Мене називають Червоний

— Сину мій, ти боїшся? Через нашу роботу? — ласкаво запитав Еніште-ефенді.

Я здогадався, що на його обличчі грає усмішка.

— Наша книга більше ні для кого не є таємницею, — почав я, — можливо, це й не суттєво, проте плітки розповзлися повсюди. Говорять, що в ній криється наруга над нашою вірою, що ми працюємо не над тим, чого очікує й бажає падишах, а над книгою, в якій висміюється Його Величність, книга сповнена єресі, безбожництва, наслідування ґяурських майстрів. Навіть, кажуть, у книзі привабливо зображений шайтан. Говорять, ніби ми дивимося на світ очима шолудивого вуличного пса й тому в наших ілюстраціях присутня перспектива, мовляв, малюючи на передньому плані здоровенного коня, ми зображаємо мечеть завбільшки з муху, мотивуючи тим, що вона позаду, а це — явне блюзнірство. Отже, ми насміхаємося над правовірними, котрі ходять у мечеть. Згадуючи ті плітки, я не можу ночами спати.

— Ми ж працювали разом, — промовив Еніште-ефенді, — ті речі, про які плещуть, чи вони хоч раз прокралися в наші серця?

— Помилуй, Аллаху! — з пафосом відповів я. — Однак люди звідкілясь дізналися, що існує остання ілюстрація, в якій безбожність не прихована, а переросла в одверту наругу над нашою вірою.

— Ти ж бачив останню ілюстрацію?

— Я зробив малюнки, які ви хотіли і як ви хотіли: в кутках величезного аркуша. Вони були приготовані для ілюстрації на двох сторінках, — твердо промовив я, сподіваючись почути схвалення з уст Еніште-ефенді. — Але всієї роботи я не бачив. Якби мав можливість глянути на неї, то спростував би підлі наклепи й моя совість була б чистою.

— За що ти відчуваєш провину? Що бентежить твою душу? Хто вселив у тебе страх?

— Коли дізнаєшся, що книга, над якою з утіхою працював місяцями, посягає на святе, то тебе охоплює страх. Ти переживаєш пекельні муки за життя. Якби я міг побачити останній малюнок повністю.

— Ти все сказав? Ти для цього сюди прийшов?

Моє серце тривожно закалатало. Невже він може підозрювати мене в ницості, в убивстві Заріфа-ефенді?

— Заколотники, які хочуть скинути падишаха з престолу, а на його місце посадити султанича, теж пускають недобрий поголос, нібито падишах тайкома підтримує видання книги.

— І багато їм вірять? — втомлено, з нудьгою в голосі запитав Еніште-ефенді. — Кожен оскаженілий ваїз, який утратив голову від швидкоминущих успіхів, починає патякати про загибель віри. Цим точно заробиш на хліб.

Цікаво: він справді думає, що я прийшов до нього тільки аби переказати чужі плітки?

— Нещасний Заріф-ефенді, — тремким голосом промовив я, — він бачив ту горезвісну останню ілюстрацію й збагнув, що вона блюзнірська. Тому ми його й убили. Мені розповів таке один побратим із малярського цеху. Ви знаєте, які вони, ці учні, підмайстри, — тільки б поплескати язиком.

Я говорив ще довго, а моє хвилювання дедалі дужчало. Чи чув я себе самого? Якою мірою мною керував страх після вбивства падлюки-наклепника Заріфа? Як багато я тоді навигадував? Не знаю. Після стількох слів сподівався, що Еніште-ефенді нарешті покаже мені останній малюнок на двох сторінках, заспокоїть мене. Чому він ніяк не втямить, що лише так я зможу захистити себе від сумнівів щодо вірності свого шляху, на якому потопаю в гріху?

Мені хотілося його розворушити, я сміливо запитав:

— Чи може людина зображати безбожність, не бачачи її?

Замість відповіді він зробив делікатний застережливий жест рукою, неначе в кімнаті спала дитина. Тоді помовчав, а потім прошепотів:

— Занадто темно, давай запалимо канделябра.

Коли запалив від мангала свічку, мені впало у вічі його набундючене обличчя. Раніше воно таким не було. Мені це не подобалося. А може, його зарозумілість свідчить про співчуття? Він усе зрозумів і здогадується, що це я — мерзенний убивця, чи, може, боїться мене? Несподівано мої думки неначе вийшли з-під контролю, згадується зараз мені. Мої думки неначе роїлися в голові когось іншого, а я спостерігав за ними, завмерши від здивування. Килим на підлозі: он на ріжку причаїлося щось схоже на вовка, як я досі не помітив?

