Задуха

Якщо тільки я її завершу. Коли-небудь.

Для всіх цих людей, що зібралися зараз у кімнаті 234, робота за реабілітаційною програмою, розрахованою на дванадцять ступенів на зборах сексоголіків — це дійсно спосіб зрозуміти себе й вилікуватися… ну, загалом, ви розумієте.

Для мене це мов курси з підвищення кваліфікації. Корисні поради. Нова техніка. Порадник — як, де і з ким — і так, як ти навіть мріяти не міг. Нові знайомства. Коли ці люди розповідають про своє життя — це, чорт забирай, чудово. Плюс до того сюди ходять дівчата з тюрми, яких випускають на три години, щоб вони відвідали сеанси групової терапії для секс-залежних.

Ніко — одна з таких дівчат.

Вечір середи — це Ніко. Вечір п'ятниці — Таня. Недільні вечори — Ліза. Вона вся жовта від нікотину, навіть пітніє рідким нікотином. Ліза постійно кашляє. І вона така худюща, що я майже можу зімкнути руки в неї на талії. Таня вічно тягає з собою які-небудь сексуальні іграшки, як правило — ділдо або нитку латексного намиста. Сексуальний еквівалент сюрпризу в коробці з вівсяними пластівцями.

Я десь читав, що красива жінка — це радість назавжди. Але на своєму власному досвіді я переконався, що навіть щонайпрекрасніша жінка — це радість години на три максимум. Тому що потім вона неодмінно захоче тобі розповісти про свої дитячі травми. Найприємніше в цих тюремних дівчатах — це коли ти крадькома дивишся на годинника й бачиш, що вже за годину вона повернеться до себе в тюрму.

Та ж історія про Попелюшку, тільки опівночі вона перетворюється на злочинницю, що втекла з тюрми.

Я не те щоб не люблю цих жінок. Я їх люблю — як люблять краль із розгорток непристойних журналів, порновідео, Інтернет-сайтів для дорослих. Для сексоголіка тут — вагон любові. І Ніко також мене не особливо любить.

Любов — це романтика. А йдеться не про романтику, йдеться просто про чергову нагоду. Коли щовечора дві дюжини сексоголіків збираються за одним столом — у цьому немає нічого дивного.

Плюс іще книжки з порадами, як вилікуватися від секс-залежності, які тут продають. Просто скарбниця безцінних порад на тему: сто один спосіб, як ви мріяли злягтися, але не знали — як. Ясна річ, усі вони пишуться для того, щоб допомогти тобі усвідомити, що ти — секс-джанкі. Зазвичай наводиться список «якщо ви робите щось із перерахованого нижче, то ви скоріше за все сексоголік». Серед цих корисних підказок:

Ви прорізаєте дірки на плавках або трусах купальника, так, аби видно було геніталії?

Ви заходите в прозору телефонну будку із розстібною ширінкою або блузкою й удаєте, що розмовляєте по телефону, і при цьому стоїте так, аби перехожі бачили вашу білизну?

Ви бігаєте на вулиці без бюстгальтера або без щільної білизни, що облягає, щоби привернути увагу сексуальних партнерів?

Мої відповіді на всі запитання: Раніше — ні, але тепер — так.

Тим паче що тут, якщо ти збоченець — це не твоя провина. Сексуальна манія і зухвала сексуальна поведінка — це не обов'язково сунути кожній стрічній свій член, аби вона тобі відсмоктала. Це хвороба. Це фізична залежність, яку скоро мають внести до «Довідника статистичної діагностики» під певним кодом, і лікування входитиме до медичного страхування.

Ось один цікавий факт: навіть Вілл Вілсон, засновник Товариства анонімних алкоголіків, не зумів подолати свого потягу до сексу на стороні й усе своє життя зраджував дружину й катувався усвідомленням провини.

Ось одна цікава гіпотеза: секс-залежні люди дійсно підсідають на гормони, які виробляються в організмі під дією постійного сексу. Під час оргазму в гіпоталамічній ділянці головного мозку виробляються ендорфіни, білкові гормони, які знімають біль і діють як природні транквілізатори. Насправді сексоголікам потрібний не секс — їм потрібні ендорфіни. У секс-залежних од народження занижений природний рівень моноаміноксидази. Насправді їм потрібен пептид фенілетиламін, який виробляється в моменти небезпеки, пристрасної закоханості, ризику та страху.

Для сексуально залежних чийсь член, цицьки, зад, клітор, язик — це як доза героїну. Завжди під рукою, завжди готова до вживання. Ми з Ніко любимо одне одного, як джанкі любить свою дозу.

