Гори говорять

— Куди? Куди його відвезли?

Хіба мати знає, куди його відвезли? Може вже не живе.

Кіті кидається до дверей, гримає; кричить. Двері несподівано відчиняються і Кіті стоїть з розгубленим поглядом перед суворими, озброєними людьми. Вона просить, щоб пустили її до раненого. Вона допоможе йому, завяже рани. Вона це вміє робити. За війну навчилася всього.

Озброєні люде дозволяють. Кіті підходить до раненого й жахається. Той умірає. Це вона виразно пізнає. — Люди! Він умре, він умре! Рятунку! Дайте щось! Чого ви стоїте?! Він умірає!

Кіті не знає сама, що діяти. Вона чує наближення чогось такого страшного, проти чого безсиле все на світі. Вона підходить до вміраючого, покірно схиляєтйся і дивиться на його зблідлі уста. По них ще пробігали останні ознаки життя. Очі ще дивляться, але зовсім поволі замикаються, меншають. Кіті голосно читає молитву, і сльози сиплються з її очей.

17

Над миром стоїть незмірно велична ніч. Зорі — окремі мирі — вічності — говорять з неуявних висот про велич буття.

Яблонецьким перевозом, розрізуючи величезні снігові замети, виїхав з Ворохти паротяг — розчищувач. Сопе, дмухає і крає снігову цілину. Сипле направо й наліво сніг, лишає за собою свобідну дорогу. По ній має пройти потяг, наладований хлібом, для гуцулів. Ті ще не знають про це. Не знає також і Щутка, що писав свою болючу скаргу. Але довжелезний потяг стоїть уже у Ворохті й тільки чекає, поки прочистять дорогу й поки дістане відомості, що Ясіня здалася.

В той час працювали повстанці. У сім годин зібралися на кінці, що його зараз тут охрестили імям "Свобода", і вирушили звідсіль у трьох напрямках. Залога здалася без бою. Всі спали і нічого не сподівалися. Уночі прибула потуга й по всіх вулицях завешталися озброєні чужі люди. Ясіня мертво мовчала. Вікна жидівських і мадярських хат щільно позакривані віконницями.

У такий час, замучений, засапаний Браш гасав по вулиці й шукав Шровбу і Водічку. Обганяв Ясіня, вертівся по вулиці, мов навіжений і зовсім не знав, що далі діяти. Пригноблений і знищений, біжить всетаки додому. Біжить бігом. Піт ллє з нього струмками. Біжить і думає, що то він скаже свому суворому панові. Він чув уже страшні прокляття сотника і щоки починали свербіти прикрим передчуттям. На вулиці порожньо, але цього Браш не зауважує. В той час з кінця над Ясіням вилетіла під небо величезна огняна гадина. Браш зовсім не знав, що то гасло повстанців. Це ще більше його зтурбувало. Біжить, землі не чує. І раптом, коло церкви до нього вибігають якісь люди й погрожують йому зброєю.

— Куди чвалаєш? — гримнув над ним голос і не встиг Браш отямитися, як тяжеча тверда рука піймала його за коміра й тягне невідомо куди.

— Пусти! — кричить Браш. — Я біжу до пана сотника!

— Аа, до сотника. Ми от тобі покажемо сотника. І через пять хвилин, замісць у сотника, Браш опинився в касарнях. Тут справжня Содома й Гомора. У темних, ледь освічених, коридорах ходять сильно озброен чужі люди. Знадвору касарня оточена також військом. Кілька вояків витягають з касарен скоростріли й виносять кріси. На залях сидять стурбовані вояки залоги й не розуміють, що сталося.

До однієї з таких заль впхнули спітнілого і очучвілого Браша. Його одразу пізнали і почали жартувати. Йому троха ніяково, дивно, але досить приємно. Пригадав свого сотника, Шровбу й Водічку і тяжко зітхнув. Погляд його шукає чогось, на чому б міг примістити свое натомлене тіло. Коло дверей помітив якогось стільця і осів на нього.

— От і сидимо — думає він у голос. Але не встиг ще докінчити думки, як стілець під ним делікатно вибачився і згорнувся в ніжках на подобу ніпонського святого.

Браш, стративши опору, похитнувся, відчаяно вимахнув руками і, зробивши в повітрі гіперболічну криву, розтягнувся на помості встигши все таки, мов кіт, попасти черевом до низу.

На залі стало весело. Зірвався дружній регіт. А Браш не регоче. Постогнуючи, поволі зводиться на власні коротенькі ніжки й соромливо дивується, чого їм так смішно?

