Звiрослов

- Ти, Жанка, подібна на малпу, - жартома зауважує Ірма Іванівна, хоча її жарти рідко коли когось смішать.

- Не обіжай мене, Ірма, я тобі придумала бізнес.

Жанка багатозначно замовкає.

- Бізнес?

- Ну, помниш, ти казала недавно, що хочеш своє дєло відкрити? По продажу услуг? Помниш?

- Помню.

- Так я тобі придумала дєло.

Ірма Іванівна підсідає до Жанки на лавку.

- Яке дєло?

- Дивися, - починає Жанка, - кілька тижнів тому я випадково забігла в миронівську бібліотеку. Не мала що робити… ну, взяла наугад любу книжку. І знаєш, Ірма, деколи воно приходить само.

- Що?

- Те, що треба. Саме те, розумієш мене?

- Не очєнь. Яку книжку ти взяла?

- Енциклопедію метеликів.

Тиша. Ірма Іванівна обдумує отриману інформацію.

- Не мороч мені жопу, Жанка, - врешті каже вона. - Продавати енциклопедії - дєло гибле. В Миронівці нікому вони не нужні.

- Ти мене не зрозуміла, - скрикує Жанка, - я не предлагаю продавати енциклопедії! Я предлагаю продавати метеликів!

- То єсть як?

- Так. Продавати метеликів на всякі празнєвства.

Ірма Іванівна округлює від здивування очі, потирає спітніле чоло.

- Перший раз таке слишу.

- І я теж. Але у світі цей бізнес дуже розвинутий. У світі зараз модно купувати в спеціальних конторах… ну, якби одноразових метеликів.

- Шо значить одноразових, Жанка?

- Метелики, Ірма, вони взагалі тварини одноразові. Живуть по два-три дні, так що тут немає великого гріха.

Ірма Іванівна думає.

- А де я їх візьму? І кому вони нужні, метелики?

- Це не проблема, Ірма. У Києві є комєрческі ферми метеликів. На перших порах будеш брати личинки метеликів там, а потом і сама навчишся їх виращувати. А кому нужні? Да всім! Люди тягнуться до красивого! Хочуть потримати красиве в руках. Представ: у когось свадьба, ти привозиш на заказ коробку, відкриваєш її перед гостями, а звідти хмара білих метеликів випорхує. Красиво, правда?

- Не знаю, Жанка, це все так складно…

- Нема нічого складного. Усе просто, як двері. Затрат фактіческі нема ніяких, головне - рекламу добру організувати. А самих метеликів утримувати дуже дешево: вони тільки воду з медом п’ють.

Я повинна почати все спочатку, думає Жанка, збираючись увечері додому. Я не така ще стара, а так, можна сказати - жінка в розквіті сил. Скоро літо. Поїду в Крим на море. Відпочину. Я втомилася. Мені треба добре відпочити і почати все спочатку. З нуля.

Баба Зоряна підмітає спустошену миронівську платформу.

- Будете, може, пирожок, баба Зоряна? - каже Жанка. - У мене якраз один залишився - не хочу тягти його додому. Зіпсується.

- Я хочу пирожок.

Жанка озирається.

Він.

Стоїть.

Дивиться на неї, сміючись.

Жанка розгублено мовчить.

- З чим пирожок залишився?

- З горохом.

- Я його купую.

- Гривня п’ятдесят, - автоматично тараторить Жанка.

Він порпається в кишенях у пошуках дріб’язку.

- Знаєте, я можу віддати пирожок задурно, - каже Жанка. - Це останній. Я так завжди роблю - останній віддаю задурно. У мене така традиція.

Він дивиться на неї, сміючись. У Жанки по тілу марширують мурашки. Вона не сплутає ні з чим цей погляд. Він заграє зі мною, думає Жанка, Боже, він заграє зі мною!

- Добре, - каже він, - я беру пирожок задурно, але натомість допомагаю вам відтягти коробку додому.

- Коробку? - Жанка глипає на порожню, заляпану олією смердючу коробку з-під пиріжків.

- Я думаю, це буде гідна плата за такий чудесний подарок?

Жанка не заперечує. Власне, Жанка не може говорити.

Разом рушають у бік міста.

Він в одній руці тримає пиріжок з горохом, іншою тягне коробку. Жанка плететься поруч.

- Жанна, ви були несправедливі до мене. Ви сказали, я не здатний самостійно вибрати собі пирожок.

- Я… ну… я погарячкувала!

- Пирожки такі смачні, що вибирати між ними - злочин.

Вони минають магазин із вивіскою «Залізний».

- До речі, мене звати Іван.

- Жанна.

- Я вже знаю.

Мовчанка.

Ми мовчимо, думає Жанка, але в цій тиші я згодна померти.

