Кодло

— Не питай, — жорстко відповіла вона, стрельнувши на мене розпачливим поглядом, — але якщо в тебе є анальгін…

Аж он воно в чому справа!

— Дафна, а що таке? — не зрозумів Боян, — Ще далі наслідки викрадення?

— От ідіот! — вибухнула вона, — Тобі б такі наслідки!

Боян ошелешено завмер.

— Е, ти чого? Всі чогось на мене сьогодні кричать! Я вам що — громовідвідник драний?

Треба було втрутитись, поки всі знов не пересварились. Це вже просто якась епідемія!

— Боян, видихни, все гаразд! Дафна справді погано себе почуває. І це… давайте десь підемо звідси. Треба б нам поговорити без сторонніх.

— Давайте до мене, — запропонувала Дафна, — Герда пішла кудись готуватися до контрольної. Так що в мене вільно.

— Добре, я лише збігаю за анальгіном. Буду за кілька хвилин, можете починати без мене.

Дафна вдячно мені кивнула.

Я швидко піднялась до своєї кімнати аби здійснити благородну місію із врятування Дафни від наслідків первородного гріха. Насправді я ще хотіла кинути рюкзак з книжками і прихопити пакунок з печивом для стратегічних бесід за чаєм. І хто б міг подумати, до чого це призведе!

Підійшовши до дверей власної кімнати, я почула звідти якісь крики. Знов якась сварка, і де — в мене вдома! Ну що за пошесть! Я вже збиралась було увірватися до кімнати і доступно пояснити Тоні, що я думаю з цього приводу, але тут мене спинило усвідомлення того, чий саме голос чути з-за дверей. Герда! Це вона так до контрольної готується? Цікаво…

— …ти ж знаєш, чим це закінчиться! — кричала вона, — Ти б сам зізнався?! Ну, мовчиш?

Тоні їй щось тихенько відповів, нажаль, розібрати мені не вдалося.

— Ну так і що, що пропав? Це що, моя проблема? — потім тихше, — Я знаю. Вони просто хочуть їх залякати. Нічого ж нею не сталося, правда ж? Це ж було снодійне, а не ціанід…

Ого, які знайомі мотиви!

— Не знаю я, що вони хочуть з ним зробити! — знов розхвилювалася Герда, — Томаш мені нічого не казав! Може той булькатий покидьок просто хотів усунути Евана, як потенційного суперника…

Тут вже я не витримала. Штовхнувши двері, я увірвалася до кімнати незгірш за загін спецназу.

— Хто це хотів усунути Евана?! — гнівно запитала я.

Тоні і Герда вражено витріщились на мене. Герда сиділа на моєму ліжку, Тоні — навпроти; тепер він підскочив, намагаючись чи то зупинити мене, чи то втекти. Герда опустила очі, розглядаючи свої перманентно недоглянуті руки.

— Що тут в вас діється, га? — не вщухала я, — Або ви повідомите мені все, що знаєте про долю Евана або я зараз же — до декана…

— Не раджу, — тихо промовив Тоні, очевидно, прийнявши якесь рішення.

Вони з Гердою перезирнулися. Герда криво усміхнулась.

— Ну кажи вже, — зітхнула вона, — Все одно вона все чула.

Тоні кивнув.

— Так мабуть буде краще. Зрештою, всі мусять знати, де ми вчимося. Ірма, Дафну викрали за вказівкою декана. Підозрюю, що і Евана теж. Герда розказала мені, що вона особисто підлила Дафні снодійного в чай. Звісно, не зі своєї ініціативи — перед тим її викликав Фелоні, який разом з вашим професором Артом дав їй інструкції і порошок нітразепаму.

Я завбачливо сіла на стілець, а то би просто впала додолу від повноти почуттів. Нічого собі новини! Я вражено споглядала Тоні і Герду; не може ж бути, щоб вони це вигадали! Герда закусила губу і стиснула кулаки, марно намагаючись стримати тремтіння пальців, її мишачий хвостик трагічно звисав вздовж похиленої спини. Тоні сидів урочистий, мов на поминках, дивлячись мене з батьківською журливою напівусмішкою.

— Вони змусили мене це зробити, — додала Герда, — Погрожували, що виженуть мене з таким скандалом, що ніхто мене більше не візьме ні вчитись, ні на роботу. А в мене мати хвора, платити за навчання з не зможу…

Так що ж мені тепер, взяти її в обійми і розчулено заридати?

— Та-ак… — протягнула я, — А навіщо їм це?

— Ну, якщо повірити тому зверненню, яке було вивішено на дошці… — розпочав було Тоні.

— Та яке звернення?! — вибухнула я, — Це був чийсь ідіотський жарт!

— Ну добре, нехай так. А як тоді пояснити те тавро на передпліччі Дафни?

Влучно! Цього я пояснити не могла.

— Герда, ти знаєш, хто фізично здійснив викрадення?

— Ні, за інструкціями, які мені дав декан, я повинна була чекати у вітальні…

— А ти не могла б показати мені флакончик з-під снодійного? — Мені дуже хотілось, щоб Герда розгубилася, почала виправдовуватись, а потім зізналась, що вигадала це все…

Вона лише похмуро посміхнулась.

— Звісно. Ось він, — Герда витягла з кишені своєї безрозмірної кофти порожній флакончик, на якому було щось дрібно пописано латиною. Схоже, справді нітразепам. Вона знічено роззирнулась, — Ну от. Я мусила комусь розказати про це. Робіть з цією інформацією, що хочете, а я не бажаю залишатись тут більше ні дня. Хай їй чорт, цій Школі… Я домовилась з паном Флаерті — він ще сьогодні відвезе мене до Сент-Ендрюзу.

Герда піднялась і вийшла з кімнати, не озираючись, але й не поспішаючи; не знаю, в мене склалося таке враження, що вона до останнього моменту чекала, що ми її зупинимо. Ми мовчали. Мені, принаймні, нічого було сказати.

— Ти давно знав це? — глухо запитала я Тоні, коли двері за Гердою зачинились.

— Щойно дізнався. Ти ж не думаєш, що я міг би приховувати таке ?

— Я — ні… Але справа не в тому. Чому це вона саме тобі вирішила покаятись?

— Мабуть тому, що я — єзуїт… — По обличчю Тоні поволі, мов мед по стільниці, розтеклася лукава безрадісна усмішка, — Думаєш я не знаю… Ти ж мене так називаєш, коли думаєш, що я не чую?

Я відчула, як десь всередині дитячим м’ячиком підстрибнула легка прохолода страху. Значить, він чув… Що ще він знає?

— Справді. Сподіваюсь, це тебе не ображає? Я завжди поважала єзуїтів. На відміну від Лордів Конгрегації, які, можуть мати до тебе деякі претензії… Не страшно?

— Ні. Я, на відміну від тебе ще не встиг наплювати їм на поділ.

— Це ти на що натякаєш?

— Та ні на що. Просто тенденція… Дафна, тепер Еван…

Я проігнорувала його завуальовану погрозу.

— Що, ти думаєш, вони зробили з Еваном?

— Здається мені, змусили розкаятись. Як, ти казала, називався той проект? "Repentance", себто, "каяття"?