Ніко різко опускається вниз, так що мій прутень б'ється об передню стінку її піхви. Вона облизує два пальці й тре собі клітор.

— А що коли ввійде прибиральниця? — кажу я.

— Було б здорово, — каже Ніко. — Це так збуджує.

Я уявляю собі, як од наших із нею вправ на навощених кахлях залишиться сяюча пляма. Я дивлюся на ряд раковин. Лампи денного світла блимають, і на хромованих трубах під кожною раковиною — відображення Ніко. Її довга шия, закинута голова. Очі заплющені. Дихання уривчасте й нерівне. Її пишні груди, обтягнуті тканиною в горошок. Кінчик язика стирчить із рота. Її секреції — обпікаюче гарячі.

Аби не кінчити так одразу, я кажу:

— А ти розповіла про нас батькам?

І Ніко каже:

— Вони хочуть із тобою познайомитись.

Я думаю, що б сказати ще, та це не важливо. Підійде що завгодно. Клізми, тварини, оргії, будь-яка брудна непристойність — тут нікого нічим не здивуєш.

У кімнаті 234 йде порівняння «воїнських подвигів». Усі говорять по черзі. Це — перша частина зборів. Начебто розігрівальна.

Потім ведучий прочитає уривок із якої-небудь книжки, і почнеться обговорення сьогоднішньої теми. Кожен працює над однією з дванадцяти ступенів. Перший ступінь — визнати, що ти абсолютно безпомічний. Що ти — закінчений сексоголік і вже не можеш зупинитися. Перший ступінь — розповісти про свою залежність у всіх непривабливих і соромітних подробицях. Не втаюючи нічого.

Сексуальна заклопотаність — та ж сама наркоманія. Ти начебто розумієш, що це погано. І навіть намагаєшся зав'язати. Але потім однаково зриваєшся. Всякий придушений імпульс рано чи пізно прорветься. Поки не знайшлося нічого, за що можна боротись, можна боротись і проти чогось. Усі ці люди, які б'ють себе кулаком в груди і кричать, що хочуть позбутися своїх нездорових позивів до сексу, — ви їх не слухайте. Я маю на увазі: що може бути кращого за секс?!

Навіть найбезглуздіший і невмілий мінет — це однаково ліпше, ніж, скажімо, понюхати прекрасну троянду… або побачити неймовірний захід сонця. Або почути радісний дитячий сміх.

Я впевнений, що навіть найкращий, найпроникливіший вірш однаково не зрівняється з п'янким, гарячим, вибуховим оргазмом.

Писати картини, створювати опери — треба ж чимось зайнятися, поки тобі не трапиться чергова особа протилежної статі, яка також навіть дуже не проти.

Якщо ви раптом виявите щось краще за секс, одразу телефонуйте мені. Або пишіть на пейджер.

Усі ці люди, які зараз зібрались у кімнаті 234, — вони не Ромео, не Казанови і не Дон Жуани. Не Саломеї і не Мата Харі. Це звичайнісінькі люди. Не красені й не виродки. Ви з ними бачитеся щодня. Живі легенди, які їздять із вами в одному ліфті. Які подають вам каву. Ці міфологічні істоти перевіряють у вас квитки у громадському транспорті. Переводять у готівку ваші чеки. Підносять святе причастя.

На підлозі в жіночому сортирі, під Ніко, я кладу руки за голову.

Зараз у мене немає проблем. Тобто взагалі ніяких. Ні матері. Ні рахунків із лікарні. Ні гівняної роботи в музеї. Ні кращого друга-недоумка. Нічого.

Я нічого не відчуваю.

Аби подовжити це блаженне забуття, щоб не кінчити просто зараз, я говорю Ніко, яка вона красива, яка солодка і як вона мені потрібна. Її шкіра і волосся. Щоб подовжити задоволення. Бо коли все закінчиться, я вже не скажу нічого такого. Коли все закінчиться, ми з нею відразу ж зненавидимо одне одного. Коли ми отямимося — замерзлі, спітнілі — на підлозі в жіночому сортирі, коли ми дістанемо свої оргазми, нам не захочеться навіть дивитись одне на одного.

Ми відразу ж зненавидимо одне одного.

А ще більше — себе.

Тільки в ці хвилини я можу бути людяним.

Тільки в ці хвилини я не почуваюся самотнім.

Ніко скаче на мені вгору-вниз. Вона каже:

— Так коли ти мене познайомиш із мамою?