Веснянi iгри в осiннiх садах

Я мав не надто великий вибір для того, щоб утриматися на поверхні. Якихось три можливості. Три можливості, кожна з яких вела в незнане, без жодного просвітку, кожна з яких манила по-своєму, і треба було неабиякої сили волі, аби зосередитися лише на одній. Я мусив вибирати поміж тим, чи а) вбрати слонячу шкіру, непробивний панцир і вдавати незворушного пройдисвіта, чи б) збожеволіти від надміру емоцій, перетворившись на безвольну тріску, якою грають хвилі, підкоритися обставинам і плисти за течією, весело метляючи хвостиком. Третя можливість була найгірша — в) спробувати стати добропорядним обивателем, нічим не вирізнятися, зібрати в одне ціле всі засоби мімікрії і злитися з навколишнім середовищем так, аби мене вже ніхто не зміг вирізнити. Я вибрав перше.

Але я мусив, я мусив сьогодні добратися до чиєїсь сіднички — то був єдиний ефективний засіб від хандри, і от, коли я вже намірився обдзвонювати виписані телефони, до редакції зайшла дівчина в короткій спідничці, з далеко не худенькими і такими білими ногами, що я подумав, ніби вона все життя провела в темному підвалі без вікон, а сонце бачила лише в букварі. А що вона мала великі груди, які щокроку трусилися, а сама вона роззиралася за кимсь, то я прошептав подумки: давай, давай, неси мені свої скарби, я розшматую тебе просто на цьому редакційному столі, заваленому газетами і паперами, давай мені свої білі ноги, я їх покусаю до синців. Я ледве стримався, щоб знову не звернутися до Господа. О ні, подумалося, як на один день божевільних бажань забагато, цього разу стримайся. І я стримався, не зводячи з неї погляду, я просто таки жер її своїми голодними очима, готовий проковтнути без спецій і гарніру. Раптом погляд її впав на мене, і, коли вона усміхнулася й рушила в мій бік, я про всяк випадок ковзнув очима по її руках, чи не тримають вони Біблії або молитовника, аби ще раз спробувати настановити мене на шлях істинний, але ні, в руках вона тримала сумочку, хоча від цього мені легше не стало, бо жіночі сумочки можуть приховувати безліч цікавих речей, зокрема й молитовник або пістолет.

— Ви Юрій Винничук? — прощебетала вона, даруючи мені усмішку з популярного дамського журналу.

Я кивнув і підвівся, щоб, коли вона почне в мене стріляти, встигнути сховатися під столом.

— Я маю до вас справу.

Це вже краще, ніж колупання стосовно сенсу життя, правда?

— Слухаю.

— Але… не тут… може, десь вийдемо?

Звичайно! Вийдемо! Ура! Але куди-куди-куди? Здаєтеся, є одна вільна кімната. Можливо, вона мала на увазі кав’ярню, але я рішучим кроком припровадив її до невеликого кабінету, і ми сіли біля столу.

— Я хотіла вам сказати, що захоплююся — вашими творами… — Далі вона висипала на мене цілу гору компліментів і лише після цього перейшла до справи. — Я хочу показати вам свої пое-е-езії.

Вона так і сказала: «пое-е-езії». Тільки справжня поетеса здатна так вимовити це слово. Я уявив собі, як вона буде, скажімо, завтра, ну, в крайньому разі післязавтра, лежати піді мною і стогнати: «Гра-а-ай, мене, ми-и-илий, гра-а-ай!» Між її апетитними стегнами пролягла щілина завширшки з ребро моєї долоні: очевидно, на той випадок, якщо б я захотів пірнути під її спідничку. Ця щілина приковувала до себе всю мою увагу — ось де справжня поезія, а не в її торбинці, яку вона зараз розкрила, щоб вийняти грубого зошита (ну що ж, буває, що й геніальні поети записують свої вірші до ось таких зошитів), і почала читати, ледь завиваючи, чим скидалася на Белу Ахмадуліну, і зупинилася лише тоді, коли я, поклавши руку на її коліно, сказав:

— Цього досить, щоб я зрозумів, що ви талант (повна фіґня, жодної надії), ви тонко розумієте поезію (в поезії ти ні бум-бум, ні кукуріку), але іскру вашого таланту (яка там іскра?) треба ще роздмухувати (це все одно, що роздмухувати сухий пісок), треба його плекати (з таким самим успіхом можна плекати пеньок), — моя рука ковзнула трішки вище, здається, її не тільки тримали в підвалі, а ще й обкладали льодом, — я бачу, що з вас виросте цікава поетеса (блядь з тебе виросте!), але вами треба займатися (грати тебе треба, грати і слухати, чи дихаєш!!!).

