Гра в пацьорки

Вона вийшла на вулицю.

У нiч.

У дощову весняну нiч.

I пiшла до вокзалу.

А поки йшла, думала, думала…

Про життя. Про своє, i взагалi.

Про свою iдiотську вдачу - завжди вiдступати в тiнь, ховатися, зникати з поля зору, коли тобi кажуть: «Ви можете будь-якi дверi вiдчиняти одним поштовхом ноги!».

Про те, що якби вона це вмiла, то дочекавшись паузи у безкiнечному потоцi слiв, могла б розповiсти, як…

Як її розшукала стара жiнка-iталiйка, дружина директора музею в Римi, як приїжджав сам директор i як, нарештi, пiсля довгих «чаїв» у її майстернi, всучив їй чек на п'ятдесят тисяч за одну лише картину. За цей уламок своєї батькiвщини, написаної чужинкою з вперто зцiпленими устами i зосередженим поглядом сiрих очей.

Про свою недавню виставку в Парижi…

А, зрештою, про найголовнiше - що вона щаслива. Як може бути щасливим справжнiй художник, що пройшов усе життя уздовж i впоперек, i бачив його таким, яке воно є - без купюр, без рожевих окулярiв, але з великою мовчазною любов'ю, яка проявляється не в словах - у вчинках, а ще - у фарбах.

Можливо, якщо б вона «розiйшлася не на жарт», сказала б i парочку чисто жiночих сентенцiй про французькi парфуми, про своє нове авто, про акторiв i полiтикiв, якi телефонують з проханням продати хоча б ескiзи…

I про те, що все це не має для неї жодного значення. I що вона завжди почуватиметься невпевнено, щоб йти далi, не зупиняючись…

I що «однiєї кровi» вона може бути лише з природою - з цiєю весняною нiччю, з вiтром i дощем, з землею i травою, з собаками, що нинi йшли за нею до самого вокзалу.

I з тими, хто почувається так само, як i вона…

…Ася сiла в потяг i вiдчула, що хоче їсти.

Пiшла до вагону-ресторану i замовила собi солоне i гiрке.

Солоне - оселедець.

Гiрке - гiрчицю.

Пiд здивованим поглядом офiцiанта намастила шматок оселедця гiрчицею.

З почуття спротиву, яке завжди рухало її життям: завжди робити так, як нiхто! А ще тому, щоб звiльнитися вiд присмаку мармеладу в ротi i горлi.

Вона проковтнула цю ядучу сумiш i нарештi вiдчула себе по-справжньому щасливою.

ХВIСТ

Я лежу на найвиднiшому i найтеплiшому мiсцi - на великому каменi. Десь поблизу виграє море i тануть в розпеченому пiску прохолоднi кiнчики хвиль. I шиплять, закипаючи бiлоснiжними бурунами.

Нарештi все позаду: колючий холод зими, пронизливi голки весняного вiтру уперемiж з незмитим дощами брудним пилом, вперте очiкування тепла, свiтла, запахiв i ось такого тихого лiтнього дня на березi моря.

Найбiльше я люблю лежати ось так: на круглому гладкому каменi, вiдчуваючи його гарячу поверхню, нiжитись у цьому теплi, дослухатися до потойбiчних звукiв, що долинають з його осердя.

У кожного каменя свiй голос, своя тисячолiтня iсторiя.

Я люблю камiння - сухе i гаряче.

А от моря не люблю! Його розмова надто швидка, метушлива. Не встигне проспiвати свою пiсню одна хвиля, як її одразу накриває друга, але i їй не наговоритися, не розповiсти всього, що знає.

Море - пiвденний ринок, де нiхто нiкого не чує.

Я не створена для моря, хоча моє тiло схоже на хвилю i таке ж прохолодне. I так само вмiє уникати простягнутих рук, як i хвиля.

Спробуй, упiймай…

А скiльки було цих простягнутих рук долонькою вниз!

Багатьом здається, що варто лише скласти долоню «ковшиком», набратися терпiння, а потiм, у потрiбну мить, зробити рiзкий рух i - хоп! - накриєш рукою своє вертке щастя, притиснеш до землi.

А що далi?

Можна заспиртувати його у слоїку. I час вiд часу показувати гостям, сентиментально згадуючи, як все сталося мiж вами одного тихого лiтнього вечора на березi моря…

А що, власне, сталося? Лише ось це хоп! - короткий порух жадiбної руки.

Менi не хочеться бути таким заспиртованим спогадом.

З боку здається, що я сплю.

Хвилi заколисують мене.

Камiнь зачаровує чиїмись голосами, закарбованими в ньому поверх iнших голосiв: «Я завжди буду з тобою… в горi i радостi… ти не щезнеш… я не щезну… я завжди-завжди…».

