Меч Арея

Саме тодi й почув Гано про графа Заградського та його доньку Брунгiльду. Заїжджi гостi розповiдали, що в графа iнших дiтей нема й вiн буцiмто пообiцяв разом iз рукою доньки вiддати майбутньому зятевi й свою волость.

Але свавiльна Брунгiльда висунула батьковi й свою умову: вона погодиться стати жоною того графа, який переможе її в поєдинку на коп'ях; i чи то вона була така дужа й управна, чи молодi графи виявлялися надто слабкими й недосвiдченими, проте Брунгiльда, як розповiдали, й досi лишалася дiвкою, хоч їй минало вже двадцяте лiто.

Перша спроба Ганова закiнчилась невдало. Вiн повернувся додому сам, без товариша, та цiлу зиму вправлявсь у поєдинках копiєм й тепер їхав схрестити оружжя з таємничою Брунгiльдою.

Вона навiть снилася йому останнiм часом, i сон повторювався вже третю нiч. Гано безлiч разiв сходивсь у герцi з Брунгiльдою, й щоразу вона втiкала, маючи на вiтрi довгими русявими косами.

Спершу Гана непокоїв сей сон, але вiн розповiв його iншим, i Горват, подумавши, сказав:

— Утiкає –значить, боїться тебе. То єсть добра полiчба.

Й Гано врештi переконався, що знак i справдi гарний. Поснiдавши й осiдлавши конi, хлопцi рушили дiбровою навпростець i незабаром надибали вкочену дорогу. Вона вела саме в той бiк, куди вказував i Гано, й молодi комонники пiдострожили.

— Ан-но!.. Ано!..

За якусь годину дiброва кiнчилася, й перед очима розляглась похвильована горбами долина. За вузенькою рiчечкою чорнiв чималий двiр, а може, невелике селище. Оточене було високим гостроколом iз мiцними ворiтьми, за гостроколом виднiлося кiлька довгих будiвель, критих соломою й дранню.

— Се й єсть? –трохи розчаровано спитав у найстаршого брата Огнян, i Гано вагливо проказав:

— Мабути, се…Инчих тут городiв не виджу. Мабути, тото й єсть Заград їхнiй.

Вiн уколов свого воронька острогами й погнав униз, до незнайомого чорного селища, й решта сипонула вслiд йому. Стали тiльки коло замкнених ворiт. Гано приступив ближче й грюкнув у дубовi колоди ратищем сулицi. Нiхто не обзивався. Вiн загрюкав ще дужче –й знову нiякого згуку. Тодi пiд'їхали всi четверо й почали гамселити в ворота сулицями. Нарештi над заборолом гостроколу з'явилася кучмата руда голова й спитала готською мовою:

— Кого там принесла нечиста? З-помiж усiх чотирьох прибульцiв тiльки Горват умiв трохи по-готському. Вiн одповiв рудоголовому:

— Князь лужицький Гано з братами! Вiдчиняй! Приїхали смо сватати графову доньку!

Над заборолом почувся зневажливий регiт:

— Де вiн є, той ваш князь?

— Я єсмь! –випнувся Гано, коли Горват переклав йому тi слова. –Вiдчиняй!

— Ти –князь? Та Брунгiльда тебе ратищем iз сiдла виб'є!

— Вiдчиняй! –утратив терпець Горват. –Вiдчиняй, а тодi побачимо!

Руда Голова зник, i настала тиша, й скiльки гукали хлопцi, нiхто бiльше не вiдповiдав. Тодi несподiвано ворота рипнули й вiдчинились. Руда Голова, тримаючи сулицю, пропустив їх усередину.

Двiр виявився бiльшим, нiж думали хлопцi, з усiх бокiв стояли довгi присадкуватi будiвлi, й не можна було розiбрати, де клiть, i де стайня, й де хором. Руда Голова йшов попереду, й вони їхали за ним, вивчаючи незвичне для їхнього ока городищечко. Найдужче бентежило те, що в дворi не видно було жодної людини.

