Звiрослов

Дощ сильнішає. Натовп пасажирів Укрзалізниці ховається всередині приміщення вокзалу, і платформа порожніє. Жанка залишається зовсім сама. Її туш без анінайменших вказівок на фірму-виробника пливе по морді, ніби чорна ріка розпачу.

Вона встає дуже рано - тоді, коли вже світло, але ще не людно. Вмикає на повну державне радіо, сідає біля вікна і дивиться. Світ такий ранково-привітний, що забуваєш межі своєї нікчемності.

О сьомій Жанка вже у баби Віки. Та чекає на неї, одягнена у свій незмінний ситцевий безрукавний халат.

- Я цілу ніч не спала, - з порога заявляє баба Віка.

- Щось сталося? Снилися ужаси?

- Дьоргало під ребрами. Що би це значило?

- Не знаю, - каже Жанка, - я не розуміюся на медицині. Вам треба піти до лікаря, Вікторія Вікторівна.

- Що ти таке кажеш?! До якого лікаря?! Лікарі сьогодні так розуміються на медицині, як я на балєті!

Жанка не має що сказати.

- Може, мине?

- Жанка, - раптом змінює тему розмови баба Віка, - а ти коли-небудь була на балєті?

- Нє.

- Цікаво, як воно виглядає? Балєт…

- По телевізору деколи показують. Жінки в білих пишних сукнях скачуть по сцені, а чоловіки вдівають дуже облягаючі женскі капрони… так, що всьо видно… Не знаю, я не розуміюся на балєті.

Баба Віка подає Жанці візок з картонною коробкою.

- Пирожки вийшли всі як куколки, - каже.

Жанка збирається рушати на вокзал.

- Знаєш що, Жанка? Ти мені за ці роки стала як рідна.

- Ви мені теж, Вікторія Вікторівна.

- З тобою і поговорити можна про всяке…

Жанка всміхається.

- Там тобі подарок у коробці є. Подивишся.

- Два пирожки.

- Три гривні, - автоматично відповідає Жанка, порпаючись у коробці.

- Жанна, ти навіть не подивишся на мене?

Жанка злякано підводить голову.

- Юра? Що ти тут робиш?

- Не маю права на вокзал прийти? Ти його приватізіровала?

- Ще ні. Кудись їдеш?

- Можна і так сказати. На край світу. Поїдеш зі мною?

Жанка простягає Юрі його пиріжки.

- Уже собі знайшла мужика, Жанка? Бачу, така розмальована, як простітутка. Значить, знайшла. І як він? Луччий за мене?

- Не твоє діло. Дай мені спокій.

- Хочу з тобою потолкувати, - каже Юра.

- Уже потолкував.

- Ой, які ми остроумні!

- Мала доброго вчителя.

Юра сідає на лавку поруч. Жанка відсувається.

- Що з нами сталося, Жанна? - тихо говорить чоловік, марно намагаючись обійняти Жанку за талію. - Ми ж були такі влюбльонні.

- Однієї влюбльонності мало.

- А що ще треба? Просвіти мене.

Жанка не відповідає. Вона лихоманково аналізує, що зараз відчуває. Чи скучила за ним. Чи хотіла б доторкнутися до його руки. Чи їй приємний його запах. Врешті каже:

- Не мішай, у мене робота.

- Почекає твоя робота.

- Йди геть.

- Що, такий бридкий тобі став? П’ять хвилин витримати не можеш?!

- Послухай мене, Юра, - Жанка повертається до чоловіка лицем, - що ти з мене хочеш? Прийшов сюди оплакувати своє щасливе минуле? Так, нам було добре разом. Потім стало погано. Ми розійшлися. І я не знаю, чи ми зробили правильно, що розійшлися, але ми рішили, що розходимося. І зараз я не буду за цим жаліти. Жаліти і повертатися до того, що пройшло, по-дурному. Ми розійшлися і тепер живемо окремо. Ми тепер чужі люди, Юра.

- Хіба? Ти мене вже зовсім-зовсім не любиш?

- До чого тут любов, Юра?! Я не про любов говорю! Я кажу, що другого разу в цьому житті нема!

Чоловік нервово кусає пиріжок, який весь цей час мнув у руках. Відразу ж випльовує.

- Жанна, що це за фігня?! Де картопля? А… йди ти…

Жбурляє пиріжок на клумбу і швидким кроком йде геть.

Жанка підбирає пиріжок, розглядає його, куштує пальцем начинку, а тоді збуджено кидається до картонної коробки.

Підходять двоє молодих хлопців з наплічниками.

- З чим пиріжки, пані?

