Меч Арея

— Тепер ти, –звернувся Пошогод до Богдана Гатила. –Речи: «Покладу голову за Руську україну, й за Сiврську, й за Деревську, й за Луганську».

Богдан сказав:

— Покладу!

— Й за Руську україну, –нагадав Пошогод.

— I за Руську україну, –повторив київський князь.

— I за Сiврську.

— Й за Сiврську. Й за Деревську.

— Й за Деревську, й за Луганську, –мовив Богдан.

— Речи: «Й хай скарає мене Бог, i Перун своїми стрiлами пронозить, i хай Морана ввiрве менi життє, коли переступлю клятву сю». Речи.

— Нехай покарає мене Бог Соварог, i Перун молоннями своїми пронозить, i Морана втне менi життє, якщо переступлю сю клятву.

— "Й мене, й чада мої". Речи.

— Й мене, й чада мої, –проказав низьким гучним голосом київський князь, i по всьому тiлi йому виступив мороз. Перед очима постало чорняве й синьооке личечко меншого сина, не обох синiв, а чомусь тiльки меншого, Юрка, й князь навiть не задумався про потаємну причину сього.

— Тепер на мечi клянися.

Богдан поклявся на мечi, так само, як те зробив незадовго перед тим Рогволод. А тодi, перш нiж старiйший старець городу стольного Пошогод устиг нагадати йому, вiн узяв з долу грудочку сухої землi, висмикнув з неї ниточку цупкого корiнця, що заплутавсь у грудочцi, й поклав у рот.

— Їж, –сказав старець, коли Богдан уже жував, жував i думав про те, що вiд сьогоднi його життя пiшло зовсiм iншою стегою, й зовсiм iншим буде й свiт, i люди, й думки його та подуми, й вiн сам, хоч усе нiби лишатиметься таким, як було досi, до сiєї митi, коли вiн стояв перед вiчем i в усiх на очах їв рiдну землю.

Богдан болiсно ковтав суху потерть, що облiпила йому ввесь рот, i зуби, й язик, i горло, ковтав, i всi, повипинавши в'язи, дивилися йому в рот, а коли врештi ковтнув i лизнув губи, пересохлi й спраглi, сухим чорним язиком, усе вiче закричало, неголосно й недружно:

— Слава! Сла-сла-слав-в-ва-а!..

Й Богдановi вдруге за сьогоднiшнiй ранок продерло спину морозом.

Од сiєї митi вiн ставав Великим князем, таким, як його дiд, i його прадiд. I як Рогволод.

Се, останнє, трохи зняло з Богдана врочитостi, й немовби якийсь черв'ячок заворушився в його серцi.

В ЛIТО 431-е

Була паки смута велiя й у царi-городi Константиновому, й в Олександрiї єюпетськiй, i в Сiрiї, й в iнших землях грецьких. Ставленець Несторiя-патрiарха Дорофiй проголосив у церквi анафему всiм тим, хто рече на дiву Марiю Богородиця, i сказав:

— Речiть Христородиця!

Й сполчилися всi супротиву Несторiя-патрiарха –й Пульхерiя, й Хрисафiй, i Кирило, архiєпископ олександрiйський, якому скорявся ввесь Єюпет, i давав Кирило хабарi велiї, називаючи їх благословенням. I прилучилися до котори тiєї чернцi многi, й люд простий, i мiсяця червня в сьомий день мусив скликати iмператор Теодосiй собор Третiй вселенський, i Несторiя вiддано анафемi, хоч на боцi його стояв сам iмператор.

Але Несторiй зiбрав своїх сторонцiв окремо й одлучив Кирила вiд церкви. Тодi Кирило вирядив потайного сла до городу царського Константинополя, й повстав народ проти Несторiя та свого iмператора. Й найшов голод великий на Константинополь, бо не слав Єюпет хлiба свого морем, i паки повстали городяни, й кидали камiння в iмператора Теодосiя Другого.