Голосiв багато i всi шепочуть одне й те ж. Невже i вони - безiменнi експонати в колекцiї щастя?

Я лежу на виднотi.

Мене важко не помiтити.

Я люблю ризик: бути завжди на виднотi, обличчям до небезпеки, до цього самовпевненого «хоп!», складеної «ковшиком» долонi.

Я знаю: скоро мене помiтять.

Мене просто неможливо не помiтити!

Я не помилилась: крiзь прикритi повiки бачу важку тiнь, що повiльно схиляється надi мною. Вона затуляє сонце, вiд неї вiє морською сiллю, силою i трохи тютюном.

«А, може, нехай буде, як буде? - раптом думаю я. - Нехай ця рука, яка рiзниця?…»

А що потiм?

Слизькi стiнки слоїка, потьмянiла вiд спирту шкiра, безтямний круглий погляд в нiкуди крiзь каламутне скло.

Багато разiв я бачила такi погляди iнших…

Простягнута рука робить короткий рiзкий рух перегорнутою долонею, i я перетворююсь на хвилю, на вiтер, на смарагдову блискавку…

Камiнь порожнiй.

У його пальцях лише кiнчик мого хвоста.

Кiнчик хвоста - це дрiбниця.

Вiдросте…

ОСIНЬ - ЦЕ Я

- Знову цей дощ! - волає слухавка. - Ненавиджу осiнь! Ненавиджу! Нiколи не вгадаєш, що одягати, тягаєш за собою парасольку, а туш все одно тече з вiй. З ранку вже похмуро. А на деревах - ти лише поглянь - суцiльна iржа! Ну хто вигадав таке знущання?!

Так вона може причитати годинами.

Слухаючи її скарги, я встигаю влiзти в теплi шкарпетки, зварити собi каву i зручно влаштуватися в крiслi - ближче до вiкна, щоб на власнi очi побачити, що ж я такого накоїла…

…Багато мiсяцiв я перебуваю у сплячцi. Взимку блiдну вiд холоду i вкриваюсь памороззю, навеснi мене замiтає пилом, влiтку тану вiд спеки i спраги. Все в менi спить, завмирає. А в серединi висить така тиша, мов у зав'язi пiзнього яблука, що накопичує всю силу, аби потiм зблиснути пурпуровим боком i звести з розуму всю околицю своїм настояним ароматом.

Дощi - мої брати. Їх рiвно десять. Усi вони рiзнi, але, виходячи з дому, я завжди знаю, котрий з них сьогоднi завiтав до мене в гостi.

Я нiколи не ношу iз собою парасольки!

А що може бути краще i загадковiше за осiннє листя?! Це ж справжнi листи, якi оберемками розносить вiтер у пошуках адресата. Варто лише вмiти читати!

- Ледь до тебе дiсталася. На дворi страшенна злива! - жалiється вона, струшуючи воду з парасольки на порiг. Разом з краплями з її плеча злiтає кленовий листок, вона з огидою дивиться на нього, мов щойно витрусила з кишенi таргана чи побачила мишу.

Вона не розумiє, що це лист. Справжнiй лист. Можливо, саме той, якого вона чекає, бiгаючи по десять разiв до поштової скриньки.

- Не верзи дурниць! - каже вона. - Ти завжди щось вигадуєш.

Я пiдбираю листок, пiдношу його ближче до свiтла i починаю читати:

«Моя єдина, моя кохана… Я так скучив за тобою. У твоєму вимiрi так мало мiсця для дива i так багато для здорового глузду.

Що сталося з тобою? Де твої циганськi семишаровi спiдницi? Де дзвiночки i браслети? Де намисто, де твоя скрипочка, що спiває вiд одного подиху вiтру? Дай менi руку i втечемо! Я так давно чекаю на тебе…»

- А пiдпис? - несподiвано серйозно питає вона.

- Це не обов'язково, - вiдповiдаю. - Головне, що вiн чекає на тебе. I ви зустрiнетесь. Тiльки надягни ту сукню…

- У смужку?

- Нi. Ту, що одягала на випускний…

- Ну… - зiтхає вона. - Певно я в неї вже не влiзу…

У глибокiй задумi вона забирає з моїх рук листок, ховає його в кишеню джинсiв. I я не розумiю, хто з ким жартує.

- Влiзеш обов'язково… - кажу я.

Вона йде, забувши в кутку свою велику парасолю.

Увечерi вона знову телефонує менi, я налаштовуюсь вислухати чергову порцiю скарг на «мерзотну осiнь», яка висотала з неї усi сили.