Богиня i Консультант

Мітелик посміхнувся, прочитавши запис від 27 вересня. Книжки про них напишуть, аякже! Від прочитаного в нього виникла безліч питань. Чому генерал не пішов на відверту розмову з професором? Щось його налякало чи насторожило? Що саме? Отой дитячий ентузіазм старого археолога? Чому лишився живим доцент Вербенко, а всі інші учасники проекту «нового українського жрецтва» загинули? Чому Ірина Маргель, маючи Силу (або, радше, природний талант «фокусувати» її за допомогою Каменя), не передбачила і не відвернула такого сумного кінця? Йому дуже закортіло самому зустрітися з генералом-психотроніком. Але це б означало піти на смертельний ризик. Мітелик стомлено заплющив очі. Яка б то Богиня порадила, як діяти!

До невеличкої залізничної станції, де він мав зустрітися з Вигнанцем, Одноокий ішов пішки. Він залишив тимчасову схованку ще у темряві, перетнув поле і вийшов до станції з боку лісосмуги. Сторонньому спостерігачеві важко було б упізнати в пошарпаному тлукові того шанувальника фірмового одягу, якого звик бачити Мітелик. Брезентовий плащ, кашкет і старі кирзаки перетворили Яру на пересічного мешканця промзони, котрого похмільний синдром жене на пошуки самогону.

На станційній платформі Одноокий злився з ранковим натовпом робітників, пенсіонерів і перекупок. З-за спин очікуючих він оглянув бетонний паркан, що відокремлював станцію від території занедбаної цукроварні. На паркані крейдою було накреслено три цифри. Перша з них означала, що у Вигнанця все добре, друга була кодом одного з обумовлених місць зустрічі, а третя — часом, коли Вигнанець чекатиме свого найманця. Одноокий трохи перечекав і спустився з платформи на вуличку одного із тих невиразних містечок, яких багато розкидала Україною двохсотлітня колонізація Дикого Поля.

Він ще раз перевірив, чи не веде за собою «хвоста», оглянув дахи і вікна найвищих споруд і водонапірних башт — чи, бува, не блисне десь лінза спостережного пристрою. Його трохи стурбував робітник на даху станційної споруди, але той латав стару бляху, не повертаючись у бік вулиці. За сто метрів від платформи Одноокий витягнув з кишені пачку «Пріми» — умовний знак, що він готовий до контакту. Припалюючи, він помітив, як у високому паркані навпроти ніби сама собою привідкрилася хвіртка. За парканом він виявив ще одну станцію, Цього разу пожежну.

Біля одноповерхового будиночка з гаражем ремонтували старенький ЗІЛ з цифрами 01 на дверцятах кабіни. Вигнанець із Шангріли стояв поряд із ЗІЛом, витираючи руки засмальцьованою ганчіркою. На ньому була синя спецівка, з кишені стирчала викрутка.

— Доброго ранку, Мігчиже [110]! — Вигнанець привітав свого найманця з легким акцентом. Одноокий знав, що Наставника у цих краях приймають за уродженця Півдня. Голену голову вигнанця прикривала вицвіла тюбетейка, тріснуті старосвітські окуляри та сива борода пом'якшували незвично різкі для слов'янського ока риси обличчя.

Яра теж привітався, і Наставник провів його до будиночка Тут, серед котушок із пожежними рукавами і пожовтілої наочної агітації, вони й повели розмову. Одноокий розповів про свої пригоди у рідному місті, про зустріч з амазонкою і про знайдення Каменя.

— Покажи мені його, — наказав Вигнанець.

Він прийняв до своїх рук реліквію, тихо шепочучи мантру Тари-Дролми, і довго дивився в червоні глибини Каменя. Потім повернув його Ярі. Той запитав:

— Ви казали, що маєте уважно його вивчити. Але відразу повертаєте Камінь мені. Щось не так?

— Я уважно вивчив його на твоїх очах, — відповів Вигнанець. — Я вже колись казав тобі, що глибинність дії насправді в жодний спосіб не залежить від її тривалості.

— Вибачте, Наставнику, за моє невігластво. — Яра склав руки на знак поваги до знань мага. — Я хочу вас про щось запитати.

— Питай, Мігчиже.

— Цій реліквії дійсно кілька тисяч років?

— Так.

— Вона старша за єгипетські піраміди?

— Старша. Камінь є сучасником епохи панування мамонтів і останнього льодовика.