Й мусив iмператор зламати волю свою, й заточити Несторiя в Єюпет, i вiддати його, й книги його, й сторонцiв його анафемi, й оголосити несторiанство єрессю. Й тiльки Сiрiя не зреклася Несторiя, й було гонiння велике, й утiкали несторiани в Персiю, й Монголiю, й Китай, i сiяли там смуту супротиву царя-городу Константинового.

В ЛIТО 432-е

Явся Великий князь Рогволод по дань у готи, явся вдруге, й удали готи дань, i просили замир'я готи всхiднi, й учинив ряд Великий князь iз їхнiми князями Ардариком, i Видимиром, i Велiмиром, i Тодомиром.

У те ж лiто мiсяця костричника знялися сiрби луганськi з Лугiв, i повiв їх жупан Сватоплук. I гнався їм услiд Рогволод, i не здогнав. I заратилися лужани, й сiча була велика, й знову не змiг воротити їх Рогволод.

В ЛIТО 433-е мiсяця листопада, в останнiй день

За всi три з гаком лiта нiчого сутнього не змiнилося в життi Богдана Гатила. Вiн, як i ранiше, лишавсь у своєму Києвому городi; Рогволод жив i не думав про смерть, i сидiв на великокняжому столi, мабуть, ще мiцнiше й упевненiше, нiж до того вiча, раз ходив з дружиною можiв на сакiв, двiчi на готiв аж у далекi землi понад холодним Полунiчним морем i завше вертався з даниною й полоном. Ходив сам, неначе поряд, у Києвому городi й не було спiввладця. Всi країни якось корилися йому, й хоч кожен знав, що то не Рогволодова в тiм заслуга, проте великокняжi справи йшли на добре.

Й тiльки Богдановi було вiдомо, що все те до часу, що кожен князь, i кожен велiй, та навiть малий болярин стереже свого проса й за першої ж нагоди покаже Витичеву спину. Й добре, коли тiльки спину, а не меч i сулицю. До городу Києвого з'їздилися гостi-гречники з усiх країн i сходилися всi чутки. Частина лужан, яких кiлька рокiв тому прилучив i засмирив Богдан, подалися за Вислу й ще далi, до великої рiчки Райни, що несе каламутнi хвилi в Полунiчне море.

Казали, нiби готи прийняли їх i приголубили й коли то справдi так, належало стерегтися готiв: плем'я хитре, злопам'ятне й здатне на будь-який пiдступ.

Але Рогволода те найменш непокоїло, й Богдан, один тiльки раз повiдомивши старого про свої побоювання, бiльше не втручався, бо Великий князь мовив тодi:

— Доки-м на столi, паси свої свинi в своєму городi.

Так переказував Борислав, якого Богдан ганяв тодi до стольного Витичева.

Тепер Богдан майже нiколи не сидiв удома –ходив на влови чи сам, з малою дружиною, чи з Бориславом та Вишатою, ходив у близькi й далекi землi й затримувався в лiсах по кiлька тижнiв. Вiн полював на великого звiра, на якого можна було йти з ножем або сулицею, й оскiльки такий звiр попiд Києвим городом не ходив, доводилося йти за ним у вiдлеглi краї.

В перший день передостаннього мiсяця року Богдан вирушив на лося в дiброви аж пiд Чорнобилем, тодi було ще тепло, бабине лiто затрималось, а вертався, коли землю скували раптовi морози й упав глибокий снiг: був останнiй день листопада.

Вертався Богдан додому лiвим берегом i був незвикле сам: одного можа вдарив лось, iнший занедужав на рiзачку, а третiй лишився в селi за Десною доглядати їх. На високiй горi вже виднiли засiки городу Києвого й стрiмкий чорний дах княжого терема. Й десь коло болярської вiтчини Дарницi вiн замислився: як же перебратись на той бiк? Рiчку скувало раннiм льодом, та чи витримає лiд коня з комонником?