Задуха

І я кажу:

— Ніколи. Тобто це в принципі неможливо.

І Ніко каже, вся стікаючи гарячими соками:

— Вона що, в тюрмі? Чи в психушці?

Ага. Скільки себе пам'ятаю.

Вірний спосіб обламати мужика з оргазмом — заговорити про маму під час сексу.

І Ніко каже:

— Чи вона померла?

І я кажу:

— Ну, майже.

Розділ третій

Тепер, коли я приходжу провідати маму, я навіть і не прикидаюся, що я — це я.

Чорт забирай, я навіть не прикидаюся, що я себе знаю.

Раніше — так, тепер — ні.

Тепер у мами одне заняття: вона худне. Від неї майже нічого не лишилося. Вона така худа — як лялька-маріонетка. Як який-небудь монстр-дистрофік із фільму жахів. Її жовтої шкіри вже не вистачає на те, щоб умістити людину всередині. Її тонкі лялькові ручки завжди лежать поверх ковдри і скубуть шерстинки. Її голова, що зсохлася, погрожує розсипатися в порох навколо соломинки для пиття в неї в роті. Коли я приходжу до неї як я — тобто як Віктор Манчіні, її син Віктор, — ці візити не тривають і десяти хвилин. Вона майже відразу дзвонить, викликає чергову медсестру. А мені говорить, що втомилась.

Але одного разу вона чомусь вирішує, що я — Фред Гастінґс, державний захисник, [4] який кілька разів захищав її в суді.

Вона сяє вся, побачивши мене, і відкидається на подушки й каже, похитуючи головою:

— О, Фред. — Вона каже: — Так, на цих коробках із фарбою були мої відбитки пальців. Я згодна, що це було ризиковано й необачно, але погодься — це була чудова соціо-політична акція.

Я говорю, що на відеозаписові з камери у магазині це мало інший вигляд.

Плюс іще — звинувачення в кіднепінгу. Все записано на відео.

Вона сміється — насправді сміється — й каже:

— Фреде, ти зробив велику дурницю, коли взявся мене захищати.

Вона говорила ще півгодини. В основному про той інцидент із фарбою для волосся, який неправильно зрозуміли. Потім попрохала мене принести їй газету з кімнати відпочинку.

У коридорі стоїть жінка-лікар. У білому халаті і з текою в руках — тобто навіть не з текою, а з такою дощечкою із затискачем, який тримає папір. У неї довге темне волосся, зібране на потилиці в пучок. Вона не нафарбована, тож шкіра в неї на обличчі має вигляд просто шкіри. У нагрудній кишені халата — окуляри в чорній оправі.

— Ви — лікар, що лікує місіс Манчіні? — запитую я.

Жінка-лікар дивиться у свої папери. Потім дістає окуляри, надіває їх, дивиться ще раз. При цьому вона повторює собі під ніс:

— Місіс Манчіні, місіс Манчіні, місіс Манчіні…

Однією рукою вона тримає дощечку, другою рукою — клацає кульковою ручкою зі стержнем, який прибирається.

Я кажу:

— Вона, як і раніше, втрачає вагу?

Шкіра проділу в лікарки у волоссі, шкіра в неї за вухами — така чистої, біла. Мабуть, і в інших місцях, де немає засмаги, вона така сама. Якби жінки знали, на які думки наводять чоловіків їхні вуха — міцні м’ясисті краєчки, тінь під складочкою нагорі, плавні контури, що ведуть по спіралі до тісної тугої темряви всередині, — більшість жінок носили б такі зачіски, щоб їх закривати. Тобто — вуха.

— Місіс Манчіні, — каже жінка-лікар, — необхідно поставити зонд для штучного годування. Вона відчуває голод, але вона забула, що це означає. Тому вона й не їсть.

Я кажу:

— І скільки такий зонд коштуватиме?

— Пейдж? — гукає медсестра з іншого кінця коридора.

Жінка-лікар пильно дивиться на мене — я в коротких штанях і сюртуку, в напудреній перуці, панчохах і туфлях із величезними пряжками — і каже:

— І кого ви з себе розігруєте?

Медсестра гукає:

— Міс Маршалл?

Я міг би їй розповісти про свою роботу, але це забере багато часу.

— Я, як би це сказати, оплот колоніальної Америки перших років.

— Тобто? — уточнює вона.

— Слуга-ірландець.

Вона просто дивиться на мене, потім киває. Опускає погляд на свої папери.

