Гра в пацьорки

Поглянувши на цi картини хотiлося плакати, смiятися, розповiдати iсторiї з власного дитинства, любити маму i пробачати батьку.

Асю дiйсно душили сльози - вiд свiтла i потужних хвиль нiжностi, щастя, добра, якi випромiнювали картини. Ася ще бiльше нiяковiла i замикалася в собi, розумiючи, що привезений на оцiнку малюнок може так i пролежати в кутку пiд вiшалкою, загорнутий в полотно i замкнений в пластикову теку.

На сестер чекали…

I це очiкування кидало на обличчя присутнiх вiдлиск комети, яка наближалася, але її ще не було видно на небосхилi.

Нарештi…

Це сталося саме нарештi - миттєво, несподiвано, свiжо, мов весняний дощ, не зважаючи на те, що очiкування, розмови, розповiдi сягнули апогею. I ось в цьому наелектризованому апогеї НАРЕШТI все i сталося.

В очах Асi це виглядало так.

Мелодiйний дзвiн китайських пiдвiсок в передпокої. Скрип дверей, аромат парфумiв («Нiна Рiччi» та «Ейфорiя»), i на середину майстернi впурхнула, здiймаючи вихор золотого пилку… блакитна пташка, що нiби вилетiла зi свого полотна. Пташка з людськими очима, на високих пiдборах, з мереживним волоссям, з янголом на правому плечi…

Вона розкинула руки, покрутилася на однiй нозi, здiймаючи разом iз золотистим пилком вихор почуттiв i пелюсткову заметiль радостi, i проспiвала дзвiнким голосом (хоча слово «дзвiнким» надто грубе для тiєї мелодiї, що злiтала з її вуст):

- Я летiла! Там дощ! I зiрки висять - величезнi, мов яблука!!! Я навiть схиляла голову, щоб не зачепитись! Яке це щастя!!! Як я вас люблю!!!

Вiд цього голосу також хотiлося розплакатись, як i вiд тих чистих, прозорих, зiтканих з невагомого павутиння, полотен.

Але не встигла розвiятися насолода вiд цiєї митi, як настала iнша. Адже з порогу зазвучала ще одна мелодiя. I якщо першу можна було порiвняти iз дзвоном, то друга наповнила майстерню звуками скрипочки.

Ще одна пташка - друга з сестер, зодягнута у рожеве, вступила зi своєю партiєю:

- Люблю, люблю, люблю!!! Налийте менi вина! Я хочу пити сьогоднi за цей дощ, за вас! Ми є! Ми будемо! I це прекрасно!

I закрутилося.

Пили, гомонiли, читали вiршi…

Нiби досi життя на цiй планетi не iснувало.

Ася дивилася на сестер i вiдчувала свою нiкчемнiсть, сiрiсть, безмовнiсть, невмiння пiдхопити розмову змiстовною цитатою. Але рiч була навiть не в цьому. Вiд сестер пашiло благополуччям. Тим благополуччям, яке дається вiд народження i запрограмовано триває до старостi. Хоча люди вишуканi i творчi, налаштованi на гостре сприйняття реальностi свiту i боротьби з ним, усiляко пручаються цьому даному згори благополуччю. Сестри боролися, театралiзуючи i гiперболiзуючи кожну свою розповiдь, кожний тост, кожну iнтонацiю i все, про що вони говорили, виглядало значуще-трагiчним, важливим, неперевершено справжнiм. Таким, пiсля якого зависали паузи, якi завершувалися вигуками захвату i розчулення.

Одна iз сестер, iнтонуючи кожне слово, розповiла про вчорашню зустрiч в магазинi з бабцею, що просила на хлiб… Друга - про свiй сон, сповнений мiстичного змiсту.

Пауза…

Зiтхання…

Тост…

I раптом захоплена загальною магiєю цих iнтонацiй та розповiдей, зачарована, приголомшена Ася вiдчула… нi з чим не порiвняний дискомфорт. Якесь неспiвпадiння з тою любов'ю, яку вiдчувала вона. Розчулена музикою спiлкування, вона всiма фiбрами вiдчула кiлька, а можливо лише одну (!) фальшиву ноту, яка псувала, зводила нанiвець всю гармонiю тiєї музики i того свiтла, яке несли присутнiм сестри.

Вона окинула поглядом гостей, щоб знайти пiдтвердження своїй крамольнiй думцi, адже не могло бути, щоби цю ноту не почув хоча б хтось.

Але погляди чоловiкiв випромiнювали лише щире захоплення цими банальними побутовими iсторiйками, нiби в них крилося бiблiйне одкровення.

I Ася зiщулилась вiд цiєї ноти, ще бiльше замкнулася в собi, мiркуючи про те, що нiколи не навчиться говорити так значуще про незначнi речi. А ще вiдчула злiсть до себе за свою неправоту, грiшнiсть i навiть деяку пiдступнiсть, адже сестри дивились на неї приязно. Навiть сказали, що багато чули про неї, i вважають, що вона «з їхньої зграї«.

