Катастрофа в РАЮ, Подорож до Эльдорадо.

Миколка міг би говорити без перерви ніч і день, іще ніч і день, якби не треба було зупинитися, аби перехилити чарчину чи покуняти хоча б годину. Отакий був Миколка Скоробрех. І хоч прізвисько йому дали не зовсім милозвучне, та всі його лю’били без міри, бо так він складно говорив, що годі було й розібрати, де правда, а де вигадка. Найвідвертіша побрехенька звучала з його уст чистісінькою правдою. Кожен курінь хтів би мати у себе Миколку, та капулівці не відпускали його. І ось влітку 1615 року під час походу на Константинополь Миколка зник. Як у воду впав. На Січі так і рішили — потонув під час висадки між двома гаванями турецької столиці — Мізевною та Архіокі.

А ось тепер, через півтора року, Миколка Скоробрех об’явився. Він сидів на лавці і мовчав, а товариство заглядало йому в рота і теж мовчало. Дехто загодя пирскав у кулак.

— Гетьман іде! Гетьман! — загули в натовпі.

Протискуючись крізь стовповисько, сунув з джурою до столу сам Сагайдачний. Діставшися середини, гетьман накинув оком туди-сюди, зупинив погляд на Миколці, і очі його посвітлішали, взялися теплом.

Миколка шанобливо привітався з гетьманом, а той сів навпроти нього на місце, яке швиденько звільнили. Джура став позад господаря, тримаючи на руці гетьманський коштовний кунтуш. Сагайдачний зостався тепер у малиновому сукняному жупані, застебнутому на темно-вишневі шовкові Гудзики. Він закасав вузенькі рукави жупана з розрізами мало не до ліктів, і стало видно що жупан підбитий картатим персіянським шовком. Високу хутряну шапку з верхом, погаптованим сріблом, гетьман не зняв. Мав він вигляд лагідний та побожний. Чуткі, трохи відстовбурчені вуха, довгий, з виразними крилами ніс, широко відкриті карі очі. М’які тоненькі вуса звисають на шовковисту клинцювату борідку. Глянеш — ну, чоловік божий, попик лагідний. Та нікого з козаків той сумирний вигляд не вводив в оману. Кожен знав, яка тверда у гетьмана рука, який нещадний він до ворога. Та й не тільки до ворога, а й до свого брата, якщо той десь похибнеться. І все ж ось уже впродовж кількох років обирали його собі за отамана, бо мудра ото голова на плечах, бо хоч і суворе його слово, та справедливе. І шаблюка оця вигнута, що причаїлася нині в інкрустованих сріблом піхвах, промаху не знає.

— То слухаємо тебе, балаклію, — мовив гетьман, як слід вмостившись. Хоч і певен був у собі Конашевич, та все ж серце тенькало перед виборами. Хотілося йому ще погетьмаиувати, туркам та унії перепуду нагнати. І як прочув про повернення Миколки, не зміг всидіти в своєму курені. Не підлизувався він ніколи до товариства, та все ж не терпілося взнати, чим дихає козацтво. На весну замислив гетьман піти з усім військом на Кафу, давно вона мозолила йому очі.

— То, батьку, ради святого різдва мо’… - запитально глянув Гармаш і термоснув у руці карафку.

— Що ж, у різдво то можебна штука, — погодився той.

Взяв келишок, почаркуваася з Миколкою на честь повернення, ковтнув оковитої, втер вуса шовковою хустиною.

Миколка неспокійно совався на лавці, і щось очі його не веселішали від випитого. Врешті одкашлявся, приклавши до рота кулака, — і товариство аж зітхнуло полегшено, аж зацитькало на тих, що ніяк не могли прилаштуватися, човгали та рипіли чобітьми.