Та вони помилилися. За ними пильно стежили десятки цiкавих очей, стежили в прочиненi дверi, визирали з-поза хлiвiв i клiтей, пантрували крiзь вузенькi щiлини вiконечок. Коли гостi завели до показаної їм стайнi коней i вийшли звiдти, людей був уже повний двiр.

— Ото там, мабути, й княжна їхня, –кивнув старшому братовi Горват на купку дiвчат у довжелезних, по самi п'яти спiдницях i в сорочках iз бухлатими рукавами. Гано спробував однайти серед них Брунгiльду, та всi вони були вбранi в однакове й мерехтiли в очах.

Руда Голова йшов i йшов, i, коли привiв гостей до якоїсь хижi, яка, певно, була теремом, дiвчата розступилися й пропустили їх у дверi.

— Сюди, –буркнув рудоголовий, i всi четверо ввiйшли з сiней у свiтлицю з низеньким одвiрком. Свiтлиця тяглася через усю хату, довга й темна, денне свiтло насилу продиралося крiзь вищiлини вiконечок, i Гано потер очi долонею, щоб якось призвичаїтися до тих присмеркiв, що заповивали помешкання. Й коли глянув удруге, помiтив у кутку, пiд причiлковою стiною, носатого сивого старця в довгiй овечiй милотi.

Гано до землi вклонився старцевi й попхнув уперед Горвата.

— Хто єсте? –прорипiв дiдуган, i Горват вiдповiв йому своєю коверканою готською мовою. Говорив довго й плутано, перелiчуючи всi достойнi й усi примарнi багатства князя Гана, й старий граф теж вихваляв i себе, й свою доньку, її перемоги над молодими графичами та герцоговичами й мовби геть забув, чого ради прийшли сi четверо юнакiв. Лише коли Горват нагадав йому:

— Прибули смо сватати доньку твою.

Граф одказав:

— Завтра.

Й бiльше не обзивався. Хлопи помулялися ще трохи, тодi Горват сягнув рукою дощатої неструганої пiдлоги, решта зробила те саме, й вони зачовгали до виходу. Певно, Руда Голова щось повiдомив людям, бо всi загомонiли й тiсним колом оточили сватiвникiв, а дiви, й дiвки, й дiвчата голосно й зневажливо реготали. Гано косував на них лихим оком. Котра ж Брунгiльда, котра Брунгiльда?

Та дiви були звичайнi собi дiви, як i скрiзь, в усiх землях, може, тiльки рудiшi за iнших, i серед них не було якоїсь особливої, котра б вирiзнялася чи то зростом, чи ж чимось iншим, i Гано поступово заспокоївсь.

Їх поселили в сусiднiй хижi, ще темнiшiй i похмурiшiй за першу, тут попiд стiнами тяглися довгi важкi ослони, мiж ними височiв дубовий стiл, який займав майже всю свiтлицю, в кутку на потемнiлих колодах висiв помащений у бiле пiвсаженний хрест, а пiд ним блимало тьмяним полум'ячком горiльце.

— Хрест! –показав пальцем Огнян, а середульший брат пояснив йому:

— Всi готи –хрестатi.

— Не всi, –заперечив Сiкур. –Видiв єсмь i нехрестатих.

Гано лише мовчав –йому належало мовчати й думати, й не тiльки через те, що був найстарший, а й тому, що взавтра мала вирiшитися його доля. Та той хрест на чорнiй стiнi й його збентежив, i вiн почав пригадувати: був такий знак юдейського кумира в графовiй свiтлицi чи не було. Але пам'ять малювала в уявi лише сиву постать у кутку й нiчого бiльше.

— Тут i спати-ймемо? –запитав Огнян, але йому нiхто не вiдповiв. Як на думку старших, вони б волiли переночувати десь у полi чи навiть у лiсi, се похмуре городище гнiтило їх, але коли вже впiймались, то мусять покладатися на своїх кумирiв i терпiти до ранку.