Одна iз сестер навiть проказала замовляння Мауглi з тою ж iнтонованою поважнiстю: «Ми з тобою однiєї кровi - ти i я!».

А друга пiдбадьорила тостом про «досягнення успiху, який обов'язково прийде i до неї!».

Ася знову вiдчула страшенний сором за цю високу пафосну iнтонацiю, адже їй завжди здавалося, що люди мають говорити спокiйно, не театрально, уникаючи високих слiв, i… до болi в щелепах була далека вiд будь-якого благополуччя. I тому через безлiч об'єктивних причин не могла бути «однiєї кровi» з тими, хто завжди мав дах над головою, надiйний тил - люблячих батькiв i чоловiкiв, що обожнюють тебе тiльки за те, що ти iснуєш.

З жахом приймаючи черговий комплiмент i посмiхаючись (вважаючи цю посмiшку найпiдлiшим вчинком свого життя!), Ася згадала, що в юностi часто билася саме з такими рафiнованими дiвчатками, якi НIКОЛИ не перешивали материну спiдницю, щоб було в чому пiти на шкiльну вечiрку, їх НIКОЛИ не хапали за розпущене волосся вчителi, не кидали об стiну з вереском: «Тут школа, а не будинок розпусти!», i вони НIКОЛИ не харчувалися на 10 копiйок на день: хлiб, гiрчиця i чай. Але якi чомусь тягнулися саме до неї, нiби розчиняли свiй сироп крихтою її солi…

Варгас сказав, що всi зiбралися тут заради зустрiчi з Асею, але це було не так. I вiд цього Асi було нiяково за те, що вона приїхала сюди, за свою мовчазнiсть, за те, що їй соромно розповiдати про себе, хоча цих розповiдей нiхто вiд неї i не очiкував.

Близько одинадцятої вона почала збиратися на електричку.

Сестри зупиняли її i слiдом за ними присутнiсть Асi - саме тодi, коли вона почала прощатися, - помiтили iншi, переключившись, загомонiли: «як ти», «де ти», «чим займаєшся»…

Але Ася вже стояла в коридорi i, посмiхаючись, махала руками, роздавала повiтрянi поцiлунки, вiдчувала себе штучною, ненатуральною i знову сто разiв грiшною, адже ця штучнiсть ламала її зсередини: «Все ОК!», «Я чудово вiдпочила з вами!», «Дякую», «У мене? Та так… живу якось…».

Коли поцiлунки i побажання закiнчилися, i всi повернулись до столу, за яким знову залунали голоси сестер Куманських, Ася, вже стоячи бiля дверей майстернi, нарештi наважилась витягти з теки картину i, соромлячись, тицьнула в руки колишньому вчителю.

- Глянеш? - запитала вона i додала, не сподiваючись, що вiн почує, адже погляд Варгаса вже блукав там, де за столом знову лилася мелодiя нiжних голосiв. - Я тобi вiрю…

Варгас розгорнув полотно. На картинi розмiром А-3 був… уламок Венецiї.

Варгас мовчав, роздивляючись грубi, як шматки живої плотi, мазки…

- Що ти хочеш почути? - нарештi хрипло промовив вiн.

- Її хочуть купити… - нерiшуче сказала Ася. - I я не знаю…

- Хто? - перебив вiн.

- Iталiйцi…

- Звiсно… iталiйцi… - невизначено сказав вiн, не вiдриваючи погляду вiд живої Венецiї, яку тримав у руках, i додав пiсля довгої паузи: - Не шкода?

- Шкода, - пiдтвердила Ася. - Але… I замовкла.

Адже все, про що вона шалено хотiла розповiсти йому сьогоднi, було надто реальним, не вартим загального настрою зустрiчi з «неземним дивом». Про те, що…

- Тодi бери не менше «п'ятерика», - сказав Варгас.

- «П'ятерика» - чого?

- Тисяч «зелених»… - посмiхнувся вiн. - Це дорога робота. Ти стала майстром…

I раптом вiн вiдчув жаль через те, що вона йде.

Прикро i… полегшено, нiби з небосхилу весняного саду, наповненого щебетом i свiтлом, зникає грозова хмара, яка таїлась, нi чим себе не виказуючи, i могла б несподiвано поглинути цей сад з усiма його принадами - знищити легкiсть, прозорiсть, невимушенiсть, грайливiсть, муркотiння, шепоти, спiви пташок, iгри дiтей з янголами, карамельний присмак, ведмедикiв, зайцiв, мереживнi вiзерунки…

- Дякую. Тримаймося! - сказала Ася, цiлуючи його в бороду i зачиняючи за собою дверi першою, щоб вiн не мiг визирнути за нею i помiтити, як вона поволi розслаблює обличчя вiд сьогоднiшньої посмiшки, що приклеїлась до нього.