- Ви, Жанна, недавно почали продавати на вокзалі пирожки?

- Можна і так сказати.

- Точно недавно. Я помітив би вас.

- Ви в цьому впевнені?

- На сто процентів.

Вони підходять до її під’їзду.

Жанка каже:

- Дякую, що допомогли дотягти коробку. Хоча не треба було, вона зовсім легенька.

- Ну що ви! - вигукує так, ніби в гучномовець. - Я із задоволенням!

Жанка не дивиться на нього. Він не дивиться на Жанку.

Боже, невже ти це зробив?! - думає Жанка. Ось воно: моє тіло як вата, моє серце калатає, і жити - Боже! - як мені хочеться жити далі!

- Може, - несміливо каже Іван, - Жанна, може підете якось зі мною в кафе?

- У кафе?

- Ну так. Поговоримо по душам. Вип’ємо «Закарпатського» коньячку.

- Не знаю.

- Ви завтра будете на роботі?

- Буду.

- Тоді завтра побачимось. Залиште для мене найкращий свій пирожок.

- У мене всі пирожки добрі.

Він збирається йти. Йому ніяково.

Який він сором’язливий, думає Жанка. Такий гарний і такий сором’язливий. Рідко можна зустріти красу, яка не випинається.

- А ви тут живете, - бубонить він.

- Так. Давно.

- Гарний район.

- Недалеко до вокзалу.

Жанка не знає, що ще сказати.

- Ви одружені? - раптом незрозуміло чого питає вона.

- Я? Ні!

- Добре.

- Не знаю, чи добре, - він виглядає якимсь сумним, - деколи, знаєте, так хочеться, щоб хтось запитав, про що я думаю.

- І про що ви думаєте?

- Мені стидно зізнаватися.

Жанка спалахує, хоча не впевнена, чи правильно зрозуміла його натяк.

Усе. На сьогодні досить.

- До завтра, Іван.

- До завтра, Жанна.

Баба Віка не відчиняє двері. Жанка втретє натискає на дзвінок. По той бік дверей підозріла тиша.

- Вікторія Вікторівна! - кричить Жанка. - Ви вдома?! Вікторія Вікторівна!

Жанка торкає клямку дверей, і двері прочиняються. Жанка заходить всередину квартири.

- Вікторія Вікторівна!

Баба Віка на балконі, сидить, розпростерши ноги, у своєму улюбленому м’якому кріслі, з якого зручно спостерігати за тим, як минає травень.

- Вікторія Вікторівна, - тихо гукає Жанка.

Баба Віка ніяк не реагує. Мабуть, спить, думає Жанка. Виходить на балкон. У баби Віки широко розплющені очі. Вирячені очі. Так, ніби хочуть увібрати в себе все, що бачать цієї миті.

Тільки тепер Жанка зауважує, що ліва рука баби Віки обвисла на бильці крісла і нервово посіпується.

- Вікторія Вікторівна, вам погано? - здогадується Жанка.

- А ти хіба не бачиш, - ледь чутно шепоче баба Віка правим кутиком губ. - Мене паралізувало.

Жанка кілька секунд безпомічно дивиться на паралізовану, а тоді раптом заливається сльозами:

- О Боже! Що ж тепер буде! Вікторія Вікторівна! Що тепер буде!

- Дурна, - шепоче баба Віка. - Не реви. Сядь коло мене.

Жанка витирає рясні сльози рукавом, точнісінько так, як у дитинстві. Слухняно сідає на сусіднє м’яке крісло, однак це виглядає їй неправильним, навіть трохи абсурдним.

- Не треба сидіти, - каже Жанка, - треба щось робити! Треба викликати «швидку»!

- Дурна, - повторює баба Віка.

Жанці здається, що голос баби Віки стає все слабкішим, немов долинає з глибокої криниці, яку копають зі швидкістю одна рура за одне слово.

- Жанка, - шепоче баба Віка, - вони завжди були біля мене, а я їх не бачила.

- Хто?

- Вони.

- Хто вони, Вікторія Вікторівна?

- Соняшники.

- Соняшники?

- Соняшники.

- Соняшники.

Баба Віка, вирячивши очі, дивиться кудись уперед. Жанка нічого особливого там не бачить. Марить, думає вона. Треба викликати «швидку». Марення - це погано, це означає, що скоро вмре. О Боже, що тепер буде?!

Жанка знову заходиться безпомічним схлипуванням. Довколишнє набуває якихсь гострих пістрявих форм, і Жанка все помічає. Все-все. Помічає лисого дядька, який сидить на балконі другого поверху в будинку навпроти. Помічає бездомного пса на дитячому майданчику у дворі і те, що він грається… чим?… так, він грається чиїмись трусами. Помічає чисте-чистісіньке голубе небо в тополиних кронах.