Бурецвiт

Ми йшли лісовою стежкою повз покручені стовбури невисоких дерев. Після його запитання я стала роззиратися.

— Я воліла б опинитися тут за інших обставин.

— А що не так? — здивувався він. — Обставини вельми романтичні.

— Так, — усміхнулася я. — Але коли нервуєшся, то не помічаєш краси навколишнього світу.

— То не нервуйся.

Я зупинилася й поглянула на нього. Він пройшов кілька кроків уперед, потім озирнувся.

— Як же мені не нервуватися, — сказала я. — Нас ледь не вбили вчора.

— Але сьогодні тебе ніхто не вбиває.

Я обвела поглядом ліс.

— Так, тут гарно.

Тіньслів кивнув. Ми пішли далі.

— То ви… бачили мою родину? — спитав він, ніби про щось несуттєве.

— Так, вашу доньку та сестер.

— Ну, і як вони?

— Ну, чесно кажучи, ваші сестри не дуже мені сподобалися, хоча я, певно, просто замало їх знаю. А ваша донька доволі приємна. Дівчина така… з характером.

Він усміхнувся.

— Живуть ніби непогано, — провадила я. — На вигляд здорові.

Дорогу нам перепинив повалений стовбур. Садівник вліз на нього і подав мені руку.

— А Мирона?

— Це хто?

Він всівся.

— Старша сестра моя. Вона хворіла сильно.

— Ми бачили лишень Листину та Славу.

— Значить, умерла, — зітхнув він.

Я присіла поруч на стовбурі.

— Може, вона була в лікарні чи ще десь.

— Та ні, напевно, що вмерла. А як виглядає моя дочка?

— На вас схожа… трохи. Очима. Волосся в неї довге, пишне. Статна така, гарна дівчина. Вона, до речі, дуже цікавилася, коли ви повернетеся додому.

— Нема вже сенсу повертатися, — махнув він рукою. — Їм там без мене непогано, та й мені тут добре.

— Але ж у вас тут нікого нема.

— У мене є орхідея.

— Але ж це лише квітка.

— Але ж вона жива.

— Але ж вона не ваша.

Він сердито глянув на мене.

— Хоч як би добре ви за нею доглядали… вона ніколи не буде вашою, бо належить іншій людині. Ці 24 роки — це ж була жертва, принесена заради того, щоб ваш рід звільнився від прокляття. І тепер час повернутися до власного життя.

— Мені нема до чого повертатися, — сказав він, спідлоба оглядаючи навколишні дерева.

— Чому ж нема? А ваша родина?

— Сестри вже, певно, не пам’ятають, як я виглядаю. А дочка вже доросла і чудово обійдеться без мене. Поки вона була маленька, їй потрібен був батько. А тепер вона може лише спитати, де я весь цей час вештався.

— Але вона знає де і знає чому. І хоче, щоб ви повернулися, — заперечила я.

Він похитав головою.

— А що я там робитиму? У мене нема професії. Моя професія — лісник. Колись учився на архітектора, але не довчився… та й хисту не було. Бачила, яку я тут звів халабуду?

Повернутися до свого життя… А чи було моє життя? Тоді ще нічого не встиг, а зараз уже нічого не встигну.

— Чому так песимістично? Ці роки теж не минули дарма.

Ви ж Садівник! Садівників усі на руках носять!

— А що з того, що мене на руках носитимуть? Що я робитиму далі? Що зі мною буде далі?

— Ну, звідки я знаю, — зітхнула я, — що далі. Там видно буде.

Садівник впав у роздуми і ніби не помічав моєї присутності.

— То ми можемо залишитися ще на трохи? — обережно спитала я.

— Так, — відгукнувся він.

— Ну, я піду.

Він кивнув. Я тихенько піднялася, зістрибнула зі стовбура і почала пробиратися назад.

9

Виявилося, що стежка була не одна. Їх було кілька, і вони зрадницьки перетиналися. Я переходила з однієї на іншу, сподіваючись вийти до Садівникового будинку.

— Заблукала?

Тенто в ефектній позі сидів на гілці дерева і хитав звисаючою ніжкою.

— Здається… трохи…

Він зіскочив.

— Дозволь провести тебе.

— Гаразд, — погодилася я.

— Сюди, — показав він шлях.

— Сюди? Точно?

— Так.

— Нікoли не подумала би.

Ми рушили в обраному Тенто напрямі.

— То ти не сердишся на мене більше, прекрасна діво?