18

— То діточки, коли ми минулого року на Україні зустрічали це свєтичко, — просторікує Іван Щутка, сидячи в натопленій хаті між своєю родиною. — От, так було. Це вам, діточки, стіл. О-отакий стіл. Довгий, ади двері, широкий ци і вліз би у нашу хижу. А на столі пашні насипано. І застелено все чистим настільником. І от приходить сама вечеря, та й почали ми їсти. Господи Боже! їси, їси і кінця немає. Станеш, подивишся, що тільки лишається й знов їси. А господиня все тобі носить і носить, сипле й сипле. То тобі риба якась у тісті і олії запечена, то вареники. Це там так пироги звуть, добрі, а смачні, їси і ще хочеться. А які там паляниці печуть, а які млинці. У нас того зовсім не знають. А тісто біле, пухке. Візьмеш і ніяково в руці тримати. Здається піна, здається розтане в пальцях. Ех, — закінчує, махнувши з жалем рукою Щутка. — Все то минулося. Коби то й нам, дітки, туди!

Дітки слухають, жмурять очі в щонайкращих місцях і не віриться їм. Боже, скільки їжі: Їси, їси й ще лишається. Маленький Василько, що пригорнувся до зажуреної мамки, думає, думає і каже: — Мамко! Завтла я з Дусевим

Юлою такоз піду на Уклаїну.

— Ей, сину! То є далеко й що ти, бідо, там робитимеш?

— Сцо лобитиму? їстиму. Я так мамко, хоцу їсти…

Так дузе хоцу…

У мамки щось тисне у горлі. Вона горне дитину до грудей, а на очах самі збігають сльози.

Тук-тук-тук! — застукав хтось у вікно. Щутка глянув туди й нашорошився. Тук-тук-тук! — застукало сильніше. Щутка встає, підходить до вікна й дивиться в темноту.

— Агій! Хто там?

— Куме Іване! — бубонить за вікном голос. — А вийдіть но сюди.

— Та зайдіть, куме…

— Нема часу. Вийдіть.

Щутка накидає безрукавого кожуха й виходить.

— Куме! Приїхали… — таємничо шепче кум.

— Хто приїхав

— Та з України. Хліб привезли…

— Хліб? Таки почули нас?

— Видно почули. Вдєгайтесі, куме, а біжіт до Зіміру, а я піду всіх повідомлю. От радость яка! І кум біжить далі. Від хати до хати, від вікна до вікна розійшлася чутка —

"приїхали!"

З грунів висипав народ. Мороз, свято, зійшов холодний місяць. По схилах білих гір, мов нічні привиди, встає народ і поволі, тихо сповзає в долину.

Багато тисяч народу застав ранок на Змірівському двірці. Скрегоче лютий мороз. Дихання з уст парою вилітає, Втопчуючи сніг, маса сірого люду, вперто чекає. Довжелезний покритий інейом з велитенською на чолі льокомотивою, потяг стоїть і чекає також. На вагонах скрізь написи: Україна; Україна, Україна. — Далеко взад біжить те слово і десь там зникає в сірому морозяному тумані.

Коло вагонів спокійно проходжають вояки в шоломах. У них кріси з наложеними багнетами, вони мабуть не чують морозу.

Утворили комісію, що має роздати хліб. Треба підрахувати людей, щоб усім вистарчило його. Всі пруться наперед, кожний боїться, що йому не вистане. Військові мусять енергійно приводити людей до порядку. Роздача продовжувалася аж до полудня слідуючого дня, а люде вперто чекали, відходили та прибували нові.

Але найбільший рух у Цоканів. Ясіня добули легко, але чи піде так і далі? Буде бій. Відобідавши всі три брати збіраються до великого діла.

— Благословіт, неню, благословіт, мамко! Йдемо…

— Хай вас Бог благословить! — моляться старі, моляться зо сльозами. Серця їх повні радощів, а разом і страху. Хто знає, як то воно буде.

— Сини мої, сини мої! Кров моя, радість моя! Йдіт, орлята кохані, йдіт! Може так треба, а я буду молити ся з а вас! — голосить стара мати.

В той час увійшла з другої хати Марійка. — І мене, мамко, благословіт!

Оглянулася стара, а перед нею не Марійка, а вояк. Шкуряна куртка, штани, револьвер. Це все Павло припас.

— Марійко! Дитино! А ти ж куди? Усміхається Марійка. — Туди, де й усі, мамко! Піду з Павлом.

— Це, мамко, коли вже зовсім перевертати світ, то до останнього, — каже Павло: — І баби най покажуть своє. Видите, який козак. Позір!