Жанка оніміло кліпає на них очима.

- Ви продаєте пиріжки, пані?

Жанка сяє від гордощів.

Хлопці знизують плечима і відступаються.

- А яких пирожків вам хочеться? - кричить Жанка їм услід так, що чує увесь миронівський вокзал. - Є пирожки з картоплею, з м’ясом, з капустою, з цибулею і яйцем, з горохом і… і… і… З АБРИКОСОВИМ ДЖЕМОМ! Вибирайте! Але буде трудно вибрати! У нас асортимент! Усі пиріжки як куколки!

Ірма Іванівна погарніла. Слідкує за собою. Ні тобі подертих колготок, ні жирного волосся, ані брудного фартушка. Нігті в порядку - намальовані рожевеньким лаком.

- І я тобі скажу, Жанка, - каже Ірма Іванівна, - саме важне у жінки - це її нігті. Жінки чомусь забувають про нігті. Халтурять. Думають, як вони не бачать своїх нігтів, то й ніхто не бачить. А як подумати, то це п’ятнадцять хвилин у три дні займає! Щоб навести порядок з нігтями…

Жанка ховає руки в кишені.

Ірма Іванівна продовжує:

- І взагалі, останнім часом жінки перестали за собою дивитися. Думають, що намалюють губи і налакують волосся - і дєло здєлане. Я би заборонила користуватися помадами і лаком. Нехай вчаться бути гарними без хімії. Красота женска ісходить із середини. І ця красота має ісходити незалежно, чи є дето поруч чоловік, чи нє. Женска красота не завісить від чоловіків.

Ірма Іванівна виймає з-під прилавка пачку сигарет і одну запалює.

- Ти не хочеш, Жанка?

- Нє-нє, я не курю.

- І ніколи не курила?

- Ніколи.

- А чо так? Курити приятно, особливо в такому віці, як ти.

- Я від куріння задихаюся.

- Так це тільки спочатку, а потім стає приятно. Ти попробуй.

- І одяг смердить…

- А туалетна вода нащо? Я курю вже 20 років, і ще ніхто мені не сказав, що я смердю. Чоловікам подобаються курящі женщини. Курящі женщини як то незавісімо виглядають. І неприступно. Для мужчини це виклик.

На платформі з’являється черговий по вокзалу. Ірма Іванівна миттєво викидає сигарету. Її тіло починає неприродно вигинатися, по-котячому тертися об прилавок, прикликати до себе увагу, і успішно - він звертає на асфальтовану доріжку, що веде просто сюди. Наближається. Жанка пригинає голову до грудей. Якби можна було зникати з поверхні землі тоді, коли забажаєш, то Жанка зараз зникла б. Серце шалено колотить, руки тремтять.

Я не повинна собі цього дозволяти, думає Жанка, яка ж я все-таки нікчемна.

- Ірма, подивися за пиріжками, - Жанка зривається навтьоки, - я в туалет хочу. Зараз повернуся.

- Ну звичайно, Жанна, іди в туалет, - демонстративно голосно каже Ірма Іванівна, пильно стежачи за його повільним наближенням.

- Хоча ні, - Жанка підбирає свої пожитки, - я, напевно, взагалі вже піду. Сьогодні в мене скорочений робочий день…

Жанка сидить за розкладним полакованим столом у читальному залі миронівської бібліотеки. Бібліотекарка скоса поглядає на Жанку. Коробка з непроданими пиріжками захована під столом, і з неї доноситься пряний олійний запах.

- Ви вже вибрали, що хочете читати? - питає в Жанки бібліотекарка.

- Ще ні.

- Може, вам допомогти? Може, щось порадити? Є ціла зв’язка журналів мод. Не хочете подивитися? До мене багато миронівських жінок приходить за викройками.

Жанка мовчить. Оглядається. Читальний зал миронівської бібліотеки порожній. Біля вікна росте гігантський фікус, і на його листі стільки ж пилюки, скільки на книжкових полицях попід стінами. Бібліотека тхне цвіллю і сирістю. Бібліотекарка теж. У неї завите в ґулю на потилиці товсте й абсолютно сиве волосся. Голова така маленька, що масивна волосяна ґуля виглядає на ній ніби чалма.

- Ви знаєте, - каже Жанка, і її голос розноситься по бібліотеці луною, - я прочитала дуже мало книжок.

Бібліотекарка знизує плечима.

- Зараз мало хто читає.

- Чесно кажучи, я була тут останній раз у дев’ятому класі. Пам’ятаю тодішню бібліотекарку. Вона мала величезну родимку на носі. Така дуже культурна…

- Іванна Степанівна. Покінчила з собою.