— Чекаєте від мене, і ти, батьку, і геть усе славне товариство, веселої історії? — перепитав Миколка тонким фальцетом, і сльози зволожили його карі очі. -Ой не буде, братове, сьогодні веселої, не буде. Не до галу-балу мені. Не баєчку веселу, не побрехеньку сміховинну повідати хочу, а те, що насправді сталося зі мною, з чайкою нашою, з курінним Семирозумом, з усіма хлопцями. Вислухайте мене, не збиткуючи, а там… Хочте — прощайте, хочте — карайте… Вирушало нас позаторік на чайці, самі знаєте, зуповних п’ятдесят душ разом з курінним нашим Семирозумом, а теперечки один сиджу поміж вас, та й не знаю, чи такої честі годен… — Зійшли усмішки з облич слухачів, і вже не та запала тиша в курені, що недавно, а зовсім інша. — Як ото підпалили мк на радість християнам, на горе мусульманству Константинополь, то добре і наш курінь погуляв, дванадцятьох невільників на чайку привели, та дуже забарилися. До моря рідного зась — галери одна до одної вишикував лись, нема проходу. А як розчовпали, що наша чаєчка одна-однісінька, напосілися доганяти, з фальконетів палити. Аж до грецьких берегів, до теплого моря хортами гналися за нами. Хоч не догнали, та не одне ядро свистіло поміж нас, переполовинили, іродові душі… А там, у теплому морі, розходилася буря престрашнюща, розкидало нас і турків врізнобіч. А як втихомирилося, як вляглося море, сіли ми кружка, почали раду держать, думати, як же його бути. Слухав-слухав нас Семирозум, та й каже напослідок: “Нужда, хлопці, закон міняє. Нема до Січі вороття водою, то доберемося суходолом. Тільки пристати десь треба до людей християнських, до нашого брата привітних”. “От ми по зорях на захід пливли, пливли, вже й води в баклагах ні краплі, ні сухаря в комірчині. Здорожилися, геть пристали. Коли це берег, зелений та пишний, весь у квіті. Пристали — аж то Італіцька землиця. Нагодували нас, вином гарним почастували, а потім Семирозума, мене та ще Грицька Гнидявого у Рим повезли. Честь по честі, по кавалєрству, на дишкретні переговори. Показали город. Гарний, нічого не скажеш. Хати муровані й вікнасті. А собор який там зводять! Кебетливі люди! Така вже краса, така краса та пишнота, що й очей не відведеш⁴. Ну, поводили, поводили, а опослі допустили нас до самого папи римського. Сам він плюгавець миршавий, хоч і високого коліна чоловік. Я з Грицьком тільки сидів та очима лупав, дмучись для поважності. А курінний довго із папою, котрий при всіх своїх клейнодах сидить, латиною перекидався, а потім устав та й каже: “Гайда, хлопці, не буде діла”. Ну, вийшли ми, а він і розповіда: “Кличе нас папа в католики перейти, на службу стати в його варті. Платню обіцяє неабияку, одіж гарну та харч, Ну, я йому певного слова не сказав, бо ж думку товариства почути треба”. Повернулися ми до своїх, до моря, ізнов раду держати… Хоча яка там рада? Чи ж задля того від турків тікали, щоб до Риму пристати? Ні за злото, ні за срібло не продається віра наша, честь лицарська. Не грошолови ж ми дурноверхі. Запаслися швиденько водою, таким-сяким харчем, далі подалися. Не гибіти ж сидячки. І до ахриканського берега приставали, де самі тобі арапи чорні-чорні і хоч би тобі одна душа рідна знайшлася, і до гішпанського… Усюди воно люди — і добрі серед них, і злі, та неспідручно нам від них до рідного краю діставатись. І допливли ми до таких берегів, де і по праву руку земля, і по ліву земля, а попереду окіян-море без кінця і краю. Тут якраз показують зорі: треба цабе брати. Так воно ж такий вітрюґан знявся, що ні стерном, ні веслом не вправуєш. Та й рук чортма. Многих лихоманка гаряча забрала, інші заслабли, на дні лежать, водички просять. Сині та безпомічні, мов горобині голоцюцьки. От і понесло нас за вітром безбач бозна-куди. Скільки не молилися матері божій — не помогла. За що вона так розгнівалася на нас, сердешних, не знати. Так несло нас по хвилях високих, та по таких високих, що на Чорному морі нашому і не побачиш ніколи, поки геть не вибилися з сил. І лишилося нас на чайці живих обдертусів дванадцятеро. Семирозум, курінний отаман, царство йому небесне, Грицько Гнидявий, Лаврін Товстуха, Охрім Криворот, Іван Безручко, Сидір Зальопаний, Іван Лисун, Матвій Голобородько, Андрій Піджарко, Остап Нетеса, Кость Оправхата і я. Самі ребра та маслаки стирчать, одіж погнила на тілі, порозлазилася, позаростали, як чорти. Голодні, як вовки. Тут мене якось на світанку, коли окіян вже втихомирився, і підбила нечиста сила. Сидів я на стерні задньому, а піді мною комірчина, а там, у кутку, лежала одна-однісінька баклага з оковитою. Давали ковтнуть, кому вже дуже кепсько, несила очі розплющити. Кинув я стерно та й приклався потаймиру до баклаги. Якась тьма, мана якась на мене найшла, бо не лишилося в баклазі і краплини. Сів я знову за стерно, та невзабарі й беркиць на дно. Натщесерце розібрало мене… Пам’ятають тебе, батьку, пам’ятають твій наказ козаки, де б не були. То й за звичаєм нашим славним, справедливим, — знав же й сам, що в поході не смій і нюхати того зілля, — взяли мене побратими за руки, за ноги та й у воду, аби знав, як закон запорозький рушити… Як падав я, то зачепився несамхіть п’ятірнею за очеретяний обшив, прихопив очеретинку. У воді, бачся, швидко прийшов до тями. Глипнув — чайка вже далеченько. Ну, перебираю так-сяк ногами, руками. Думаю: молитву сотворю та й на дно окіянських риб годувати. Так тобі, думаю, і треба, харцизяко вошивий. Сотворив молитву, попросив матір божу, заступницю нашу запорозьку, аби дала побратимам дорогу до суші, та й на дно… Аж воно зовсім мілко. Ну, отак, до горла підступає вода. Ще захотілося мені зопалу пожити трохи. Зігнув коліна та й дихаю крізь очеретину, щоб наші часом не вернулися та ще не огріли веслом по тім’ї. Сиджу отак… Та ні, недовго й сопів через ту очеретину. Бо чую — як загримить, як заторохтить наді мною! Що б воно таке, думаю, ранок же видався ясний та сонячний, де б тій громовиці взятися? Така мене цікавість пойняла, вистромив голову з води, не зовсім, а наполовину. Тут і побачив, чесне товариство, таке, що сам нікому не повірив би, а так же оцими баньками побачив. Блискавиці перед чайкою так і повзають, так і сплітаються клубком гадючим. І небо гримить, ніби всї боги разом розгнівались. А потім раптом вщухло те бурхання та бухкання, і райдуга над чайкою встала семицвітна, а за тою райдугою, там, де нічого-нічогісінько не було, острів появився…