Смак свiжоi малини

— Що твій батько все вигадав. Що він не має жодних рахунків і не збурював Берлінської стіни.

— Гадаєш, я повинна це зробити?

— А як довго ти збираєшся це приховувати?

— Не знаю. Скільки вдасться.

— І сподіваєшся, що ваш шлюб буде вдалим?

— Господи, Евко, кожен має якийсь скелет у шафі, — розпсихувалась я. — Я знаю, що повинна це спростувати. Тільки…

— Боїшся, що він з тобою розірве? Ти розірвала б?

— Гаразд. Скажу йому завтра.

— Ти не мусиш, Малино.

— Не мушу, але скажу. Ми сиділи в мене на кухні.

— Це і так випливло б одразу по весіллі. Адже батько не привезе жодних паперів. Хіба що жовті. Але якщо Рафал зі мною розірве, це буде на твоїй совісті.

— Якщо він з тобою розірве, це значить, що він тебе не вартий.

Я розповіла Рафалові все. Спершу вижлуктила цілу пляшку «Ново-Паситу» й половинку настоянки меліси. Вийшло дорожче, ніж два «малібу» з льодом, а ефект той самий. Ми стояли на подвір'ї, перед моєю зупинкою. Я навіть не помітила, коли засвітилися ліхтарі. Рафал слухав, розгрібаючи черевиком свіжий сніг.

— У корабель я не повірив, — озвався він по довгій паузі. — Хто тепер возить золото кораблем?

— Напевно, що не мій батько.

— Але ті рахунки… Звідки ти знаєш? Він п'ятнадцять років просидів у Німеччині.

— Я не сподівалася б на жодні рахунки, Рафале.

— Слушно. Світ через це не завалиться.

— А що буде з нами?

— Ну що ж, нездала спадкоємице. Я приїду по тебе на Новий рік, — тепло всміхнувся він.

Ура! Все буде класно.

Новий рік ми зустріли в горах. Щойно зірвали кілька петард і впорались із корком від шампанського, як Рафал підійшов мене привітати.

— Всього найліпшого, Малинко, — ми цокнулися келихами. — Щоб нас завжди пов'язувала дружба.

— За дружбу, Рафале, і за кохання.

— Кохання приходить і минає, а дружба триває.

— Чого це ти про цю дружбу?

— Бачиш, я все обдумав і вважаю, що треба надати нашим стосункам новий вимір. Ти була щира зі мною.

— Це погано?

— Ні, абсолютно, — запевнив мене Рафал. — Я тобі вдячний, що ти не приховувала правди. Я довго про нас думав і вирішив, що ти моя найліпша товаришка. Наш шлюб міг би все зіпсувати.

— Що ти пропонуєш? — розхвилювалась я, попри те, що вицмулила кілька досить міцних коктейлів.

— Малинко, як би ти відповіла, що краще: справжня дружба чи невдале одруження?

— Невдале одруження, — промимрила я.

— Саме за це я тебе й ціную. Щирість і почуття гумору.

— Ти хочеш розійтися?

— Чому зразу розійтися? Просто надати інший характер нашим стосункам. Я все обміркував і знаю, що не готовий до одруження. Але й не хочу тебе втратити. Не хочу втратити такої чудової, інтелігентної дівчини з почуттям гумору. Тому…

— Ти пропонуєш мені дружбу, — я зібгала кулаки, щоб не розревітися. Це не подіяло б.

— Найпрекрасніше почуття, що пов'язує жінку й чоловіка.

— Я думала, що найпрекраснішим почуттям є кохання!

— Ах, ті вже мені співаки диско. «Кохаю». «Не можу без тебе жити!» «Гину від туги за тобою!» Ні, Малинко, найпрекрасніше почуття — це дружба…

— А де поцілунки під дощем? Прогулянки по свіжому снігу, повільний танець?

— Ти не дала мені закінчити. Кажучи «дружба», я маю на увазі почуття, забарвлене чуттєвим елементом. Еротична дружба. Ідеальна в нашій ситуації. Що ти на це?

— І що ти на це? — діловим тоном запитала мене Евка. Вона примчала відразу після мого розпачливого дзвінка.

— Я сказала йому, що мушу подумати.

— Гарно.

— Що гарно, що гарно?! — верескнула я. — Я хотіла зберегти лице.

— Треба було жбурнути в нього обручкою й хряснути дверима.

— І замерзнути в горах? Я мусила дотерпіти до ранку. Виїхала із Закопане першим потягом. Усі залишилися. Певно, тепер пліткують, чому це я завіялася. Висувають версії.