— А хто його в той час так вміло відшліфував?

— Це зроблено було набагато пізніше, в Ірані. А за Доби Праматерів, на Півночі, він, швидше за все, зберігався необробленим. Але навіть у Тибетському Лоні не відають, як і за які заслуги шаманка Йіма з племені Рі отримала цю святиню. Це велика таємниця Темних тисячоліть.

— Чому їх називають «темними»?

— Небо тоді потьмяніло від пилу після падіння останнього великого метеориту і підземних вибухів у Поясі Вулканів. Зими тоді були довгими і лютими, північні землі вкрила крига. Багато людських племен вимерло, поширилися жорстокість і людожерство. Це були погані часи. На Півночі від Балтійського моря до Сибірської льодової пустелі залишилися живими ледве три тисячі людей із п'яти родів: Вайа, Рі, Есікі, Ома і Тубір. Так написано у Книзі Печер.

— Індиго вміє розмовляти з Каменем, — сказав Одноокий, розглядаючи плакат на стіні, що закликав бути уважними при підключенні до побутових приладів газових балонів. — Перед тим як я залишив її, вона дві доби не відривалася від Каменя, щось йому шепотіла.

— Вона — «датен», посередник, опора ритуалу. І свого часу стане великою жрицею, достойною запису до Переліку Сущих.

— Вона сказала мені… — Яра затнувся, ніби добираючи правильні слова.

Вигнанець допоміг йому:

— Вона сказала про мене щось погане, так?

— Ви читаєте думки, Наставнику. Так, — підтвердив Одноокий. — Вона чомусь назвала вас Кощієм і сказала, що від Кощіїв жінки не народжують.

— Напевно, ти подумав, що ми з Індиго могли б стати родоначальниками відродженого ковену Курана. А вона прочитала твої думки і відкинула таку можливість.

— Так, я подумав, — Яра збентежено подивився на того, хто колись носив титул Сейсалбулон — «Дім Правди».

— Вона не збрехала, Мігчиже. Мені не суджено стати батьком її дітей. Тобі, до речі, теж.

— Я ніколи себе не мав на увазі… І не маю.

— Ти сказав, — кивнув Вигнанець.

— А хто стане… батьком її дітей?

— Камінь підкаже їй.

— Коли?

— Прийде час. — Вигнанець примружив очі.

— А що означає «Кощій»? У наших казках це такий неприємний персонаж.

— Це дуже давня назва. У російській мові вона споріднена із словом «кощунство». Кощіями колись називали жерців-ягинів, які залишали свій ковен та своє Коло і починали практикувати темні ритуали — кощуни — для досягнення влади і безкінечного продовження свого життя. Деякі з тих кощіїв залишили помітний слід у світовій історії. За давніх часів таким був перший асасін Хассан ас-Сабах, а за новітніх — граф Сен-Жермен. Ти б мав про них чути.

— Але ж ви не практикуєте темні ритуали, а навпаки…

— Я залишив свій ковен, тепер я — вигнанець, місан-агпа. Формально я і є кощієм. Думаю, що саме Камінь Бау підказав їй це слово. Це добре. Значить Камінь поступово настроюється на її ментальне поле… Колись тутешні послідовники Богині мали багато проблем із сарматськими і половецькими кощіями. Це слово глибоко врізане у пам'ять Каменя. Звідти, напевне, й оті ваші казки.

— Що нам далі робити?

— Зараз вам треба якнайретельніше сховатися від Ордену і східних ковенів. Пізніше, коли Камінь підбере для Індиго ягина-родоначальника, ми разом вирушимо до древніх центрів Сили, в степи. Тільки там земля дає Верховній Жриці Курана натальну енергію [111].

— Нас там шукатимуть.

— Якщо східні ковени і Орден вже тепер почнуть війну між собою, вони скоро вичерпають сили. Ми повинні вичекати. Час працює на нас.

— Але та дівчина згадувала Майстра Зброї. Вона казала, що ця людина варта цілої армії. Він дійсно такий крутий?

— Якщо він справжній Майстер Зброї, а не просто керівник силового підрозділу Ордену з гучним титулом.

— А якщо справжній?

— Тоді він дуже небезпечний. Але останній зі справжніх Майстрів Зброї, як мені розповідали, чи то помер, чи то загинув у Колумбії півстоліття тому. І я не чував, щоби з'явився новий.