Бурецвiт
Бурецвiт читать книгу онлайн
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Ми йшли лісовою стежкою повз покручені стовбури невисоких дерев. Після його запитання я стала роззиратися.
— Я воліла б опинитися тут за інших обставин.
— А що не так? — здивувався він. — Обставини вельми романтичні.
— Так, — усміхнулася я. — Але коли нервуєшся, то не помічаєш краси навколишнього світу.
— То не нервуйся.
Я зупинилася й поглянула на нього. Він пройшов кілька кроків уперед, потім озирнувся.
— Як же мені не нервуватися, — сказала я. — Нас ледь не вбили вчора.
— Але сьогодні тебе ніхто не вбиває.
Я обвела поглядом ліс.
— Так, тут гарно.
Тіньслів кивнув. Ми пішли далі.
— То ви… бачили мою родину? — спитав він, ніби про щось несуттєве.
— Так, вашу доньку та сестер.
— Ну, і як вони?
— Ну, чесно кажучи, ваші сестри не дуже мені сподобалися, хоча я, певно, просто замало їх знаю. А ваша донька доволі приємна. Дівчина така… з характером.
Він усміхнувся.
— Живуть ніби непогано, — провадила я. — На вигляд здорові.
Дорогу нам перепинив повалений стовбур. Садівник вліз на нього і подав мені руку.
— А Мирона?
— Це хто?
Він всівся.
— Старша сестра моя. Вона хворіла сильно.
— Ми бачили лишень Листину та Славу.
— Значить, умерла, — зітхнув він.
Я присіла поруч на стовбурі.
— Може, вона була в лікарні чи ще десь.
— Та ні, напевно, що вмерла. А як виглядає моя дочка?
— На вас схожа… трохи. Очима. Волосся в неї довге, пишне. Статна така, гарна дівчина. Вона, до речі, дуже цікавилася, коли ви повернетеся додому.
— Нема вже сенсу повертатися, — махнув він рукою. — Їм там без мене непогано, та й мені тут добре.
— Але ж у вас тут нікого нема.
— У мене є орхідея.
— Але ж це лише квітка.
— Але ж вона жива.
— Але ж вона не ваша.
Він сердито глянув на мене.
— Хоч як би добре ви за нею доглядали… вона ніколи не буде вашою, бо належить іншій людині. Ці 24 роки — це ж була жертва, принесена заради того, щоб ваш рід звільнився від прокляття. І тепер час повернутися до власного життя.
— Мені нема до чого повертатися, — сказав він, спідлоба оглядаючи навколишні дерева.
— Чому ж нема? А ваша родина?
— Сестри вже, певно, не пам’ятають, як я виглядаю. А дочка вже доросла і чудово обійдеться без мене. Поки вона була маленька, їй потрібен був батько. А тепер вона може лише спитати, де я весь цей час вештався.
— Але вона знає де і знає чому. І хоче, щоб ви повернулися, — заперечила я.
Він похитав головою.
— А що я там робитиму? У мене нема професії. Моя професія — лісник. Колись учився на архітектора, але не довчився… та й хисту не було. Бачила, яку я тут звів халабуду?
Повернутися до свого життя… А чи було моє життя? Тоді ще нічого не встиг, а зараз уже нічого не встигну.
— Чому так песимістично? Ці роки теж не минули дарма.
Ви ж Садівник! Садівників усі на руках носять!
— А що з того, що мене на руках носитимуть? Що я робитиму далі? Що зі мною буде далі?
— Ну, звідки я знаю, — зітхнула я, — що далі. Там видно буде.
Садівник впав у роздуми і ніби не помічав моєї присутності.
— То ми можемо залишитися ще на трохи? — обережно спитала я.
— Так, — відгукнувся він.
— Ну, я піду.
Він кивнув. Я тихенько піднялася, зістрибнула зі стовбура і почала пробиратися назад.
9
Виявилося, що стежка була не одна. Їх було кілька, і вони зрадницьки перетиналися. Я переходила з однієї на іншу, сподіваючись вийти до Садівникового будинку.
— Заблукала?
Тенто в ефектній позі сидів на гілці дерева і хитав звисаючою ніжкою.
— Здається… трохи…
Він зіскочив.
— Дозволь провести тебе.
— Гаразд, — погодилася я.
— Сюди, — показав він шлях.
— Сюди? Точно?
— Так.
— Нікoли не подумала би.
Ми рушили в обраному Тенто напрямі.
— То ти не сердишся на мене більше, прекрасна діво?
