Спокута

Частина друга

Багато було різних жахіть, але саме ця неочікувана дрібна деталь підкосила його, і він потім ніяк не міг викинути її з голови. Коли вони, пройшовши три милі вузькою дорогою, дійшли до перехрестя, він побачив, що стежка, яку він шукав, скручує праворуч і біжить горбами аж до гаю, що ріс на невисокому узгір’ї на північному заході. Вони зупинилися, щоб він звірився з картою. Проте карти не було там, де вона мала би бути. Її не було ні в кишені, ні за поясом. Невже він загубив її, а може, забув на останньому привалі? Він дав шинелі впасти на землю й поліз у внутрішню кишеню кітеля — і аж тут до нього дійшло. Карта була у нього в лівій руці, і вже, мабуть, десь із годину. Він зиркнув скоса на двох інших, але вони стояли поодаль, дивилися кудись убік і мовчки курили. Карта все ще була у нього в руці. Він витяг її з пальців капітана Вест-Кентського полку, який лежав у канаві неподалік — неподалік чого? Ці карти тилових територій були великою рідкістю. А ще він узяв собі револьвер мертвого капітана. Він не збирався вдавати з себе офіцера, але він загубив свою гвинтівку і просто хотів вижити.

Стежка, яка його цікавила, починалася біля розбомбленого дому, достатньо нового, можливо, перебудованої хатини дорожнього обхідника. У грязюці біля калюжі, що утворилася в автомобільній колії, були сліди тварин. Імовірно, кіз. Навкруг були розкидані клапті розідраної тканини з почорнілими краями, залишки портьєр чи одежі, на кущі висіла віконна рама з вибитим склом, і всюди стояв сморід мокрої сажі. То була їхня стежка, їхній шлях навпрошки. Він склав карту, сховав її і, коли випростався, піднявши шинель і накинувши її на плечі, побачив це. Ті двоє, помітивши його рух, обернулися й простежили за його поглядом. Це була нога на дереві. На старому платані, який щойно покрився листям. Нога була на висоті майже шести метрів, застрягла в першій розгілці стовбура, гола, чистенько відрізана трохи вище коліна. Звідти, де вони стояли, не було видно ні крові, ні розірваної плоті. Нога була бездоганна, гладенька, достатньо маленька, щоб належати дитині. Вона висіла під таким кутом, що виглядала наче на виставці, експонована для ознайомлення: це — нога.

Два капрали з огидою чмихнули й підняли свої речі. Вони ніяк не збиралися реагувати. За останні кілька днів вони вдосталь усього надивилися.

Нетл, водій вантажівки, витягнув ще одну цигарку й запитав:

— Так куди ми йдемо, начальник?

Вони називали його так, щоб якось владнати непросте питання звання. Він швидко пішов стежкою, майже побіг. Він хотів обігнати їх, зникнути на якийсь час їм з очей, щоб можна було виблюватися чи випорожнитися, він і сам не знав. За стодолою, біля купи битого шиферу, його тіло саме обрало перший варіант. Він відчував таку спрагу, що не міг дозволити собі втрачати рідину. Напився з манірки й обійшов стодолу. Він використав цей момент на самоті, щоб оглянути свою рану. Та була з правого боку, якраз під ребрами, розміром із півкрони. Виглядала вона не так вже й погано, після того як він учора обмив засохлу кров. Хоча шкіра навколо почервоніла, набряку не було. Зате було щось усередині. Він, коли йшов, відчував, як воно рухається. Можливо, уламок шрапнелі.

Поки капрали наздогнали його, він уже знову заправив сорочку і вдавав, що вивчає карту. У їхній компанії карта давала йому єдину можливість усамітнитися.

— Куди це ми так спішимо?

— Мать, якусь бабу побачив.

— Та ні, це карта. У нього знову якісь срані сумніви.

— Ніяких сумнівів, джентльмени. Це наша стежка.