— Всі хани, шахи, падишахи — цінителі мистецтва — минають три періоди свого захоплення малюнком, живописом і гарною книжкою, — почав Еніште-ефенді. — Спершу вони допитливі, пронирливі й рішучі. Побачивши чужі ілюстрації, хочуть мати й собі такі, бо це приносить пошану. Настає період пізнання мистецтва. На другому етапі вони вже замовляють ілюстрації на власний розсуд і заради втіхи. Шахи, падишахи видаватимуть власні книжки, бо навчились насолоджуватися ними й водночас прагнуть увічнити себе після смерті. На схилку віку безсмертя вже не хвилює жодного падишаха. Я розумію їх: безсмертя — це коли про тебе згадуватимуть твої внуки, наступні покоління. Володарі, віддані мистецтву, по суті вже навік уславилися книжками, котрі замовляли нам, книжками, в яких виведено їхні імена, написано літописи правлінь. На схилі літ вони непокояться, як отримати добре місце на тому світі, й виносять вирок ілюстрації — вона стала перешкодою на їхній дорозі. Це засмучує й лякає мене понад усе. Шах Тахмасп, сам видатний маляр, який молоді роки провів у майстерні, перед смертю повісив замок на своєму славетному цеху, повиганяв із Тебріза найобдарованіших художників, понищив створені ними книги й розкаявсь у власному минулому. Чому всі вони вважали, що малюнок закриє перед ними ворота до раю?

— Ви знаєте чому. Кожен пам'ятає слова Пророка, що в Судний день Аллах найсуворіше покарає малярів.

— Не малярів, — зауважив Еніште-ефенді, — живописців. Це хадіс, [139] із Бухарі. [140]

— У Судний день знайдуться ті, хто спробує оживити образи живописців, — обережно промовив я. — Але в них нічого не вийде, й настане час пекельних мук. Не забуваймо: творити — одна з властивостей Аллаха. Аллах — творець, він неіснуюче зробить існуючим, мертве — живим. Ніхто не посміє рівнятися до Нього. Лише маляри ризикують займатися тим самим, що й Аллах, претендувати на його ім'я творця. Це найтяжчий гріх.

Мої слова були різкими й лунали, ніби звинувачення в його бік.

— По-твоєму, все сказане стосується й нас?

— У жодному разі, — посміхнувся я. — Але так уважав покійний Заріф-ефенді, відтоді як побачив останній малюнок повністю. Він стверджував, що використання теорії перспективи та стилю європейців кидає нас в обійми шайтана. На останній ілюстрації — чиєсь обличчя, простого смертного, та в кожного, хто його побачить, складеться враження, що воно живе, і кожен упаде долілиць перед рисунком, ніби в церкві перед іконою. Не тільки перспектива, що показує малюнок очима бродячого пса, а не Аллаха, а й поєднання мусульманських майстерності та стилю з ґяурськими також оскверняє нашу чистоту, робить із нас рабів. Ця дорога вимощена шайтаном. Ось про що говорив Заріф-ефенді.

— Немає нічого чистого, — відповів Еніште-ефенді. — Хоч би в яку епоху малярство створило щось надзвичайне, хоч би коли з'явилося якесь прекрасне зображення, що зволожує очі й проймає людину до глибини душі, — ми знаємо: та дивовижа — наслідок злиття двох різних напрямів мистецтва, далеких один від одного. Завдяки поєднанню арабського малюнка з монголо-китайським виник непере-вершений перський і Бехзатовий. Найкращі роботи шаха Тахмаспа є переплетенням перської манери живопису з м'якою туркменською. Якщо нині всі без упину торочать про цех індійського Акбархана, то тільки тому, що він сприяє впровадженню європейського стилю. І Схід і Захід належать Аллахові. Тож хай оберігає нас Аллах від бажання чистоти й окремішності.

У сяйві свічки обличчя Еніште-ефенді випромінювало ніжність і світло, але його тінь на стіні була так само чорна й страхітлива. Сказані ним слова були мудрі та справедливі, однак я не повірив йому. Я боявся його, бо, здавалося, він боїться мене. Моє чуття підказувало: він вряди-годи наслухає, чи ніхто не відчинить хвіртку, дожидав кого-небудь, аби врятуватися від мене.