— Не знаю… якби не ти, хлопців повісили б одразу. І мене звати Лірина! Називай мене Ліриною.
— Гаразд. А мене звати Тенто. Називай мене шляхетним Тенто, ну, будь ласочка!
— От уже фантазія…
За деревами можна було розгледіти обриси будинку.
— То ми вже прийшли? Так скоро?
Я почула розсерджені голоси, що, певно, належали Перлі та Бурецвітові.
— Що там відбувається? — пробурмотіла я.
— Схоже, сімейна сварка, — сказав Тенто.
Ми вийшли на галявину. Моя подруга сиділа на лавочці біля будинку, а шукач ходив довкола неї, викрикуючи:
— Ти заграєш геть з усіма тут!
— Що ти таке кажеш! Я просто намагаюся бути приязною. Ввічливою! Тактовною! Це те, чого тобі так бракує!
— Бракує? Можливо. Та як я можу закохуватися в дівчину, яка заграє з кожним зустрічним?! Вони всі в захваті від тебе!
— Це взагалі не мої проблеми, — вона встала, — вибач, та я не можу вимкнути свій природний шарм!
— І не треба вимикати, — сказала я. — Бурецвіте, ти геть здурів? Чого це ти верещиш на мою подругу?
Він обернувся, зробив крок до мене і в розпачі розвів руками.
— Я… я так не можу.
— Чому ти гадаєш, що я маю поводитися так, як тобі хочеться?! — Перла розізлилася не на жарт.
— А ви! — крикнув шукач. — Де ви взялися? Що ви робили в лісі?
Він розвернувся до Перли.
— Ви тут усі вже переділилися на парочки, чи не так?!
— Бурецвіте, опануй себе! — гукнула я. — Ти втратив розум!
— Ми всі вчора рятували твоє життя, йолопе! — крикнула Перла.
— Ну, дякую!
— Ну, на здоров’я!
Він трохи вгамувався, довго розглядав свої черевики, а потім підняв на неї очі та спитав:
— Але ж ти не могла не помітити, що нашим стосункам чогось бракує.
— Та нема ніяких стосунків! — вона піднялася. — Чого їм може бракувати?!
Перла подарувала йому гнівний погляд, розвернулась і пішла геть, за хвилину зникнувши за будинком.
— А де ж моя парочка? — спитав Мереж, який щойно вийшов з будинку на ґанок і слухав, схрестивши руки на грудях.
— Я піду повтішаю прекрасну діву, — запропонував шляхетний Тенто.
— Піди… — відгукнулася я.
Розбійник пустився слідом за моєю подругою.
— Що?! — обурився Бурецвіт. — Ну, все…
Він потер лоба й вирячився на мене з явною претензією.
— Садівник дозволив нам лишитися, — сказала я.
— Я щасливий!
Він поплентався в бік, протилежний тому, що обрала Перла.
— Недобре все це, — проронив Мереж.
— Звісно, недобре, — сказала я.
Він спустився з ґанку й наблизився до мене.
— Я відчуваю загрозу.
— Мені теж ніяково тут. Це місце зле прийняло нас.
— Річ не в місці, — сказав Мереж. — Загроза переміщується разом з нами. Бо вона походить від тебе.
— Що?
Я глянула йому у вічі. Він промовчав.
— Від мене походить загроза? Загроза кому?
— Може, Бурецвітові, може, мені, може, ще комусь, не знаю.
— Ти занадто близько взяв до серця пророцтво Медлия.
Він захитав головою.
— Річ не в цім, я відчуваю.
— Що ти можеш відчувати? Теж мені екстрасенс!
— Я можу більше, ніж здається, — заявив він.
— Справді?
— Не віриш?
— Мереже…
— Не віриш, що я можу більше?
Мені важко було вловити вираз цих асиметричних очей, та він справді був чимось занепокоєний.
— Вірю, — сказала я.
— Чесно?
— Так.
— Правда?
Він вглядався у моє обличчя.
— Слово даю!
Він кивнув і пішов назад до будинку.
— Ви всі просто подуріли, — прошепотіла я.
10
Увечері Садівник на прохання Перли розклав вогнище перед будинком. Ми сиділи втрьох довкола нього.
— Вас не було цілий день, — сказала я.
— У мене тут роботи повно, — відгукнувся він.
— Втомилися, мабуть, — поспівчувала Перла.
— Та ні… — мовив він і посував гілкою хмиз у ватрі. — Полюбляєте дивитися на вогонь, чи не так?