Він витягнув цигарку, і капрал Мейс дав йому прикурити. Потім, щоб приховати, як у нього тремтять руки, Робі Тернер рушив уперед, а вони пішли за ним, як ішли за ним уже два дні. Чи три? Він мав найнижче звання, але вони йшли за ним і робили все, що він пропонував, а щоб якось зберегти гідність, піддражнювали його. Коли вони йшли дорогою чи полем навпрошки і він надто довго мовчав, Мейс частенько запитував: «Шо, начальник, знову про бабу думаєш?» А Нетл тут же підхоплював: «Думає, бляха-муха, ще й як думає». Вони були городянами, які не любили сільської місцевості, губилися в ній. Компасом користуватися не вміли. Ця частина базової підготовки оминула їх. Вони вирішили, що він потрібен їм, аби дістатися до узбережжя. Для них це було непросто. Він поводився, як офіцер, а не мав навіть жодної лички. Першої ж ночі, коли вони ховалися під навісом для велосипедів біля спаленої школи, капрал Нетл запитав: «А чо це такий салага, як ти, говоре, як який джентльмен?»

Він не збирався їм нічого пояснювати. Він хотів вижити, у нього була для цього дуже вагома причина, і йому було байдуже, йдуть вони за ним чи ні. Обоє вони не випускали з рук гвинтівок. Це вже було щось, а Мейс до того ж був здоровим чолов’ягою з могутніми плечима й руками, що захоплювали по півтори октави на фортепіано в пабі, на якому він, як розказував, грав. І проти насмішок Тернер нічого не мав. Усе, чого він хотів зараз, коли вони віддалялися стежкою від дороги, це забути про ту ногу. Стежка вивела їх на ширшу доріжку, що бігла між двома кам’яними стінами й спускалася в долину, якої не було видно з дороги. Там текла брудна річечка, яку вони перейшли по каменях, глибоко всаджених у килим із водоростей, що нагадували мініатюрну водяну петрушку.

Їхня доріжка повернула на захід, і вони вийшли з долини, як і досі, між стародавніми стінами. Небо попереду починало розчищатися й світилося, наче обіцянка. Поза цими просвітами усе було сірим. Коли вони вибралися каштановим гаєм на вершину, призахідне сонце вийшло з-за хмар і освітило все навкруг, осліпивши трьох солдатів, що піднімалися до нього схилом. Як було б чудово завершити цілоденну прогулянку французькою провінцією, вийшовши назустріч вечірньому сонцю. Це завжди обнадіює.

Вийшовши з гаю, вони почули гул бомбардувальників, тому повернулися назад і курили, перечікуючи під деревами. Звідти, де вони сиділи, літаків не було видно, але краєвид був гарний. Те, що так широко розкинулося перед ними, то були навіть не узгір’я. Так, брижі на поверхні землі, слабке відлуння великих зсувів деінде. Кожен наступний гребінь був менший за попередній. Він дивився на ці слабнучі хвилі сірого й блакитного, що зникали в мареві призахідного сонця, нагадуючи якийсь східний мотив на обідній тарілці.

Ще через півгодини вони перейшли наступний гребінь і спускалися довгим схилом, зверненим на північ, який привів їх нарешті, у наступну долину з іще однією річечкою. Ця вже була повноводніша, і вони перейшли її по кам’яному мосту, густо вкритому коров’ячим лайном. Капрали, що були не такі втомлені, як він, розвеселилися, вдаючи, що готові збунтуватися від огиди. Один із них шпурнув сухим кізяком йому в спину. Тернер навіть не обернувся. Ті клапті одягу, почав він пригадувати, могли бути піжамкою дитини. Хлопчика. Бомбардувальники часом прилітали одразу після світанку. Він намагався прогнати ці думки, але вони його не слухалися. Французький хлопчик, який спить у своєму ліжечку. Тернер хотів опинитися якомога далі від того розбомбленого котеджу. Тепер його переслідувала не тільки німецька піхота й авіація. Якби світив місяць, він був би радий іти всю ніч. Капралам це б не сподобалося. Можливо, настав час позбутися їх.

Вниз по течії вздовж річки росли тополі, верхівки яких тріпотіли й виблискували в останніх променях сонця. Солдати повернули в протилежному напрямку, і незабаром дорога знову перетворилася на стежку й повернула від річки вбік. Вони продиралися через кущі, що мали товсте блискуче листя. Ще там росли хирляві дуби, які ледь-що зазеленіли. Мокра трава під ногами приємно пахла, і він подумав, що з цим місцем щось негаразд, настільки воно відрізнялося від усього, що вони бачили досі.

Попереду почулося гудіння якихось машин. Воно ставало голоснішим, сердитішим і наводило на думку про обертання лопатей електротурбін на неймовірній швидкості. Вони входили у великий зал, наповнений звуком і енергією.