— Або ми ставимо їй зонд, — каже вона, — або вона помирає з голоду.

Я дивлюся в темну потайну місцинку в неї у вусі й кажу:

— Можливо, є ще якісь варіанти.

Медсестра в тому кінці коридора кричить, узявшись в боки:

— Міс Маршалл?

Лікарка морщиться. Підводить угору вказівний палець, перебиваючи мене на півслові, й каже:

— Послухайте, зараз мені треба закінчити обхід. Давайте ми поговоримо з вами, коли ви приїдете наступного разу.

Вона йде в той кінець коридора, де на неї чекає медсестра, й каже на ходу:

— Сестро Гільман. — Вона говорить швидко-швидко, так що слова натикаються одне на одне. — Ви могли б принаймні виявити повагу й називати мене доктор Маршалл. Тим паче перед відвідувачем. Тим паче якщо ви зібралися кричати через увесь коридор. Не така вже й велика люб'язність, справді, сестро Гільман, але мені здається, я заслуговую на шанобливе до себе ставлення, і ще мені здається, що коли ви самі почнете поводитися професійно, то вам одразу ж стане простіше працювати в колективі…

Коли я повертаюся з газетою, мама вже спить. Її жахливі жовті руки складені на грудях. На зап'ясті — лікарняний браслет. Запаяна смужка пластмаси.

Розділ четвертий

Як тільки Денні нахиляється, його перука падає в грязюку. Дві сотні японських туристів регочуть. Хтось підбирається ближче, щоби зняти його голений черепок на відеокамеру.

Я кажу:

— Вибач, — і підбираю перуку. Вона вже далеко не біла й добряче припахає. Що, зрештою, й не дивно — вся площа загиджена псами й буквально тоне в курячому посліді.

Позаяк Денні стоїть, скорчившись у три погибелі, краватка теліпається в нього перед носом і заважає бачити.

— Слухай, друже, — мовить Денні. — Ти мені розповідай, що відбувається, а то ні біса не видно.

Ось він я — «оплот колоніальної Америки перших років».

Чого тільки люди не роблять заради грошей.

На краю міської площі стоїть лорд-губернатор колонії, високоповажний Чарлі. Стоїть, спостерігає за нами. Руки схрещені на грудях, ноги розставлені футів на десять. Молочниці діловито снують по площі з відрами молока. Шевці, як і належить, шиють чоботи. Коваль стукає молотом по ковадлу, на якому — все той же шматок металу. Він, як і всі інші, вперто удає, що не дивиться на Денні, який знову потрапив у колодки — біля ганебного стовпа в центрі площі.

— Піймали мене, я жуйку жував, — каже Денні, звертаючись до моїх ніг.

Він стоїть зігнувшись, і в нього течуть шмарклі. Він шморгає носом.

— Цього разу, — каже він і шморгає носом, — лорд-губернатор точно виступить на міській раді. З приводу мене.

Я опускаю верхню дерев'яну половину колодок — обережно, щоб не прищемити йому шию.

— Прости, приятелю, — кажу я, — вона, зараза, холодна.

Потім обертаю ключ у висячому замку на колодках і дістаю з кишені носову хустку.

У Денні з носа звисає шмаркля — прозора крапелька. Я підношу йому до носа хустку й кажу:

— Сякай.

Денні сякає. Я відчуваю, як його соплі хлюпають у хустці.

Хустка вся липка і страшенно брудна, але я не можу запропонувати Денні чисту одноразову серветку — інакше я буду наступним на черзі, кого дисциплінарно покарають. Тут кожна дрібниця може стати значним проколом.

На голеній його маківці хтось вивів яскраво-червоним фломастером: «Відсмокчи в мене», — так що я струшую його брудну смердючу перуку і сяк-так надіваю її, щоб закрити непристойний напис. Тільки перука вся промокла, й коричнева рідина тече по обличчю Денні й капає в нього з носа.

— Тепер мене точно виженуть, — каже він і шморгає носом.

Йому холодно, він увесь дрижить.

— Слухай, друже, — каже він, — щось мені в спину дме. Подивись там, еге? Здається, в мене сорочка висмикалась із штанів.

Авжеж, висмикалась. І штани злегка спустилися. Так що туристи вже знімають його напівголий зад із усіх ракурсів. Лорд-губернатор витріщається на все вилупленими очима, а туристи знімають, як я беру Денні за пояс і підтягую йому штани.