І коли я вже пальцями ось-ось мав торкнутися її гарячої піпи, коли вже я кінчиками пальців, здавалося, намацав непокірні волосинки, які, мов перші проліски, пробилися крізь (сніжно-білі? блакитні? рожеві? салатові?) майточки, вона раптом шарпнулась, відкинула з гнівом мою руку і зойкнула:

— Перестаньте! Як ви можете?

На її очах з’явилися сльози, я подумав, що це сльози щастя, і пригорнув її. Але помилився: вона рішуче вирвалась і, кинувши на прощання: «Всі ви такі!», зникла за дверима. Я провів голодними очима її опуклу сідничку, яка до болю нагадувала ту апетитну хмарку над Чортовою скелею, і відчув жахливий смуток, у долонях я ще зберігав ніжну прохолоду її білих пухких стегон, і цього було досить, аби продовжити обдзвонювання знайомих панночок, але подумалося, що два таких тяжких обломи за один день — достатня причина, щоб напитися, і звалив додому.

Вдома я згадав, що крім двох канапок не мав більше нічого в писку, але голоду не відчував, проте змусив себе з’їсти шматочок сиру, а потім піднявся в кабінет, упав у крісло-гойдалку й дозволив сутінкам поволі затоплювати себе. Світла я не вмикав, бо й так не збирався читати, але увімкнув музику, націдив із бутля вина й повільно цмулив, ліниво погойдуючись. Випиваючи пляшку доброго домашнього вина, я мовби підкоряюся йому, а воно, вливаючись у мене, відразу б’є в голову, запаморочує, відволікає, вино — найкращий співрозмовник, який вибовкує мені всі свої таємниці, смакує мене, я навіть відчуваю, як вино катуляє мене на своєму язику, перш ніж ковтнути, крапля за краплею я переливаюся в нього і думаю, думаю, а думки мої в міру випитого стають щораз світлішими й світлішими, врешті на високій хвилі щастя я засинаю, хоча вранці чекає мене болісне виринання зі сну й намагання змусити себе бодай щось робити. Замолоду з таких ситуацій виходиш значно легше, але коли тобі сорок, то почуваєшся, як фікус, якого несподівано виставили взимку на балкон.

З дитинства я звик до того, що найзатишнішою умовою мого існування є тиша й тінь, мені навіть пишеться значно краще, коли світло не надто яскраве. Бувало, що вдень я навіть зашторював вікна, і, коли я отак нагло втратив і тишу, і затінок водночас, то хоч-не-хоч, а запанікував. Від часу першого дзвінка з Америки мене стали переслідувати безглузді в своїй одноманітності сни, які доводилося щоранку струшувати з себе, мов пожовкле листя, я скидався на дерево, осіннє дерево з гніздами ворон і тривожним каркотом у голові, зі зграєю скулених ворон, що мокнуть під мжичкою випарів учорашнього вина, яке тепер скупчилося червоними хмарами десь між тім’ям та мозком і сіється, сіється на весь мій світ, який умістився в голові, світ, оповитий туманами і мрякою. Сни вимучували мене, зривали серед ночі, і я інколи, навпомацки вмикаючи світло, брав книжку й читав, поки сон мене знову не зморював. Мені снилося, що Христя приїхала і я хочу їй зателефонувати, але не можу пригадати номера телефону, я шукаю, шукаю цей номер, але в записнику чомусь бракує саме тієї найголовнішої сторінки. Я намагаюся його пригадати, дві-три перші цифри навіть досить чітко вимальовуються, і це вже неабиякий поступ, але наступні чомусь мені не даються, вислизають із пам’яті або з’являються у безлічі комбінацій, які я тут-таки й перевіряю, схвильовано прислухаючись до голосів на протилежному кінці дроту, намагаючись уловити щось знайоме. Врешті-решт я йду до її будинку, тиняюся довкола, вичікуючи, може, вона вийде. Чому я не можу просто увійти туди? Тому, що мені скажуть: її нема, вона не приїхала. Я в цьому певен і через те й надіюся тільки на телефонний дзвінок. Удень, коли батьки її на роботі, а вона сама з бабцею, є надія, що вона перша підніме слухавку. Але в мене немає номера. І мене охоплює розпач, жахливий розпач, мені хочеться кричати, і я навіть деколи кричу уві сні, а коли прокидаюся, то цей крик іще бринить мені у вухах. Я повертаюся від її будинку з нічим. І весь час те саме. Воно повторюється і повторюється з різними варіаціями, а вранці, пригадавши сон, я не можу збагнути цих своїх переживань, бо не відчуваю вже до неї нічого, крім образи. Вона мені не потрібна, і якби повернулася не у сні, а на яву, я б ніколи не намагався побачитися з нею, але сни, очевидно, висвітлюють якийсь мій потаємний бік свідомості, десь глибоко в душі залишилося ностальгійне почуття до неї— там, у глибинах пам’яті, мабуть, я все ще її кохав.