— Це, ясна річ, найбільша проблема, — пирхнула Евка. — Версії.

— Ні, найбільша проблема — це розрив із Рафалом. Через тебе, — зайшлася я плачем.

— Малино, це був тест. Він пішов, бо не кохає тебе. Рафал. Не тест, звичайно.

— Але я його кохаю! У мене болить серце, пече в шлунку, у мене трясуться руки!

— Скільки ти вихилила кав? — запитала Евка.

— П'ять. І три чаї. Ти зараз будеш мене розпитувати про меню?

— Ніяке це не кохання, а тільки кава. Можливо, страх перед порожнечею, як сказала б Йолька.

— Мене не обходить, як це називається! Я відчуваю, що кохаю його й помру, якщо він зі мною не одружиться!

— Ти сама мала сумніви, чи виходити за нього, а тепер раптом цей розпач.

— Може, до мене тільки тепер дійшло, що це Він!

— Якби це був Він, його не злякав би порожній рахунок твого батька.

— Він анітрохи не злякався. Адже коли він мені освідчувався, то не сподівався на жодні рахунки, бо ще не знав мого батька.

— Певно, боїться, що твій старий маячить.

— А хіба він не маячить? — крикнула я. — Хіба твій батько розповідає про кораблі, повні золота?

— Ні, бо він знає тільки п'ять фраз: «Коли обід?», «Коли вечеря?», «Де газета?», «Звільни туалет» і «Переключи на новини».

— Він принаймні передбачуваний. Не руйнує тобі особистого життя.

— Мені ні, щонайбільше — так це моїй мамі. Малино, не плач. Може, Рафал повернеться. Може, він тоді забагато випив.

— Він майже нічого не пив.

— Або замало. Ще не все втрачене. Бо люди не розривають заручини руба. Ти мусиш зачекати.

Я витримала три дні. Потім зателефонувала: мовляв, хочу повернути обручку.

— Я саме збирався до тебе дзвонити, Малинко. Запитати, як ти себе почуваєш.

— Нормально, — видушила я, зворушена його добротою.

— Це чудово. Ти все обдумала?

— А ти?

— Я? — здивувався він. — Я обдумав усе раніш. І хотів би до тебе зайти.

— Гаразд, коли? — «Ми спокійно поговоримо, може, він збагне, яку помилку скоїв».

— Завтра. Уявляєш, я можу повернути ту обручку, і з мене відрахують тільки п'ятнадцять відсотків.

— Супер… — «Чому це звучало так жалібно?»

— Ти справжній товариш. Інша торгувалася б, може, навіть мстилася б.

— Дай спокій, Рафале, за що тут мститися? За розрив заручин, і то в саму новорічну ніч?

— Ти знаєш, які є дівчата. Тому людина мусить щось розігрувати. А я з тобою не мушу.

Ще мить, і я щось йому заподію.

— То заходь завтра, бо потім я ненадовго поїду.

Він зайшов, забрав обручку й пішов. А я вирішила щось зробити зі своїм життям. Почала з носа. Нині я покажу його світові й Рафалові. Рафал. Побачивши мене, він почує ангельські дзвони.

15.02. Він не почув. Прийшов із якоюсь дебелою бабою. Баба мала квітчасту сукенку й великого носяру. Ледве цвиркнув мені «привіт». І як тут не вірити в число тринадцять?

Евка, як завжди, мала рацію. Ніхто не помітив носа. Кожен тепер пильнує свій власний. Люди думають про захист, про роботу та гроші. Я теж повинна почати про це думати, бо інакше мені пересунуть термін захисту. Візьмуся від понеділка. А Рафалая маю глибоко в носі. Боже, знову той ніс.

29.02. Дивовижний день. Перехідний, останній у цьому тисячолітті. Гарний для роздумів і складання обітниць. Але що я можу собі обіцяти, коли не знаю, чого хочу. Я хочу бути щасливою.

— Замало конкретики, — прирекла Йолька, та, що з рогаликами з варенням. — Ти мусиш чітко визначити, що саме тебе ощасливить. Екстравагантність чи прості радощі? Кар'єра? Кохання? Гроші? Все одразу?

Звідки я можу знати? Йолька гадає, що саме час. У серпні мені стукнуло чверть віку, а лічильник клацає собі далі. Чимраз швидше. Не озирнусь, як мине сороківка. Боже, сорок років! Ще недавно, в ліцеї, я була певна, що не доживу до тридцятки. Нехай хтось зупинить той клятий годинник!

— Алло! Є там хтось? — почула я Йольку. — Тож чого саме хочеш ти, двадцятирічна жінко?