— Не знаю… якби не ти, хлопців повісили б одразу. І мене звати Лірина! Називай мене Ліриною.

— Гаразд. А мене звати Тенто. Називай мене шляхетним Тенто, ну, будь ласочка!

— От уже фантазія…

За деревами можна було розгледіти обриси будинку.

— То ми вже прийшли? Так скоро?

Я почула розсерджені голоси, що, певно, належали Перлі та Бурецвітові.

— Що там відбувається? — пробурмотіла я.

— Схоже, сімейна сварка, — сказав Тенто.

Ми вийшли на галявину. Моя подруга сиділа на лавочці біля будинку, а шукач ходив довкола неї, викрикуючи:

— Ти заграєш геть з усіма тут!

— Що ти таке кажеш! Я просто намагаюся бути приязною. Ввічливою! Тактовною! Це те, чого тобі так бракує!

— Бракує? Можливо. Та як я можу закохуватися в дівчину, яка заграє з кожним зустрічним?! Вони всі в захваті від тебе!

— Це взагалі не мої проблеми, — вона встала, — вибач, та я не можу вимкнути свій природний шарм!

— І не треба вимикати, — сказала я. — Бурецвіте, ти геть здурів? Чого це ти верещиш на мою подругу?

Він обернувся, зробив крок до мене і в розпачі розвів руками.

— Я… я так не можу.

— Чому ти гадаєш, що я маю поводитися так, як тобі хочеться?! — Перла розізлилася не на жарт.

— А ви! — крикнув шукач. — Де ви взялися? Що ви робили в лісі?

Він розвернувся до Перли.

— Ви тут усі вже переділилися на парочки, чи не так?!

— Бурецвіте, опануй себе! — гукнула я. — Ти втратив розум!

— Ми всі вчора рятували твоє життя, йолопе! — крикнула Перла.

— Ну, дякую!

— Ну, на здоров’я!

Він трохи вгамувався, довго розглядав свої черевики, а потім підняв на неї очі та спитав:

— Але ж ти не могла не помітити, що нашим стосункам чогось бракує.

— Та нема ніяких стосунків! — вона піднялася. — Чого їм може бракувати?!

Перла подарувала йому гнівний погляд, розвернулась і пішла геть, за хвилину зникнувши за будинком.

— А де ж моя парочка? — спитав Мереж, який щойно вийшов з будинку на ґанок і слухав, схрестивши руки на грудях.

— Я піду повтішаю прекрасну діву, — запропонував шляхетний Тенто.

— Піди… — відгукнулася я.

Розбійник пустився слідом за моєю подругою.

— Що?! — обурився Бурецвіт. — Ну, все…

Він потер лоба й вирячився на мене з явною претензією.

— Садівник дозволив нам лишитися, — сказала я.

— Я щасливий!

Він поплентався в бік, протилежний тому, що обрала Перла.

— Недобре все це, — проронив Мереж.

— Звісно, недобре, — сказала я.

Він спустився з ґанку й наблизився до мене.

— Я відчуваю загрозу.

— Мені теж ніяково тут. Це місце зле прийняло нас.

— Річ не в місці, — сказав Мереж. — Загроза переміщується разом з нами. Бо вона походить від тебе.

— Що?

Я глянула йому у вічі. Він промовчав.

— Від мене походить загроза? Загроза кому?

— Може, Бурецвітові, може, мені, може, ще комусь, не знаю.

— Ти занадто близько взяв до серця пророцтво Медлия.

Він захитав головою.

— Річ не в цім, я відчуваю.

— Що ти можеш відчувати? Теж мені екстрасенс!

— Я можу більше, ніж здається, — заявив він.

— Справді?

— Не віриш?

— Мереже…

— Не віриш, що я можу більше?

Мені важко було вловити вираз цих асиметричних очей, та він справді був чимось занепокоєний.

— Вірю, — сказала я.

— Чесно?

— Так.

— Правда?

Він вглядався у моє обличчя.

— Слово даю!

Він кивнув і пішов назад до будинку.

— Ви всі просто подуріли, — прошепотіла я.

10

Увечері Садівник на прохання Перли розклав вогнище перед будинком. Ми сиділи втрьох довкола нього.

— Вас не було цілий день, — сказала я.

— У мене тут роботи повно, — відгукнувся він.

— Втомилися, мабуть, — поспівчувала Перла.

— Та ні… — мовив він і посував гілкою хмиз у ватрі. — Полюбляєте дивитися на вогонь, чи не так?