше в житті чоловік так спокійно, ні, можна сказати, так. байдуже сприйняв її залицяння. Взагалі їй вперше довелося залицятися, самій виявляти ініціативу. Там, ах, там — за один її погляд, за одну усмішку мільйон дали б. Ні! Вона цього так не залишить! Він ще буде повзати перед нею на колінах!

— Даруйте, добродію і добродійко, ми не сподівалися на вашу появу. Тому й не приготували для вас концертного сюрпризу, — Ізоль-Гол передавав Стенлі і Ліліан слова Геродотіуса. — Цей номер для наших гостей з України…

Ліліан не могла звести очей з Тау і не помітила, як на майданчик, що покрив воду, вийшов огрядний чоловік з довгим “оселедцем”, закрученим за праве вухо. Стенлі не міг зрозуміти, чого той чолов’яга боязко озирається навкруги. Ось він тупнув ногою, щось заспівав, підморгнув публіці і поліз в задню кишеню шортів. Витяг звідти невеличку плескувату пляшечку з рожевим коктейлем, почав розглядати її на світло. Якраз в цей момент на майданчик вискочила жіночка і сердито залементувала:

Звідкіля ж це ти узявся?

Де так довго пропадав?

Хоч би бога побоявся!

Хоч би трохи сором мав!..

Чоловік обізвався таким глибоким і соковитим басом, що у Галасуна і Купчика мимоволі щось у грудях обірвалося і лоскотно-лоскотно поповзло вниз. Той оксамитний, глибочезний бас аж струшував повітря, увесь Форум:

...Лишенько таке зробилось:

Трохи-трохи я не вмер.

Занедужав я в дорозі,

Та й набрався я біди…

— Ну, тут вам пояснень не треба, — усміхнувся Тау — Одарка — Сольфа, дружина доктора Гена, Карась — наш шановний добродій Семирозум.

— Хто-хто? — Г аласуй аж підскочив у кріслі.

— Що вас так дивує? — стенув плечима Семирозум. — Хіба вам не до вподоби його голос?

...Ну, це вже занадто! Ну, хай дружини докторів і космонавтів виписують усякі гугелі, але… голова комісії, член Ради десятьох? І що ж це вони самою самодн яльністю пригощають, а справжніх артистів жаль показати? Галасун пригадав, як і його колись тягли в самодіяльність. Гуртківці надумали ставити “Наталку Полтавку”. А він, бачите, дуже підходить на роль возного. Хм! Найшли возного! Так би ото він, присланий з міста голова колгоспу, і виперся на сцену — на сміх, на глум.

— А що ж це — у вас справжніх артистів нема? — насмілився запитати, коли співаків змінили акробати.

— Я не розумію, що означає — справжні. Концерт не до вподоби вам?

— Та ні, чого ж, до вподоби. Тіко дивно — жодного народного або хоч заслуженого.

— Ах, даруйте, справжні — значить професіонали? Зрозумів. Таких у нас справді нема. Ні артистів, ні

письменників, ні художників.

— А хто ж для вас книжки пише, картини малює?

— Всі. Тобто всі, хто відчуває, що йому конче треба писати, малювати, щось істотне повідомити. Хоча інколи декому доводиться витрачати на це досить багато часу, так би мовити, спеціалізуватися.

— М-да… — скептично зауважив Панько Федорович. — Самодіяльність, а отсюда і безотвєтственность. Ну, це діло поправиме. Як домовимося про золото, ми вам разом з чавуном задаром пришлемо бригади — писателів.

Тау спробував пояснити, що на Ельдорадо якось не відчувається брак творчих сил, але Галасун і слухати не хотів — як же не відчувається, коли на сцену мусять виходити такі товариші, котрим місце тільки в президії.

Поки Галасун з’ясовував з Тау питання кадрів, акробатів на майданчику змінив меткий сухорлявий ельдорадець. Він вийшов з невеличкою складаною ширмою і сумкою. Поставив ту ширму, заховався за неї на хвильку — і вийшов звідти… Ну, чистісінький тобі Семирозум! Почав говорити щось по-своєму. Що саме, Панько Федорович, звісно, не міг утнути, але сам голос, інтонації — точнісінько, як у Семирозума. Публіка реготала. Потім чоловічок знову зникав на хвильку за ширмою і з’являвся то в подобі Тау, то в подобі бородатого Герон дотіуса і навіть в подобі Міс-і-Сіпі. Він щось говорив, виспівував якісь куплетики. Публіка животи надривала від сміху. А Г еродотіус і Т ау плескали захоплено в долоні. Один Панько Федорович сидів похмурий. Т ой вертлявий чоловічок явно не припав йому до смаку. Та й публіка теж… Гудить, перекривляє руководство, а вони, натурально, й раді. Гм! І руководство теж мені… Плескає в долоні, регочеться! Несолідно. Несолідно!

Стенлі Хар як прикипів очима до показового майданчика на початку вистави, так і не ворухнув головою. Здавалося, він увесь поринув у мистецтво. Проте досить було заглянути в його очі, аби зрозуміти — Стенлі зосереджено, гарячково міркує. І хвилюють його не проблеми розвитку мистецтва на острові Ельдорадо.

...Не спалося. Не лежалося… І сон його ніяк не брав. Десь тут поряд поселили і цю парочку. Ох, і ушлий же, видно, цей тип, цей американський урка! Ні, від мене не сховаєшся, мене не обдуриш. Як він тим кіношницьким апаратом нишпорить і нишпорить по всьому! Хіба Семйон за ним вженеться зі своєю клацалкою? Ох, пахне діло керосином, а може, бельзином. І назад, як назад добиратися? У них же тут бельзину давно і в згадці нема. Позичити у цього фертика? Так він тобі й позиче! Познімає, порознюхує все, награбастає золота, заведе свого метелика — і, натурально, фіть! Дожени його! І що його робить, і як його бути? Головне — нема вказівки. Сам, усе сам маєш вирішувати!

У складній ситуації опинився Галасун. Багато курсів кінчив Панько Федорович, а от на прискорені курси міністрів Іноземних справ чи хоча б рядових дипломатів не випадало йому потрапляти. А Купчик? Той взагалі якось без курсів життя пройшов. Самодіяльник, з якого боку до нього не підійди. Лежить он собі на тахті і такого хропака задає — можна подумати, богатир Ілля Муромець спочива. Ноги йому на цей раз Панько Федорович наказав перед сном помити. Але й з помитими ногами Семена Михайловича Панькові Федоровичу не спиться.